Чи справді Іван Левицький – псевдонім Степана Чарнецького або Дениса Лукіяновича?
У березні – квітні 1913 р. у львівській газеті «Діло» на вистави місцевого театру «Руської Бесіди» з’явилися рецензії, автором яких зазначений Іван Левицький. Хто криється за цим підписом: Степан Чарнецький або Денис Лукіянович, як переважно припускають, чи реальна особа з таким ім’ям та прізвищем?
У зв’язку з рецензією Івана Левицького на тогочасну виставу «Украденого щастя» в режисурі Йосифа Стадника постає інше запитання: яку роль із вимушено роздвоєного автором на дві дійові особи Михайла Гурмана грав тоді Лесь Курбас – епізодичного шандара чи головного поштаря? А може, їх обох?
До припущення тернопільського дослідника Петра Медведика в давній статті «Курбасові весняні вечори» (Жовтень. 1987. № 4, 5) про те, що «[Стефан] Чарнецький під псевдонімом Іван Левицький опублікував чимало явно тенденційних, навіть пасквільних рецензій та коротких повідомлень, що мали на меті усунути від керма Стадника»¹ (тобто директора й режисера Йосифа Стадника від керівництва Львівським народним театром товариства «Руська Бесіда»), редактор книжки Богдан Козак додав примітку, в якій висловив свій здогад (на жаль, без докладного пояснення) про автора критичних театрознавчих публікацій у газеті «Діло» в березні – квітні 1913 р.:
«Встановити, що Іван Левицький псевдонім С. Чарнецького не вдалося. Цей псевдонім радше належав Денисові Лукіяновичу, який працював у “Ділі”. (Прим. ред.)»².
До статті Петра Медведика додано й інші редакторські примітки, в яких беззастережно зазначено Дениса Лукіяновича автором театрознавчих рецензій, опублікованих на сторінках «Діла» навесні 1913 р. за підписом Іван Левицький:
«У березні 1913 р. Лесь Курбас зіграв роль гетьмана Дорошенка у виставі “Сонце руїни” В. Пачовського, про що повідомив у рецензії Денис Лукіянович під псевдонімом Іван Левицький: [Лукіянович Д.]. Огляд вистав руського театру на сцені Яд Харузім і в театрі Ґімпля / Іван Левицький // Діло. – 1913. – 14 квіт. (чис. 82). – С. 7. (Прим. ред.)»;
«[Лукіянович Д.]. “Осіння буря” : драма в 4 дії Іво Войновича / Іван Левицький // Діло. – 1913. – 29 берез. (чис. 70). – С. 6. (Прим. ред.)»³;
«[Лукіянович Д.]. “Украдене щастя” : драма в V діях Івана Франка / Іван Левицький // Діло. – 1913. – 3 квіт. (чис. 74). – С. 6–7 <…> (Прим. ред.)»⁴.
Щоправда, наприкінці книжки в «Іменному покажчику» ім’я та прізвище Іван Левицький ідентифіковано зі Стефаном Чарнецьким: «Левицький Іван див. Чарнецький С.»⁵, «Чарнецький С. (Левицький Іван)»⁶.
Підставою для того, щоби вважати підпис Іван Левицький псевдонімом Дениса Лукіяновича, слугувала, як можна здогадуватися, інформація у «Словнику українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.)»: «Левицький, Іван = Лукіянович, Денис “Весільна ніч”. Львів, 1910. Дж.: інф. автора»⁷. Яка інформація автора (очевидно, Дениса Лукіяновича, *1873–†1965) – письмова чи усна – не зазначено.
У випадку з авторизацією «Весільної ночі» псевдонім Іван Левицький справді належить Денисові Лукіяновичу. Про це свідчить його лист до літературної критикині та мистецтвознавиці Марії Грушевської (дружини Михайла Грушевського) від 16 вересня (н. ст.) 1908 р., в якому він повідомляв, що вчора «вислав “Весільну ніч”», і прохав прочитати цей його твір «за чаєм п. професорови», аби знати, «чи може бути ся річ друкована» в «Літературно-Науковому Вістнику». В разі схвалення її до друку волів оприлюднити «під псевдонімом», хоча й допускав, що «його тайну збагнуть скорше чи пізнійше», але запевняв, наче «зачеплених там людий» не боїться⁸ (утім, якщо справді так, то чому крився за псевдонімом?!).
