Було собі село, а в йому жили ріжні люде.
Були ґазди, халупники, робітники, крамарі, ремісники.
Між ґаздами жила одна вдова Тереса.
Вона ріжнилася від инших господарів тим, що коли у других були свої діти і разом по ґаздівствах робили, то у неї було лише двох синів, старший Рудольф, гуляка і нероба і молодший Ганс дурноватий. Вона мусіла робити всьо наймитами. А тих наймитів було аж вісім: Істван, Вацлав, Войтех, Макаран, Ілеску, Сава, Славка і Галина.
З тою Галиною то була ціла історія. То була сирота по богатих родичах, котрі лишили для неї знатне майно. Пані Тереса забрала її до себе на виховання і на службу. Зразу трохи нею опікувалась, подарувала свій старий кафтаник, спідницю, латану сорочку і такіж черевики. Галина була невибаглива і дуже зраділа тими дарунками, цілувала паню Тересу в руку і служила їй вірно. За те Тереса загарбала її ціле майно і брала з його всі зиски. Ніхто тому не дивувався, бо так робили всі опікуни богатих малолітних.
Галина була гарна дівчина, здорова і кріпка.
Галині трафилась нагода показати свою щирість і вірність пані Тересі.
Якось раз Істван чогось розсердився і давай паню лаяти а опісля і бити. Пані в крик. Прикликала всю челядь і кричить: ратуйте! Ба до Іствана прилучився і Войтек. За панею станули другі слуги з виїмкою Вацлава, котрий поїхав в поле і не хотів мішатися в авантуру. Між оборонцями пані станула Галина з вилами.
Але таки Іствана і Войтка побороти не могли. І хто зна, що булоби сталося колиб не прийшов на поміч оден з сусідів з своїми парубками і так збили Іствана і Войтка, що аж ну.
Пані Тереса відотхнула свобіднійше, прикликала до покою своїх вірних слуг, що за нею постояли, почастувала горівкою і медівником, подякувала, похвалила і казала йти до роботи.
Але Іствана і Войтка таки налякалася.
— Що з того, що вони добре вибиті, полежать собі руський місяць? А що буде як вони подужають і знову стануть битися? Хто зна, чи сусід прийде знову помагати, бо я не конче гарно йому подякувала. Треба тих двох гільтаїв задобрити конечно, а бодай Іствана.
I вона вробила Іствана зразу гуменним, а опісля і економом та віддала йому під руку наймитів: Ілеска, Саву і Славку.
— То ви пані так нам за нашу вірність платите?
— Годі, мої кохані. Ви знаєте як я вас дуже люблю, та того Іствана треба конечно задобрити, бо він для мене небезпечний. А коли мене хоть крихітку любите, то покоріться, терпіть і слухайте його.
Слуги подякували пані і хоч маркотні пішли робити.
Служби покинути вони не могли, бо пані Тереса такий собі склала правильник для служби, що як би котрий хотів службу покинути, то можна було його повісити.
Хотіла пані і з Войтком якось поладнати, аж він сам у неї явився.
— Прошу пані, Іствана ви нагородили і вивисшили, а що мені буде? Хиба мені при тій бійці не помняли боків? Чи я гірший від Іствана?
— Я і о тобі думала. Скажи-ж чого ти хочеш?
— Мене зробіть хоч гуменним і відступіть мені Галинину хату. Я її упорядкую і там мешкати буду. Ся хата у моїм сусідстві і мені це наручно.
— Добре, бери, але щоби ти над дівчиною не знущався, як тобі буде робити, щоби ти їй не випоминав і не мстився за те, що вона при тій бійці (пані погрозила Войткови пальцем) кілька разів тебе вилами потягла.
— Я чоловік гоноровий, провини і обиди забуваю і нічого такого не зроблю, щоб не годилось з моїм гонором.
— Ну добре, бери Галинину хату, а мені служи вірно.
