Перше вражіння. — Руснаки. — Мої спомини з 1908 р. — Пані, що вчиться пo українськи. — Теперішні відносини серед Руснаків і галицькі в першій половині 19 віку. — Літературні партії. — Якої мови жадає наpід в школі? — Духовенство й нарід. — В. Левицький redivivus в Ужгороді. — Б.А. Дідицький з: Въ одинъ часъ. — Школи. — Хитання уряду що до мови в школі, хаос. — Референти мови. — Часописи. — Українське життя в Ужгороді.

 

З Камянця до Хотина — інтернований Румунами, з Хотина через Чернівці до Букарешту. В Букарешті знов інтернували Румуни і висилали до Тульчі в Добруджі. Але поїхав далі через Бращо, Надь Варад, Берегове, Кошиці, Братиславу (Пресбурґ) до Берна, де дістав візо до Відня. З Камянця до Відня рівно 24 дні дороги. У Відні пересидів півтретя місяця і знов через Братиславу і Кошиці до Ужгорода.

 

Перше вражіння? — почуття чогось ріднього. Вже від Кошиць чути побіч давньої державної мадярської мови і теперішньої чеської також українську. Побіч чеських та француських прапорів повівають синьо-жовті. Місто велике як Стрий, але положене на взгірю посеред винниць. Серединою міста побіч самого ринку пливе Уж, великий тут, як Дністер коло Миколаєва. Над містом величається двовежа гр.-кат. катедра, на горі як св. Юр у Львові. Побіля монастир Василіян в ґотицькім стилю, полученім з бароком. Нині Ужгород столицею!

 

Коли вїзджаємо в місто, впадають нам в очі написи на склепах і викликують дивне вражіння. Раз ізза того, що перед війною на всім Закарпаттю не бачили ми нігде наших написів, хиба на старих камінних хрестах, поставлених ще в першій половині 19. віку і на старих образах в старих церквах!.. В новійших церквах уміщувано вже тільки мадярські написи (як в церкві в Будапешті). "Нашою" книжкою були тільки старі молитвослови і церковні книги. Нині бачимо і "наші" написи вже й на вивісках склепів! Викликують вони почуття відради й полекші. Прецінь раз впали кайдани! Впали кайдани хоч на тім клаптику землі, куди прибудеш і чуєшся дома. Дома! За тим гарним вражінням і забуваєш вже, що всі ті написи дивовижні та кумедні. Аврумковъ... Голдбергъ... Табачный маґазынъ... і т. д. Від написів повіває стариною.

 

Тутешні Руснаки! Пригадую собі, як був я в 1908 р. біля Ужгорода й як до мене кричав священик о. Р. — Я не Руснак! Я Мадяр! Я Мадяр! Тут мадярська земля, зі всіх май найліпша і найкраща! Я Мадяр, а тільки з вами гварю по руснацки! — В дальшій розмові сказав мені: мій син учиться в Ужгороді і по руски, бо мусить вміти мову своїх ворогів, що то під Віляґошом (1849) нас розбили! — Того сина хотів би я нині здибати! В 1908 р. не розумів він нічого по руснацьки а може не хотів вже розуміти! Коли не хотів розуміти — нині стає розуміти і силкується говорити. Коли справді не розумів, нині вчиться і клене своїх вчителів!

 

Того самого дня, коли я приїхав, знайшовся в товаристві теперішніх земляків. Мущини розмовляли з нами по українськи. Пані мали синьо-жовті кокардки. По піврічнім скитанню почуваюся дома! Витаюся — мені відповідають по — мадярськи!... — Нем тудум! Щось говорять, з чого розумію, а зглядно догадуюся, що вони Русначки, Українки, а тільки ще не вміють по свому говорити, хоч хотять! Пані Т. вияснює мені ломаною Німеччиною: Ik Ukrainerin... Vater Ukrainer, ik ungarisch erzogen, aber jetzt ukrainisch lernen... Sehr schwer! Heute lernen: єден, два, три... дорахувала до вісім. Замісць вісім сказала: осєл... Поправилася і знов додала: уж підпишуся і читаю. — Взяла українську книжку і стала читати. І знов додала: ik lernen! Sehr schwer, aber ik lernen...

 

І все мені не сходить з думки той батько з 1908 р., якого син вчився "мови ворогів" — і діти з 1920 р., які стають вчитися! Хоч тяжко їм от се приходить, а вчаться!

 

Нинішній час має тут таке саме значіння і ті самі прикмети, як в Галичині 1848 р. та слідуючі. І щоб зрозуміти обяви тутешнього життя, все треба вертатися споминами в першу половину 19. віку в Галичині.