Хай там як, а в «Літературно-Науковому Вістнику» «Весільної ночі» не опубліковано⁹. Згодом Денис Лукіянович видав її окремою книжкою «Весільна ніч» під псевдонімом Іван Левицький (Наклад автора; Склад в книгарні тов. Шевченка у Львові, 1910. 96 с.; на останній сторінці – інформація про друкаря: З друкарні Щасного Беднарського. Львів, Ринок ч. 9). Видання містить глузливо-іронічну літературно-критичну передмову «До моїх сусідів» (прозою, без підпису, с. 5–48), сам твір «Весільна ніч» (с. 49–90) і прозовий «Епільоґ» (с. 91–96). Титульний твір – це переважно віршована драматична поема (с. 49–90), яка під кінець переходить у прозовий полілог персонажів зі стислими авторськими поясненнями, як це звично буває у художній прозі (с. 79–87), а завершується віршованим «Закінченєм» (с. 88–89) і коротеньким прозовим поясненням «Post scriptum» (с. 90). На обкладинці й титульній сторінці автор не зазначений. Лише в самому кінці книжки в нотатці «Автор» подано його нібито ім’я та прізвище: «Автор книжки називає ся Іван Левицький» (с. 96).
По цілій книжці – у передмові, художньому творі та епілозі – розсіяно насмішкуваті, подекуди досить уїдливі, шпильки на адресу передовсім учасників угруповання «Молода Муза» (Петра Карманського, Остапа Луцького, Василя Пачовського, Сидора Твердохліба, Осипа Шпитка, Михайла Яцкова), а також багатьох інших тогочасних українських письменників (Якова Зробека, Франца Коковського, Модеста Левицького, Михайла Мочульського, Івана Нечуя-Левицького, Сергія Шпойнаровського, Сильвестра Яричевського), літературознавців, мовознавців та критиків (Евгена Барвінського, Івана Брика, Івана Верхратського, Михайла Возняка, Володимира Гнатюка, Сергія Єфремова, Омеляна Калужняцького, Олександра Колессу, Івана Копача, Михайла Лозинського, Осипа Маковея, Василя Сімовича, Стефана Смаль-Стоцького, Гната Хоткевича, Василя Щурата), історика Йосифа Застирця, публіцистів і журналістів Володимира Бачинського, Володимира Охримовича, Лонгина Цегельського, фізика і перекладача Івана Пулюя, композитора Ярослава Ярославенка, малярів Модеста Сосенка, Михайла Жука, Івана Труша, скульптора Михайла Паращука та інших діячів. Їх названо переважно на ім’я та/або прізвище, подекуди на прізвисько або з обіграванням антропонімів, а нераз автор означує їх лише натяками на їхні твори, різні публікації, рід занять, зовнішність тощо.
Натомість алюзії до Франка прихильні. «Критик» «до тих з “Музи” <…> кричить»:
– Чи по правді ви любили,
чи по правді ви тужили?
Ні, солом’яний огень,
ваша слава – оден день.
Не з душі ви писали,
лиш тому, що читали
десь подібні архитвори. Ось чому ваші вірші по “Зів’ялім листю” – то помиї по шампані!..»¹⁰
Цей «критик», про якого іронічно мовиться, що він «на зріст був великий»¹¹ і «повних вісім років правив коректу» в «Літературно-Науковому Вістнику»¹², – це, очевидно, Володимир Гнатюк, який вів літературно- та науково-критичний відділ «Бібліографії» у «Літературно-Науковому Вістнику» й опублікував тут свою негативну рецензію на оповідання Василя Пачовського «Жертва штуки», зачепивши принагідно всю «Молоду Музу» як «псевдомодерністів» і насамкінець зневажливо відгукнувшись про «остатню збірку “поезій”» Остапа Луцького «В такі хвилі» (Львів, 1906), де, мовляв, «поза подібною фразеольоґією не видно нічого більше»¹³.
Хоча у «Весільній ночі» нищівну характеристику молодомузівців, Франкових опонентів, укладено в уста його вірного прибічника й товариша, зображеного до того ж іронічно, через що вона видається тенденційною, та й насправді є досить утрируваною, усе-таки вона не позбавлена сенсу.