— Пані! — каже Войтек — при тобі стою і стояти хочу во віки віков...
Пані Тереса навіть не питала Галини чи вона з тим згідна. По що? Вона і малолітна і дурна і не зрозуміє, що для неї добре.
Войтек зараз розпорядився з хаті Галини, як у своїй власній. Повикидав дещо, дещо позаносив до своєї хати, поприносив своє і так хату засмітив, запаскудив, що аж посторонні ґазди сміялися.
Галина зачала кричати, перечитися, сваритися, та то нічого не помагало. Войтек її висварив, виганьбив та грозив, що її викине на вулицю, як не перестане пащекувати.
Пішла Галина до пані пожалуватись.
— Так і так, каже, я вже далі не видержу. — Скаржиться і дрібні сльози утирає подертою фартушиною.
— За що така кара на мене? За мою вірність, що я при тій бійці за вас станула і мою голову на побої наражувала, то тепер така мені заплата?
— Щож робити моя дитино? Я тебе страх люблю, але бачиш Войтек хлоп а ти дівчина і я з його більше користи маю як з тебе. До того ще я його боюся і мушу його задобрити. Та коли ти мене любиш, то будеш сидіти тихо і коритися, а я про тебе не забуду. Ось зараз подарую тобі мої старі панчохи. Вони ще цілком добрі, лише треба на пяті і на пальцях залатати.
Галина подякувала, поцілувала паню в руку, обтерла сльози і пішла до роботи.
А пані Тереса думала собі так.
— Якось у сусідів ґаздів инакше як у мене. Там свої діти і господарство якось йде. А мої сини ледачі. Оден гуляка і нероба, жив би з того, що хто дасть, а другий дурний. Так воно довго не може бути. Ще чого доброго, як мої слуги змовляться, погодяться, тай мене покинуть і ціле господарство розлетиться, що і мій правильник не поможе, бо оден другого не схоче вішати. Та треба так зробити, щоби вони ніколи не погодились, усе сварилися а до мене приходили на скаргу.
Вона стала одного по другім кликати до себе й каже:
— Як там тобі живеться у мене, мій любий?
— Погано, прошу пані. З Істваном не можна витримати. Знущається, бє, нема нам ні неділі ні свята...
— Я йому не кажу того робити. У мене всі слуги рівні, так говорить мій правильник. Як тобі докучає, то бери ціпа, тай по плечах. Тілько ти з другими не приятелюй надто, бо вони тебе також не люблять і на тебе у мене жалувалися і виговорювали, що ти мене окрадаєш...
— Побий мене божа сила, коли це правда. Я служу вірно і щиро.
— Я це знаю, і тому тобі так говорю. Я знаю що Істван злодій...
Так говорила всім, що приходили жалуватися, а вони — кожде про себе думали собі:
— От всі кажуть, шо наша пані недобра і про своїх слуг не дбає. А то людина, що хоч до рани прикладай.
Якось незадовго Істван став чіпатися то одного то другого, а тоді кождий до його з писком:
— А ти що за оден? Не такий слуга у тої самої пані, що й ми? Хочеш може ціпом що обірвати? Я готовий.
Істван такого не сподівався і налякався таки за свою шкуру. Він зараз до пані з жалобою на непокірливість.
А пані каже:
— А який ти оконом? А канчука не маєш. Заклич одного, другого до канцелярії, а випери так, щоб руський місяць попамятав.
І він так робив, поки всьо не спокірніло не успокоїлось.
Аж тут приходить і Галина зі скаргою на Войтка.
— Так і так, каже, я вже не видержу. Він мені жити не дає, а хату так засмітив гірше хліва.
— А ти не маєш рук? Бери кочергу, та по голові шельму. Той Войтко з своїми претенсіями то вже мені боком лізе. Ти подумай! Недавно якось приходив до мене і хотів мене сватати...
— А ласкава пані що на те?