 

Вище духовенство мали ми тоді спольщене, тут воно змадяризоване. Від аристократичної польської культури немогло то духовенство знизитися до народньої мови "скотопасів", за те лекший був йому перехід від польської мови до "русскої", або церковно-славянської. Ті всі обяви виступають і тут, хоч в наслідок того, що вже Галичина перейшла свою еволюцію, — еволюція тут іде скорше. Роля, яку відіграла Придніпрянська Україна супроти Придністрянської, відграє нині Галичина супроти Закарпаття. Через струї із 1848 р. і початків шістдесятих в Галичині — зійшлися тут разом.

 

Тутешня капітула вважає себе одиноким репрезентантом нашого народа на Закарпаттю. (Як во время оно в Галичині!) Сими днями й оголосила вона з того титулу маніфест, що літературною мовою "Подкарпатскои Руси" є "общерусскій языкъ". Ся заява пригадує заяву "Слова" з 1867 року, але тільки пригадує, бо реального значіння вона не має і не може мати, навіть такого, як мала заява "Слова" із 1866 р.! Заява "Слова" не ввела "русского язика" в українське письменство в Галичині, тимбільше не введе його заява ужгородської капітули. Се сліпорожденне дитя. Епископом є тут Пап, Мадяр, який не вміє не то по русски, ані по руски, ані навіть мало — по — руськи. Мадяр тай годі. Є й кількох крилошанів, які так само не вміють. Тутешня "Русская земля" стала нападати на духовенство за їх мадяронство. Особливо стала виступати проти капітули. От і що робить капітула! Закидаєш нам, що ми мадярони, а не "русскіє" — от і на! Ми "русскіє"... Отсе й джерело заяви. Мадярони й русскі — зійшлися разом. "Русская Земля" взяла заяву на серіо і домагається між иншим, щоби й "Наука", яка стоїть близько капітули, від тепер виходила по "русски". Але "Науку" видають священики національно свідомі о. Волошин та о. д-р. Жалтвай — видають її по руснацьки. Тепер переходить "Наука" добу українізації й стається орґаном ще вправді не українським, але вже українофільським, як "Мета" "Вечерниці" в 60-тих роках в Галичині. Тепер передруковує вона Федьковича, Устіяновича.

 

Так ми й дістаємо перегляд тутешніх літературних (це не політичних!) стронництв. Мадяроне, русскі, руснаки, українофіли і — Українці. Тих останніх найбільше між селянством! Почавши від срібної землі (Спижу) по румунську границю. Се полонені що були на Україні й чули її мову, бачили богацтво. Се старшини, що служили в галицькій армії, се ті делєґати, що приїздили від Сиготу до Нац. Ради в Станиславові. — Яка мова має бути в вашій школі? — питає делєґат з Праги в селі біля Ужгороду. — Руська — відказують мужики. — Хотять русскої! Я се говорив! — докидає галицький русскій, що вкрутився в якімсь там характері. Мужик поправляється: — так хочемо руської, але української, що то нею говорять у Львові і в Київі, бо тамтої ми не розуміємо! — Отсей висказ: та руська, українська що то нею говорять у Львові і в Київі — почуєте часто. — Загалом слово "український" має тут якийсь дивний чар і стає прийматися в курних хатах. Як дивний сон, надія.

 

Зазначити треба, що між народом і духовенством є пропасть. Вона має два джерела. Змадяризоване духовенство вводило мадяризацію в церкві і в школі (в так званих парохіяльних школах, залежних від нього). Епископи завели латинський калєндар, якого нарід не прийняв. Заведення лат. калєндаря і мадяризація викликали в народі ще перед війною реакцію, яка виявилася в змаганню народа до православя. (Мараморосько-Сигітський процес.) Другим джерелом непорозумінь є справа так званих коблин, се є данин, які складає нарід духовенству. Блище тої справи не знаю. Знаю одно то, що часть духовенства не зложила приречення Чесько-Словацькій Республиці, сподіючися ще повороту Мадярів. Держава не платить їм платні. А тут ще нарід каже: не дамо роковин-коблин. В справу вмішався уряд і сими днями переводить якусь згоду, умову. Конець кінцем нарід ненавидить глибокою ненавистю того, що його пригнітав, що виривав йому церковну пісню, калєндар. Сам дуже побожний. Кожді збори зачинаються від "Царю небесний або Достойно єсть", — а в середині коблини! В церкві співають всі разом. Пригадується із Шашкевичевих псальмів: "Очі ми вирвеш і душу ми вирвеш, не вирвеш ми віри, бо руська віра..."

