Хрест поміж липами.

 

Була служба божа для війська в полі за боєвим фронтом. Гарне місце вибрали на сю годину. Військо стояло на зеленій леваді. За левадою був потік і дубовий ліс. Перед військом піднимався лагідно — спадистий горб і на тім горбі росли чотири старі липи. Поміж липами стояв високий дубовий хрест з різбленим Розпяттям під дашком. Різба була майже природної величини, доволі грубо тесана, тільки лице Христа виявляло несказаний біль. Це було добре видко, коли літнє ранішнє сонце кинуло між липи кілька снопів проміння саме на стать і голову Христа. Проміння ломилося в листю і тремтіло — і навколо Христа творився ясний, золотисто-зелений німб.

 

Під хрестом був престіл до богослуження, а близче до війська амвон, замаєний зеленю. Довкола престола сиділа старшина на кріслах і лавках, принесених з недалекої лісничівки, а низче на леваді стояли мовчки відділи війська.

 

Тихе богослуження скінчилося скоро. Сонце світило, орхестра грала побожні хорали, зелений ліс гомонів незвичайною луною, далеко відзивалися гармати, — був настрій зовсім инший, як у церквах.

 

Священик вийшов на амвон і сказав проповідь. Коротко, остро, по воєнному. Маєш служити цісареви і боронити вітчину. Це діло богоугодне і за нього жде тебе нагорода на цім і на тім світі. Твій обовязок приймати спокійно слабости, голод, холод, невигоди, каліцтво і, коли треба, то й смерть. На те ти присягав цісареви. Смерть вояка на війні — чесна і славна; жертва потрібна для загального добра.

 

Потім промовив з горбка старий ґенерал по німецьки і по чеськи, щоб його розуміли всі Німці і Славяни його дівізії. Говорив ще острійше, як священик, мов прикази видавав. Пригадав славу цісаря з ласки божої і пресвітлої династії, божу опіку над народами Його Величности, обовязок вояка вмерти — і закінчив окликом на честь цісаря: hoch! hoch! hoch! Військо скрикнуло три рази те саме, а ліс повторив ще кілька разів: ох! ох! ох! Орхестра заграла "гимн народів", у котрім народи молилися не за себе, тільки за цісаря.

 

Всі віддавали честь і слухали музики. Орхестра втихла, а військо ще слухало і ждало. Настала дивна хвилина, котрої ніхто не сподівався. Здавалося, вже богослуженню конець, а тут хтось з амвона знову говорить. Голос чути щораз виразнійше і голоснійше. Якась прозора стать, мов з етеру, стоїть на амвоні, подібна до Ісуса з хреста, тільки в білій одежі, позолоченій проміннями сонця. На хресті між липами в тіни не видко вже Розпяття, за те з амвона чути виразно мягкий і добрий, але втомлений голос:

 

"Правду кажу вам, що колиб ви уживали стільки розуму, сили і заходів на те, щоби добро творити, скільки розуму, сили і заходів спотребовуєте на те, щоби зло творити, то був би рай на землі.

 

"А ви творите зло і молите Бога, щоби вам помагав зло творити.

 

"Ви забули, що Він Отець небесний і зробили з Нього царя небесного, опікуна для ваших земських царів і панів, а не для бідних і нещасних.

 

"Просите Його, щоби він поміг вам покарати і під ноги взяти всякого врага і супостата, і забуваєте при тім, що враги і супостати такіж Його діти, як і ви.

 

"Він у вас Пан і Бог німецький, австрійський, анґлійський, француський, російський а не однаково добрий Бог усіх людей на землі.

 

"І здається вам, що ви молитвами і музиками прихилите Його на свою сторону, щоби він вас вивисшив, а других скривдив.

 

"Горе вам, лицемірні учителі правди божої! Ви слуги земських царів і багачів, а не Отця небесного!

 

"Нічого ви не навчили, ні великих ні малих, хоч уже вчите майже дві тисячі літ.

 

"Одних благословите на розбій, а других навчаєте коритися і терпіти, щоби розбійникам було добре.

 

"А Отець небесний не хоче ні розбоїв ні терпіння людей, тільки хоче, щоб ви жили між собою, як добрі діти доброго батька — амінь!"

 

Голос затих. Ніхто не міг уявити собі, що це було, чи справді голос якогось чоловіка, чи внутрішній голос совісти у кождого; — це впало на душу слухачів якось так несподівано і перелетіло так скоро, як часом образ довгого життя, що за одну хвилину в памяти можна його переглянути. Всі мов би збудилися з просоння, у котрім чули цілком ясно чийсь голос, тільки не знати, певно, чий.

 

Тепер тільки зауважили всі, що в повітрю далеко гудів літак. Адютант вибіг на горбок, розглянувся і вернувся скоренько до ґенерала.

 

— В ліс! — скрикнув ґенерал.

 

По кількох хвилинах усе військо було в лісі, а літак перелетів високо і спокійно понад горбком, чотирма липами і самітним хрестом поміж ними. Маленькі пташенята ховаються так перед половиком в терня... Бідні люде, що сотворили собі Бога на свою подобу!

 

[Громадська думка, 08.04.1920]

08.04.1920