— Я його висміяла і сказала, що його місце в кухни, а не в покоях — марш! мені самій вже не подобається те, що він з тобою виробляє. Колись тут приходить і шепче мені, що ти з парубками від нашого сусіда заходиш собі і подарунки від них приймаєш...
— А бодай йому очи повилазили! Хиба я не знаю які то гільтаї у нашого сусіда за рікою? Їм моє майно подобалось, не я...
— Ти розумна дівчина і мені щира. Я тебе дуже люблю. Бери кочергу і бий, а коли би що до чого прийшло, то я за тебе постою... А тепер, моя люба Галино, піди до моєї покоївки і Параньки, вона тобі дасть мою стару хустину. Вона вже знає котру. Хустина цілком добра, йно що діра на середині випалена. Але як її старанно залатаєш, то ще довго будеш її носити...
Галина знову подякувала пані, як все робила, поцілувала в руку.
Взяла хустину, знайшла кусок якогось лашка, сіла на приспу і латає.
— От яка наша пані добра. Говорили, шо вона то з Істваном то з Войтком заходиться, а то суща неправда...
Надійшов як раз Войтек:
— А ти, свине, не маєш иншої роботи, тільки з латаннєм возишся? Зараз мені рушай до огорода петрушку полоти...
— Ах ти, слинавий, марш мені з очей! Вона хопила в руки кочергу, що її кухарка винесла загасити, бо занялася, тай за Войтком.
Войтек втік та прямо до пані зі скаргою:
— Той мудьо грозить мені кочергою, мені шляхтичеви з діда прадіда.
А пані каже:
— Ти сам тому винуватий, що дівку так розпустив. Коли я віддала її тобі під руку, то треба її було добре виекзерцирувати.
Вона робиться зухвала. Я сама бачила як колись-ту вона тобі за плечими язик показувала...
— Що-ж мені робити?
— Питаєш що? Ти її наставником. Возьми прута і добре вибий. А коли вона буде дуже пащекувати, то я прикличу инших моїх слуг, щоби її навчили морес.
І таке йшло на ґаздівстві пані Тереси дуже довго. Наймити між собою сварилися, скакали собі до очей, доносили одні на других перед панею, а пані сміялася в кулак, юдила одних проти других і панувала...
Аж прийшло на це село велике нещастє.
Ґазди чогось посварилися, узбоїли одні своїх синів, а пані Тереса наймитів і давай битися. Билися так довго і розбивали собі лоби. Потому зірвалася велика буря. Вихор вивертав хати зривав дахи, а потому прийшла пошесть на людей і на худобу. Не було кому в полі робити. Старий війт втік з села, не було кому скликати ради, щоб нові вибори перевести і настав голод і великий непорядок.
Тоді війтом оголосив себе заможний ґазда Іван Буль, а своїм заступником зробив Юрка Когута.
Іван Буль найменче потерпів від того нещастя. Будинки остали цілі, а він лише кілька синяків мав на плечах.
Юрко Когут потерпів більше, бо йому рознесло клуню і стоділчину, а йому переломило лише два ребра.
Вони оба себе взаїмно рятували.
Вони оба стали в селі порядкувати так як їм треба було.
Прирадили у старого війта цілий ґрунт забрати, та сини наробили крику і не дали.
Найгірше на тім вийшла пані Тереса. Її розкинув вихор усі будинки. Її саму добре побили, а що вже стара була і в своїй молодости набавилася якоїсь поганої хороби, то тепер почула, що їй остання приходить година.
Вона почула себе великою грішницею, питала за ксьондзом, щоби прийшов "з паном Богом" — висповідалася примірно, ксьондз зробив єлеєпомазаніє...
Тоді вона прикликала своїх всіх слуг і каже слабим голосом:
— Я буду вмирати.
Та це на нікого не зробило вражіння.
Усі подумали собі: "вже крайний час".
Пані говорила далі:
— Я була для вас справедлива і любила всіх однаково, нікому з вас я не зробила кривди.