 

Наведу ще два факти. Д-р о. Ф. зладив співаник, в якім умістив і народні пісні. Переслав до рецензії консисторови. Але тутешний Венедикт Левицький відказався апробувати, бо наведені народні пісні тягнуть до України... Д-р о. Ф. жиє одначе не в 1834, — а в 1920 р. і відповів: духовна цензура має тільки оцінити о скільки пісні є моральні, або неморальні, більше до неї не належить. На закид, що пісні тягнуть до України, відповів: я брав самі одні тутешні руснацькі пісні — та щож я тому винен, що деякі такі самі, як — українські?! Чи моя се вина?! — І збірник має вийти в Празі! Не в Ужгороді. Як колись "Русалка Дністрова" вийшла — в Будимі!

 

Вийшла тут книжочка Льва Тиблевича: Головныя правила русскаго правописанія, собранныя для пишущихъ по малорусски, (sic!) що живо пригадує Дідицького: Въ одинъ часъ научиться Малорусину по велико-русски. Автор бачить страшне нещастя, що зависло над Підкарпаттям — фонетику! Фонетика викличе "братоубійственну боротьбу" як в Галичині і Буковині... тому стає автор в обороні ъ, ѣ, ы...!

 

(Конець буде.)

 

[Громадська думка, 04.04.1920]

 

(Конець.)

 

В той час, коли вся нинішня Росія розпращалася з ъ, коли і львівська "Прикарп. Русь" прийшла до переконання, що боротьбу ведено за пусте! В час тяжкої боротьби збереження народу від фонетики — виратує все Закарпаття...!

 

Є тут і ріжні спеціялісти. Є лінґвісти, які були в нас в 50 та 60 роках, є прихильники "етимольоґічного язика", "церковного язика", в 1906. р. заложено тов. "Уніо", яке має дбати про просвітне і патріотичне двигнення "греко-католицького народа". І т. д. Per аnаliogam належить сподіватися, що тут відбудуться ще й збори 99 учених...!

 

Школи. Статистику шкільництва вже подано в "Гром. Думці" (ч. 47. за "Narоd. List-ами", стаття інсп. Пешека). В Закарпаттю було три ґімназії, три учительські семінарі і т. д. Все змадяризоване. За Мадярів учено в ужгородській ґімназії "рускої" мови, в вищих клясах читано виїмки з хрестоматії Огоновcького. (Мова ворогів...!) Чеське правительcтво стало відмадяризовувати всі школи і вводити мову...?

 

Повтаряється історія з "Muttersprache", яку мали ввести професори богословського виділу львівського університетy в своїх викладах по 1787 р. Інсп. Пeшeк признає в статті в "Narоd. Lista-х", яку подала "Гром. Думка", "що нам з початку головно хибувало, то недостаточне знання тутешніх відносин".

 

"Одно стало нам ясним, що викладовою мовою в нар. школах мусить бути мова місцевих говорів. Але саме тому, що ті говори, наріччи, в поодиноких околицях є ріжні, що не мають, своєї граматики, що не є се книжна, літературна мова — вагалися ми завести цю мову у вищі школи, перш всього тому, що одна місцева партія жадала як повсюдної мови в урядах і школах — мови московської. Щойно тимчасовий ґенеральний статут, який теж усталив назву "Підкарпатської Руси", прояснив се питання, рішаючи, що місцева народня мова має стати тутешньою урядовою та викладовою мовою по всіх школах". І т. д.

 

