Одна гарна у всіх значеннях сучасна українська критикеса називає мене (в очі – не знаю, чи позаочі) “народний поет”. Може вона так жартує, а може й ні. Бо оце подумки окинувши оком власну творчість, усвідомив собі раптом, що і справді він, наш народ, згадується у моїх віршах неодноразово. В одному вірші він, народ, “не заступає за обмежувальну лінію”, в іншому, коли шукають винного, то – “звичайно, не народ”. І так далі. Є ще кілька текстів, про один з них буде нижче.
Бо у ці дні, сповнені тривоги й непевності, думається не про щось інше, а знову ж таки про народ. Що він начебто мудрий і правду завжди знає. Так любили стверджувати публіцисти-ґрунтовики у всі часи, аж по сьогоднішні включно. А ще він, народ, згідно з 5-ю статтею Конституції, є “єдиним джерелом влади в Україні”. Рік тому це наше джерело добряче замулилося, напружилось, забулькотіло і виплюнуло у світ згусток багнюки зеленого кольору. Те багно розтеклося й забруднило собою все, до чого могло досягнути: економіку, політику зовнішню і внутрішню, культуру, буденне життя громадян. І присяйбо, зовсім не хочеться вдавати з себе якогось пророка чи ясновидця, коли зайвий раз переконуєшся, що тексти твої мають властивість збуватися. Інколи. Нечасто. В окремих випадках.
Іще в минулому тисячолітті, навіть до здобуття Україною незалежності, мені написався вірш – знову ж таки, про народ – і були в тому вірші такі рядки:
Цей народ, що з дев'ятого поверху ліфтом з'їжджа на город,
Що вистоює черги на митниці, альбо на мітинги,
Що крім грошей не хоче ніяких уже нагород,
І слухняно таврує чуже, і виконує все, що намітили.
Й ось через три десятиліття ти бачиш знімки довжелезних черг на українському кордоні з Польщі й Угорщини. Черги на митницю і паспортний контроль. Очевидно, черги на мітинги десь недалеко попереду, як вже карантин завершиться. А щодо грошей як нагороди, то тут одразу пригадується відео, протрансльоване каналом ICTV, сюжет із Нових Санжарів (чи Санжар, хай редактор виправить [а що тут класика правити, – ред.]), коли після закидування камінням автобусів із евакуйованими з Китаю українцями якийсь місцевий мешканець вже старшого віку щиро і відверто заявляв на камеру:
“Люди ж не знають, що робити! Може, воно і харашо буде! Може, все пройде. Я, наприклад, можу сказати, що двох чоловік візьму за мільйон. Мільйон гривнів. За мільйон я візьму до себе. Мені не так багато осталося, мільйон гривень дітям останеться. Якщо мільйон дадуть – я їх візьму, ви ж понімаєте”.
Задля справедливості слід відзначити, що в кінці своєї промови той чоловік знаходить і слова докору, звертаючись до президента:
“Я хочу сказати президентові Зеленському. Ми за нього голосували. Всі. Оце тут стоять на майдані – я даю гарантію, що всі, що люди вийшли, тільки за нього голосували. Тільки за Зеленського. Йому стидно за оце. Хай йому буде стидно”.
Самому ж промовцеві, вочевидь, анітрохи не стидно за свою позицію. Він просто хоче грошей.
Інше відео виринуло з надр фейсбуку і, щиро кажучи, спершу просто розсмішило. Журналіст з оператором підходять до групки людей, які голосують на виїзді з Києва, намагаючись упіймати попутний транспорт до Запоріжжя. На запитання, як на них вплинув карантин, один з чоловіків відповідає коротко і стисло: “Порошенко доігрался!”
Тобто за рік після зміни президента держави ці люди й далі бачать причиною проблем у країні саме попереднього керівника. Одразу пригадується, як у часи, коли Ю.Тимошенко вже відбувала строк у Качанівській колонії, базарні торговці з приводу чергового підвищення цін резюмували: “Це все Юлька крутить”. І кивали головами на знак цілковитої згоди.
Задля створення хоч якоїсь позитивної противаги у ці дні часто пригадуєш моменти, коли дії народу викликали в тебе гордість за нього. Помаранчевий Майдан 2004-го, який співає “Ще не вмерла...” мільйонним злагодженим хором. Майдан 2013–14 років, весь у диму і в холодній імлі, рішуче наїжачений дерев'яними битами і щитами проти “Беркуту” в повному бойовому спорядженні. Тоді справді вірилося, що народ знає правду й обирає вірний шлях. Сьогодні ця віра не те щоб зникла зовсім, але добряче похитнулася.
А той мій давній вірш про народ мав у собі рефреном такі слова – звернені, звісно ж, не до когось, а до самого себе: “возлюби-розлюби-возлюби-розлюби-возлюби”. Так ось, зараз я на стадії “розлюби”. І не певен, чи перейду в наступну стадію. Але народові до цього, мабуть, байдуже. Або ніяк.