Зрозуміло, що Михайло Грушевський остерігався зачепити так багато літераторів і науковців зі всієї України – галицьких, буковинських та наддніпрянських, аби не налаштувати їх проти себе, тому й не оприлюднив «Весільної ночі» в «Літературно-Науковому Вістнику» (щоправда, частина з них фігурує не в титульному творі, а в передмові та епілозі, що їх Лукіянович міг дописати вже спеціально для книжкового видання). Можна припустити, що на весну 1913 р. зацікавлені літератори, яких поіменно висміяно в книжці, уже знали, хто собі кпить із них під літературним псевдонімом Іван Левицький, тож повертатися до нього ще раз Лукіяновичу не було сенсу.
Незважаючи на здогади Богдана Козака, Роман Горак потрактував автора театрознавчих рецензій у «Ділі» 1913 р. Івана Левицького як «невстановлену особу»¹⁴, зауваживши, що під ним «підозрювали самого Степана Чарнецького»¹⁵.
А тимчасом у газетному повідомленні з того самого часу про дискусію, що відбулася в залі «Руської Бесіди» 2 травня 1913 р. з приводу «важкої ситуації», в якій опинився Львівський народний театр цього товариства після того, як директор і режисер Йосиф Стадник вимушено подав у відставку, в переліку осіб, які взяли участь в обговоренні, – голова «Руської Бесіди», доктор Ярослав Олесницький, професори Володимир Шухевич і Стефан Рудницький, директор [українського кооперативу «Народна торгівля»] Микола Заячківський, редактор [газети «Діло» та додатку до неї – тижневика «Неділя»] Ярослав Весоловський, доктор Евген Олесницький та ін., – зазначений «учит[ель] Ів. Левицький»¹⁶. А це засвідчує, що Іван Левицький – справжнє ім’я та прізвище, а не псевдонім, бо вказано реальну особу, за професією – учителя. Якби його подали під прибраними ім’ям та прізвищем, знаними з критичних рецензій на вистави театру «Руської Бесіди», то фактично серед присутніх на обговоренні цей псевдонім було б розкрито. А приховувати від широкої громадськости учасника зборів (так званої анкети) під псевдонімом не було сенсу, якби його вже розкрили перед іншими учасниками дискусії, кожен з яких міг поширити відомості про особу, заховану під прибраним прізвищем. Тож логічно вважати, що автором критичних публікацій та учасником обговорення був дійсно вчитель на ім’я та прізвище Іван Левицький. Очевидно, його залучили до обговорення як автора резонансних рецензій на вистави львівського театру «Руської Бесіди». Впадає в око, що той писав відгуки лише на спектаклі, які відбулися від третьої декади березня до початку третьої декади квітня 1913 р. у Львові, а не пізніше на гастролях в інших галицьких містах, – отже, був тоді львів’янином.
Про Івана Левицького є й інші згадки в тогочасній галицькій український пресі. У «руханково-музичному вечорі» на честь Івана Франка, що його влаштувало у Львові українське гімнастичне товариство «Сокіл-Батько» у власній спортивній залі (рухівні) на вул. Руській, 20 у неділю 7 грудня 1913 р., за присутности ювіляра, «брав участь <...> скрипак І. Левицький, який відіграв свою композицію “Українська думка” <...>»¹⁷. Про те, що на цьому вечорі «скрипак п. І. Левицький відограв на скрипці свій твір “Українську шумку”», згадано і в іншому газетному допису¹⁸.
Наприкінці того самого року «Діло» повідомило, що на Загальних зборах Товариства «Львівський Боян» на 1914 р. обрано новий виділ (управу), до складу якого ввійшли Михайло Рибачек (голова), Філярет Колесса (містоголова, тобто заступник), Михайло Волошин (диригент), Станіслав Людкевич (містодиригент, тобто заступник диригента), Оксана Бірецька (диригентка), Ярослав Сім’янович (секретар), Омелян Терлецький (бібліотекар), Ярослав Вітошинський (скарбник), а також Володимир Козак та Іван Левицький «як містовиділові», тобто заступники членів виділу¹⁹. Ці газетні повідомлення засвідчують, що на той час Іван Левицький уже здобув певний авторитет у театральних та музичних колах Львова.
То хто ж такий цей Іван Левицький, остільки, здавалося б, мало відомий, що підпис цим ім’ям та прізвищем театрознавчих рецензій сприйняли нині за псевдонім? Виявляється, цей Іван Левицький – не такий уже й малознаний.