З отсих слів п. Пешека випливає, що чеський уряд не вмів з початку зорієнтуватися в відносинах, тим більше, що тут іде боротьба між "русскими" й прихильниками місцевих говорів. Чеський уряд перехилився на сторону місцевих говорів, хоч ще не має смілости назвати ті говори по імени. Коли хитався сам уряд, то й не дивниця, що в шкільництві що до мови повний хаос. Ґімназія в Береговім ведена на "місцевім говорі" — то є в нашій українській мові.. Заслуга ся її директора Алиськевича. Ученики деклямують "руснацькі" вірші... Шевченка, Франка і т. д. В Мукачові є учителі з Poсії, вся наука обмежена до науки русскої мови. Як говорив мені один батько: перше мучили нас Мадяри, а тепер русскі! Очі уже не очі — а ґлаза, дзвін не дзвін — а калакол, лавка не лавка — а скамєйка, гроші не гроші а — дєнґі! За мадярське ярмо — прийшло московське. Ходять слухи, що вже уряд звернув увaгy на той новий европейський скандал, на те нове закріпощення Закарпаття і видав вiдпoвідні зарядження. Так само має діятися і в ужгородській ґімназії, що "лавка вже не лавка а скамєйка! Гроші не гроші — а денґі!" — як жалуються тутешні. Та не тільки поодинокі школи ріжняться від себе, а то в одній і тій самій школі один учитель вчить "місцевим говором", а другий думає, що вчить по літературному, по русски. Бачив я сими днями подання о дозвіл виїхати до Львова одної русскої учительки. Іде "въ Галіцію въ цѣли закуплення книжекъ и иншихъ вещей, потрѣбныхъ на одѣянієся..." Один з референтів на анкеті в справі мови виступив проти української мови і цитував такі "дивовижні українські слова, яких нарід не вживає, як руб, потала (руб — рубель, потала в "Утечі з братів з Азова" і скрізь) та закидав українській мові, що за много має слів на вираження русскою "говорить". В українськім є: говорити, казати, гуторити і т. д. Реферат пішов до Праги і — як мені говорено — викликав там для нас — дуже прихильне становище!

 

Инший референт говорив оноді виступаючи проти української мови "Ми Угророси мали свою літературу в 50 та 60 роках. Нині не треба нам української мови, ми навязуємо до мови, якої вживали наші давні часописи Світ, Церковна газета... і пишемо мовою тих часописів.

 

Боротьба за мову в школі скінчиться тут без сумніву скорше, як в Галичині. Саме тому, що pycскі пішли в школу зі скамєйкою й ґлазами. Нарід того не хоче. Причина педаґоґічної натури вже перехиляють побіду на наш бік. Немала тут заслуга головного рефер. п. Пешека, який посвятився справі і не з жадних політичних, а чисто педаґоґічних причин стоїть за місцевим говором.

 

Часописи. З русских виходить тут "Русская Земля" досить лайлива. Українську ідею хоче тим побити, що виступає проти одиниць витягає скандали, часто неправдиві. Коли сюди приїхав радник Левицький зі Сколього, написала "Р. З", що се той сам що віщав в Галичині наших мужиків. Що така брехня все характеризує найліпше того, що її кинув, не потребую згадувати. Показується як мало розуміють люде хвилю і час, та з яким малим зacoбом моралі та знання забереться до боротьби проти відродження молодого, великого народа! Другою русскою має бути "Школа" для учителів, яка ще не виходить. З українських виходить "Наука" з додатком "Правда", яку друкується латинкою. Сими днями став виходити два рази в тиждень "Народ" дня селян. Для дітей виходить "Віночок" (ілюстрований) і для учительства "Учитель".

 

Правопису уживають українські часописи етимольоґічного Правила того правопису уложив др Панькевич. Уживається ъ, пишеться ô (вôлъ), ѣ там всюди, де в нашій мові є і замість церковно слав. ѣ — вѣкъ, де є і з давного е (лѣдъ), а далі всюди, де вимовляємо і або ї. Отже краснѣ, великѣ (давно писали ми красни̂, велики̂, красноѣ і т. д. Уживається й ы, на означення грубого и, яке чути в тутешній вимові. (Хыжа). Через те той правопис хоч на позір етимольоґічний, в дійсности більш фонетичний, як загально український.

 

Статути "Просвіти" вже затверджені сими днями відбудуться загальні збори. Що суботи уряджуються українсько-чеські чайні вечері. На них на переміну виголошують реферати Чехи і ми. Досі мали реферати др Стахура, і п. Нrulkova. Слідуючі реферати є дир. Творидла, В. Пачовського, др В. Бирчака і т. д. Завязано аматорський кружок, який приготовляє виставу "Верховинців" та "Не ходи Грицю". В квітні відбудуться Шевченківські вечерниці зі сольоспівами тутешних Українців о. дра Фенцика й п. Остапа Остапчиківа. Уряджується курс науки української мови для Чехів на їх жадання і т. д. Для підтримання життя серед Українців причиняється не мало п. поручник Олекса Заворотнюк. Він зорґанізував першу робітничу українську сотню на Закарпаттю, (за першою пішли й инші) навязав зносини з француською та анґлійською місіями, від яких дістав потрібні  засоби для підтримання втікачів та поворотців.

 

Про инші справи, а саме відносини Директорії до Уряду, проєкт п. Пешека заложення педаґоґічної академії в Ужгороді, орґанізацію "Сільського Господаpя", і т. д. — другим разом.

 

[Громадська думка, 05.04.1920]

 

05.04.1920