Тепер хочу вас за вашу вірну службу винагородити.
Отже я зношу свій службовий правильник і вас всіх зі служби звільняю. Розділіть по правді і справедливости так як ви того від мене навчились всьо моє майно, для моїх ледачих синів відділіть рівну пайку і йдіть до своїх хат жити, як вам буде краще...
По тих словах вона зараз вмерла. Справили її марненький похоронець, відбули слуги "послідноє цілованіє" і розійшлися кожний до своєї хати.
Пішла і Галина до своєї хатини, та придивившись її аж за голову схопилась...
На хаті не було даху, вікна повибивані, двері поломані, по стодільчині ні сліду, а стеля затікає. В хаті розвалена піч і цілі купи сміття. Одним словом руїна.
— Буде-ж тут праці буде... та слава Богу, що я вже вільна і Войтек не буде надімною старшувати.
Взяла лопату і стала викидати сміття.
Аж тут влітає до хати Войтек. Такий сердитий аж задихався.
— А ти, зателепана, що тут робиш?
— Якто що? хиба то не мого батька хата?
— Не правда, каже і розсівся на лавці мов який грабя — насамперед ти батька ніколи не мала.
— Ти клапоухий! Марш відси, бо лопатою по лобу дам. Як смієш мою маму зневажати...
— Послухай дівко і не будь дурна. Може ти і мала батька, але то була така історія. Мій прапрадід оженився з твоєю прабабою по мамі і ту посілість дістав в посагу. Опісля вона перейшла на мою бабу, а коли її "злітацували", то вона допалась пані Тересі. Тепер пані Тереса вмерла, а посілість приходить на мене...
— Яким правом? Пані Тереса відпродала ту посілість мому батькови...
— Але по його смерти дала мені пані Тереса ту посілість і я маю на ній "засєдзенє" от бачиш: чиє то сміттє? моє! правда? а як моє сміттє то і хата моя. Забирайся відси, щоб і духом твоїм не пахло.
— Брешеш! хиба ти не чув як пані давала нам всім волю і кождому позволила йти до своєї хати? Є на то свідки. Я тобі хати не дам, щоб ти тріс.
Вона хопила мітлу і стала Войтка виганяти, поки не вигнала аж за ворота.
Войтко пішов до ґмінної канцелярії.
— А що там скажеш? питає війт Іван Буль.
— Віаленція така що годі. Тота повія, опудало від небіжки Тереси влізла в хату і не хоче уступити, ще мене мітлою прогнала.
— А яке ти маєш право до тої хати?
— То моя хата, бо я маю на неї історичне право. То так було: Мій прапрадід оженився з її прабабкою, яка дістала ту хату у віні...
— То ніби так: стрий бабі вуйко, а ковалів слюсар то собі рідні брати були — каже війт підсміхаючись.
— Ні не так, прошу панє вуйнє, лише мене вислухайте... На чім то я станув? ага!
Потому та хата перейшла у спад щині на мою бабу. Бабу "злітацували" і хата дісталась пані Тересі...
— Не городи мені, бо я на тій ліцитації не був...
— Але потому а то було 1867 р. п. Тереса віддала мені цю хату в "покойне посяданє"...
— Маєш який папір на те?
— Паперу не маю, але маю свідків...
— Що ти думаєш, що з дурним говориш? Я ходив до табулі і переконався, що і хата і земля ще до тепер записана на Тересу... Махай...
Тоді Войтєк бачить, що Іван Буль недурний чоловік, тай йде до Юрка Когута.
Звитався, поцілував в руку і став просити:
— Будьте ласкаві, поможіть, бо як я тої посілости не дістану, то буду дідом. У мене земельки мало і плохенька собі, а там сам пшеничний ґрунтець і гайок чималий, і як я тамтуди переходив в літний день, то було чути нафтою. А за це я вам пане "застенпєц" ніколи не забуду і що тижня чотири літри нафти принесу, дві гуски на рік і десятеро курей... Впрочім скажіть самі, чи не шкода, для такої дівки такого маєтку? Вона то змарнує... Що вона? Тільки літ служить, така велика виросла, а пирога зліпити не навчилася... Все лише борщ тай борщ, начеб той борщ був сакраментальний. Згадайте пане, що ми собі не такі чужі...