Як подають енциклопедичні статті, Іван Левицький, український скрипаль, композитор, хоровий диригент, педагог і музикознавець, народився 16 листопада 1875 р. в селі Малій Луці (тепер Гусятинського району Тернопільської обл.), навчався у Тернопільській гімназії, працював у Тернополі викладачем співу та музики 2-ї (української) гімназії (у 1903–1912 рр.), другим диригентом хору і солістом-скрипалем співочого товариства «Тернопільський Боян» (у 1901–1912 рр.). 1910 року склав державний іспит на посаду вчителя співів та музики (гри на скрипці) в середніх школах (гімназіях) та семінаріях. А впродовж 1913–1914 рр. викладав спів і музику та диригував учнівським хором вже у Львові – у приватній учительській жіночій семінарії товариства «Рідна Школа», яка готувала вчительок-дошкільниць²⁰.
Саме він, імовірно, й був тим учителем, який брав участь у «довірочних зборах», скликаних для обговорення ситуації, що склалася з театром «Руської Бесіди» (на «довірочні збори», призначені на 2 травня 1913 р., голова «Руської Бесіди» д-р Ярослав Олесницький скликав членів товариства й усіх зацікавлених справою театру²¹). Йому тоді минуло 37 років. Ясна річ, неґречно було кидати тінь підозри в авторстві досить скандальних (відверто критичних) театрознавчих публікацій на реального вчителя Івана Левицького, якби той не був їх справжнім автором.
Після мобілізації до австрійської армії та поранення у Першій світовій війні Іван Левицький мешкав у Відні, викладав спів та гру на скрипці на українських семінарських курсах, диригував мішаним учнівським хором, а від 1918 р. знову жив у Львові. Далі працював у приватній учительській жіночій семінарії «Рідної Школи», яку згодом, 1934 р., реорганізовано в захоронкарську семінарію (захоронка – дитячий садок), але у вересні 1936 р. її ліквідувала шкільна влада²². Від 1919-го до 1934 р. був також професором музики державної учительської жіночої семінарії з українською мовою навчання. У 1920–1930-х роках (з перервами) працював у Вищому музичному інституті ім. Миколи Лисенка, де вів клас скрипки; у 1934–1937 рр. – у польській семінарії²³.
Іван Левицький відомий як творець пісень, зокрема, на вірші Тараса Шевченка²⁴, Богдана Лепкого, Стефана Чарнецького, Олександра Олеся, Василя Щурата, Павла Тичини²⁵. У Відні 1917 р. опубліковано його композиції для мішаного хору на Франкові поезії «Я не жалуюсь» («Я не жалуюсь на тебе, доле…» [т. 2, с. 134]) і «Глянь на криницю» (сонет «Народна пісня» – «Глянь на криницю, що із стіп могили…», [т. 3, с. 284])²⁶.
Також він автор підручників «Основи теорії музики» (Львів, 1921; перевид.: New York, 1966), «Нарис історії музики» (від Давнього Єгипту і Вавилону до початку ХХ ст., з викладом історії української, передусім галицької, музики та розвитку музичних інструментів; Львів, 1921), «Популярна наука гармонії» (написана 1922 р., опублікована в Жовкві 1929 р.)²⁷.
У «Нарисі історії музики» зазначено між іншим, що Микола Лисенко скомпонував «около 30 хорових та сольових творів до слів Франка, Гайного та инших авторів…»²⁸. В інших випадках не згадано Франка як автора слів, хоча названо музичні композиції на його поезії. У доробку Дениса Січинського – «мужеські хори a capella» «Непроглядною юрбою» (точніше, «Непереглядною юрбою»), «Даремне, пісне», а також «пісню на один голос із фортеп’яном» «Як почуєш вночи»²⁹. Серед хорів Станіслава Людкевича відзначено «бурливий» «Вічний революціонер»³⁰.
Помер Іван Левицький 8 квітня 1938 р. у Львові, перебуваючи вже на пенсії³¹.
У «Ділі» театрально-критичні відгуки Івана Левицького на вистави Львівського народного театру з’явилися наприкінці березня 1913 р. В рецензії на виставу драми «Брат на брата» наддніпрянського драматурга Дмитра Грицинського³² він піддав критиці насамперед саму п’єсу, в якій «на сірому тлі буденного життя хліборобської родини снує автор свої події» про те, як місто в селян «забирає силу, затроює душу, а опісля як невжитка посилає назад на село». Незважаючи на те, що ця «драма мала в Києві визначний успіх», Іван Левицький кваліфікував її як «радше драматичні малюнки» й дав їй нищівну оцінку:
«Грицинський не опанував як слід теми, не розвинув та не перевів артистично гарного мотиву, на якому заснував свою драму.
