Таємничість таємничості

Девід Лінч: Біографія як витвір мистецтва

 

 

Девід Лінч настільки самобутня особистість, що навіть його біографія вийшла не така, як у всіх. Точніше автобіографія-біографія, адже «Кімната снів» у співавторстві з  журналісткою Крістін МакКеною, яка нещодавно вийшла у Видавництві Жупанського (переклад Євгена Ліра і Остапа Українця)   –  це книжка, яка поєднує у собі і сторонній погляд на життя Лінча, і його власні спогади.  Спосіб розповідання тут важить не менше, ніж сама розповідь і, хотілось би вірити, є ключем до розуміння того, що саме Лінч хотів сказати нам про самого себе.

 

“Це як розповідати комусь про свій сон  –   все одно не побачиш його через розповідь.”

 

Крістін МакКена, критикиня, журналістка та подруга Лінча, розпочинає цю біографію, як і годиться, із короткої інформації про те, звідки походять батьки винуватця свята, згадує його перші роки життя, додає до цього короткі репліки людей, які були частиною того періоду.  Одночасно вона зауважує, що от, бачите американські 50-ті роки, бачите як виглядає його рідне місто, ось це ми потім зустрінемо в його творчості, ось це треба запам’ятати, після чого застерігає: не подумайте, що тільки в цьому і є весь Лінч. І тут фокус змінюється, у кадрі з’являється Девід так, ніби вони з Крістін сидять на диванчику під час прийому в психоаналітика і тепер його черга говорити. Він коментує її розповідь, але нічого не пояснює спеціально, щоб пояснити, відтак починає свою власну історію, з власними акцентами, подекуди взагалі ігноруючи події, на які звертає увагу його напарниця. Під кінець розповіді про перший період в його житті, Лінч на хвилинку занурюється у власні роздуми, повертається у момент, коли закінчилась його золота доба і зупиняється. Іноді він звучить так, що не можеш зрозуміти: він не знає, що б такого цікавого розповісти про себе, чи насправді не хоче нічого про себе розповідати?

 

І такою буде вся книжка, усі 16 розділів і майже 600 сторінок, у яких обоє авторів по черзі розповідатимуть кожен з періодів життя головного персонажа. Як тільки здаватиметься, що Крістіна нам щось пояснила, з’являтиметься Девід, спрощуватиме все так, що ти ще більше не розумітимеш, чому читаючи все з перших уст, ти так і не можеш збагнути таємничість таємничості. Бо все ж ніби просто: ось всі етапи творчості, ось звідки взявся «Синій оксамит», ось народження «Твін Пікса», ось «ВНУТРІШНЯ ІМПЕРІЯ», ось всі його жінки, ось він ділиться своїми думками про кіно, ось все життя режисера розписане на сотнях сторінок, ось його картини, нате ще й фотографії, критику, спогади друзів, акторів, колишніх дружин і дітей, медитацію, але все одно після прочитання цієї книжки запитань виникає більше, ніж відповідей.

 

 

Історія життя Лінча просто якась сама по собі дивна. У нього було щасливе дитинство, йому давали хорошу освіту, в нього було багато друзів, харизма, яка зачаровувала усіх, він мав багато дівчат, постійно працював, любив майструвати усе, що попадеться під руку, разом з цим кидав навчання, відмовлявся від можливостей, не читав стосами якісь надінтелектуальні книжки, не дивився цілими днями найвизначніші кінострічки, малював картини так само віддано, як і знімав фільми, завжди мав брак грошей, тинявся по модних вечірках, вживав наркотики, але залежним був тільки від цигарок, медитував, закохувався знову і знову, мав злети і падіння, поразки і перемоги. І все одно, маючи перед очима всі спогади і присутність самого Лінча, ти не можеш зрозуміти логіку цього всього, не можеш вирішити, чи він геній, а чи самозванець. Бо якщо самозванець, то мають бути якісь конкретні події чи особливості характеру, які його викривають. Лінч настільки вперто залишається Лінчем в усіх проявах та моментах свого життя, що навіть вважаючи його самозванцем чи божевільним, ти в результаті так і не знаєш, як це довести. Якщо ж він геній, то чому його слова не звучать геніально, чому під час прочитання не відчуваєш потрясіння від величі особистості, чому геніальність з вуст генія аж настільки проста?

 

“Чому ми зустрічаємо певних людей та закохуємось у них, але не стрічаємо решти? Ми приходимо в світ вже настільки собою, і хоч батьки та друзі мають нас трохи впливу, ми  –   ті, хто ми є від самого початку.”

 

Під час читання «Кімнати снів”» іноді забуваєш, що це правдива біографія живої людини;  відсутність витонченої стилістики мови все одно створює враження, ніби це художній твір, роман про хлопчика, який був особливим, але невідомо чому. І ніби справжній автор, який ховається за двома нараторами, просто хотів зруйнувати звичний спосіб подачі історії людини, яку одночасно вважають і генієм, і самозванцем.  Здається, що саме цим закрученим способом розповіді, яка стільки всього не прояснює, Лінч хотів сказати дещо дуже важливе і вкотре зробити все не за каноном, вийти за межі будь-яких рамок.

 

“Майже в кожному з нас заховані певні таємниці  –   гадаю, більшість людей самі не свідомі своїх найтемніших сторін. Люди обманюють себе, думаючи, що загалом вони нормальні, а з рештою щось не так.”

 

Митець не обов’язково має жити в нетрях, його батьки не мають помирати, розлучатись чи сваритись, дитинство не має бути сповнене травм, бо «ми - ті, хто ми є від самого початку» і деякі люди одразу народжуються дивними (для інших), не треба шукати катарсису у їхніх дитячих переживання, не треба шукати переломного моменту, не треба визначати початкового пункту, бо початковим пунктом є просто народження. І якщо ви одразу не зрозуміли людину, якщо ваше сприйняття світу не суголосне, якщо ви не зрозуміли, в чому саме криється таємниця, то ніяка біографія не скаже більше, ніж вже сказано, дозвольте світу мати деякі речі просто такими, як вони є.  Біографія, як і автобіографія, в результаті є безпорадною перед загадкою людського існування і якщо ти не дивишся вглиб речей, ніколи не зрозумієш «що автор хотів цим сказати». Може, «Кімната снів» саме про це?

 

 

З іншого боку, автобіографія-біографія Девіда Лінча точнісінько така ж, як і його картини та фільми. Коли все закінчиться, із захватом або з подивом спершу подумаєш просто: «Що це в біса було?»

08.04.2020