— Памятаю, памятаю... Твій батько служив у нас за фірмана... Мій батько поки жив буде його любив...
Я би тобі по давній знайомости рад помогти і хотів би, щоб ти став добрим ґаздою... Та щож коли той старий хрін Буль завзявся і ані руш! Мені здається, шо він також занюхав там нафту і хоче Галину за котрогось зі своїх видати... Знаєш що? Я намовляв старого, щоби вислати комісію на ґрунт. А тоді я пішлю громадського асесора Варфоломея а він тебе з Галиною погодить. Тільки знайте: Вартоломей любить тебе, не поскупись і гарно угости...
Йно Войтек відійшов аж прибігла Галина:
— Бійтеся панове Бога, згляньтеся на моє сирітство, порятуйте, заступіться. Той навіжений Войтек виганяє мене з батьківської хати...
— Йди, дівчино, до дому, не журися. Ми там вишлемо комісію...
Вийшла справді комісія. Вартоломей з писарем обійшли хату, ґрунт, заглянули до середини, поміряли і тоді Вартоломей каже:
— Відступи, Галино, Войткови від тої верби, аж до тої тополі і буде згода...
— Батеньки! скрикнула Галина, — моє прадідне я маю відступати? То така у вас правда? такий суд?
— Тихо будь і не обиджай "владзи" а то до гарешту замкну, я тут є, урядова особа я, "ацесор". — Хочеш так, то добре, а ні то ні, але того жалувати будеш колись.
Вартоломей йшов сердитий, а Войтек йно в потилицю чіхався.
— А бодай тебе поломило! тільки мене та комісія коштувала та нічого з того...
А Галина сидить в хаті і прятає. Вже поставила печ, вставила вікна та двері...
А Войтек заєдно ходить до ґмінної канцелярії, носить кури, покладки, масло, сир, заніс раз пів веприка Бульови.
Та Когут Юрко, бодай якийсь чемнійший, кождого разу в хату запросить, почастує, ласкаве слово скаже. А той йно оком липне тай зараз:
— Занеси до кухні, що приніс і не пльонтайся мені поперед очи. У мене тепер важнійші справи, як твоя.
Войтек в розпуці.
Приносить раз цілого веприка Юркови Когутови і каже:
— А знаєте, що там в сусідному селі твориться?
— Чому ні? я чув, там убили старого війта і цілу раду розігнали а натомість вибрали якийсь "совєт".
— Тоби всьо було дурниця. Війт був дурний і злобний чоловік, радні хабарники, то добре їм так. Але та рада нова хоче повідбирати богачам їх маєтки і роздати між бідних...
— Ов!
— А так, так. Я чув, що і в нашім селі хотять таке зробити і вже підпускають своїх аґітаторів, щоб народ підюдити, а потому прийдуть на готове і ви всі підете з торбами...
Когут налякався, аж йому морозом поза спину повіяло...
— Я поговорю зі старим, треба щось на те прирадити...
— То ще й таке, що і наша Галина очком на тамтой бік ріки закидає і я знаю, що оден з тамтого боку хоче її сватати... Но, найби хоч оден сюди на її ґрунт пристав, то всі ми пропали...
— Треба тому зарадити. Слухай Войтку, женися з Галиною...
Войтко скривився.
— Женитись? А деж вона для мене під пару? Вона хлопка, а я шляхтич. Вона би мені як раз за наймичку пригодилася...
— Ну, ну не будь таким паном. Ви-ж обоє у Тереси у наймах були...
— Е то то иншого. А все-ж я і до покоїв пані зайшов і мене трактували з вашеця, а вона все при коровах... і до тепер гноєм від неї чути...
— Слухай Войтек! Не будь дурний. Поміркуй яка у неї земелька, паном будеш і тоді вимастиш її перфумою так, що буде пахнути як фіялок...
— Може би воно і добре було...
— Навіть буде дуже добре... Я сам буду тобі за старосту і ще старого Буля попрошу.
Когут пішов зараз до Буля і сказав йому, яке розумне він видумав.
— Нічого з того, а дівчини силувати не можна.
— Але це конче потрібне для вашого спокою, — переконував Когут. — Галина хоче вийти за одного з тамтого боку ріки, за такого, що то багачам всьо відбирають, а роздають бідним. Подумайте, що з нами станеся як така язиката шельма загніздиться в нашім селі...
— Гм... правда ваша — каже війт — хиба їм дати слюб цивільний... на літа... Я для Галини, бачите маю инчого жениха та лиш не знаю добре котрого, бо він ще з війська не вийшов...
Тільки той Войтек хай дівчини не зражує до себе хай до хати не пхаєся, поки справа не вирішиться.
Когут зараз прикликав Войтка до себе і розповів йому, що говорив Іван Буль...
— Тепер ти зроби так: пійди до хати Галини, викинь її звідтам, а тоді станемо перед громадою з довершеним фактом і справа пійде вже ладко. Дівка не буде мала де дітися і мусить вийти за тебе.
— Добре, женитись, то женитись, але як мені женитись на літа...
— Тихо, зроби так як кажу, а опісля зі старим поторгуємося...
Ще того самого вечера напав Войтек на хату Галини і викинув її на вулицю а хату замкнув. Бідна дівчина впросилася на ніч до сусіди...
На другий день пішла з плачем до ґмінної канцелярії жалуватися.
Буль сердився. Післав поліцая за Войтком.
— Ти що виробляєш паничу? Хиба я тобі не заказав не лізь там?
— Я був пяний і не знаю, як воно сталося...
— Слухай Войтек, маєш оженитися з Галиною на 25 літ...
— Ні, я на це не згоджуся, — каже Войтек. — Щож то за слюб, що на 25 літ? Треба хату направляти, а може і нову поставили, треба запустіле поле обробити, вкладати... Я на це не дам сотика, бо не знаю чиє воно буде за 25 літ...
— То всьо обійдеш з доходу з її поля, а рахунків складати не будеш...
— Я такого слюбу на літа не знаю...
— То цивільний слюб, провізоричний, розумів? Тепер і так все і пана нема і нікому церковного слюбу давати. Та ще слухай: щоб ті гольтіпаки зза ріки до нас не зайшли і не наробили нам бешкету, то ми огородимо наше село колючим дротом, а тебе зробимо громадським побережником, щоб того дроту пильнував. Будеш в старостві заприсяжений і будеш мав право носити бляху на грудях. За це дістанеш старий кожух, старі штани, нову полотнянку, пару чобіт і підшиття, дві пари біля на рік і фузію на капслі...
— А ординарії?
— Жадної. З Галининого поля мати меш хліба досить. Ти вже і так набрався досить грошей на це сватання. Буде з тебе...
— Чуєш Галино? Файного будеш мати чоловіка. Хлоп як мальований...
— Я за його жадним світом не піду.
— Ага! Тобі той за рікою подовбався... Нічого з того не буде... Як коли прийде до села, то його заарештую і до Пикулич відставлю... Та ти не маєш нічого до говорення.
На те відзивається Войтек:
— Я такого слюбу на літа не приймаюся...
— Так вирішила громадська старшина...
— Я проти того зголошую рекурс до видзялу повітового...
Будь і Когут поотвирали губи...
________________
Який же конець цеї казки?
Підождіть ласкаві читачі. Як прийде рекурс з "видзялу" то я вам розказуватиму дальше, але то перед весною не станеться.
[Громадська думка, 04.03.1920]