Тому-то у нього богато акциї, а мало психольоґії, богато дії, а мало дійсного внутрішнього переживаня. Картини слідують по собі, не пов’язані в орґанічну цілість, иноді попутані. Богато в них сценічної неправди, а ще більше дешевих ефектів».
Другий суттєвий закид стосувався самої вистави. За оцінкою критика, виведено п’єсу «на нашій сцені дуже слабко», за що вину він покладав на режисера, покликаного вкласти в «рами» та довести «до згармонізованя» «найгорячійші змаганя й стараня поодиноких артистів». А тимчасом «темпа гри були такі повільні, що зі сцени віяла просто вбийча скука»³³.
Наступна рецензія Івана Левицького була загалом позитивна і щодо п’єси, і щодо її інсценізації, показаної 24 березня 1913 р. За його словами, «фарса» «Мала каварня» французького автора Трістана Бернара «написана досконало з талантом, гумором і бравурою, богата в комічні типи і ще комічнійші ситуації». Йшлося про комедію «Le petit café», уперше поставлену 1911 р., тогочасного французького драматурга, прозаїка та журналіста єврейського походження Трістана Бернара (Tristan Bernard, *1866–†1947). Рецензент визнав, що
«наші артисти грали фарсу добре, складно і живо. Може, де-не-де не стало поодиноким виконавцям тої легкости в грі, якої конче вимагав характер твору <…>, та все ж таки цілість вийшла добре і загальне вражінє з вистави було корисне. Сказати се треба про всіх артистів, а передівсім про п. Стадника, Осиповичеву і Рубчакову»³⁴.
Впадає в око, що в театрально-критичних публікаціях Івана Левицького виразно проступає музикознавчий ухил (зрозуміло, в тих випадках, коли спектаклі мали вокальні номери та інструментальний супровід). У рецензії на виставу оперети Франца Легара «Ева» критик зауважив:
«Музика “Еви” претенсіональна і нудна. Виконанє на нашій сцені було слабе. <…> Непростимою хибою вчорашної вистави була орхестра незіграна <…>. Другим недомаганєм була вокальна сторона виконаня».
У грі акторів вражало «богато промахів, иноді карикатура», зокрема й у Леся Курбаса³⁵.
Натомість виставу драми «Осіння буря» сербського та хорватського письменника Іво Войновича (Војновић, Vojnović, *1857–†1929) рецензент оцінив загалом схвально: її «виведеня <…> на нашій сцені принесло честь нашому театрови та засвідчило наглядно, що в нашій дружині є сили, є таланти», а серед них – і той-таки молодий актор:
«Дуже корисно представився п. К у р б а с як Іван. Давно не доводилося мені стрінути на нашій сцені такий гарний завдаток таланту. Всі основи, якими природа вивінувала сього молодого артиста, складаються на те, щоб йому ворожити великі успіхи на сцені. Нині ще, правда, гра його в подробицях не викінчена, псують її схематичні жести рук, але се гра артиста талановитого і думаючого».
Водночас не оминув критик прогріхів у музичному виконанні:
«Прекрасне інтермеццо, ілюстрацию бурі, відіграно дуже лихо, що треба записати передовсім на совість капельника Коссака»³⁶.
Ясна річ, такі фахові зауваги міг зробити критик із музичною освітою.
Виставу міщанської трагедії «Марія Маґдалина» німецького драматурга Фрідріха Геббеля (Hebbel, *1813–†1863) Іван Левицький вважав невдалою:
«Ненадійно і случайно промовив в суботу увечір зі сцени нашого театру один з наймогутнійших поетів німецьких поромантичної епохи і взагалі один з найориґінальнійших та найглубших умів в письменстві минулого столітя. <…> можна її [“виставу на нашій сцені”. – Є. Н.] з чистою совістю збути мовчанкою. Річи не приготовлено як слід, ролі обсаджено [розподілено між акторами. – Є. Н.] зле»³⁷.
Відгукнувся Іван Левицький також на ювілейну виставу «Украденого щастя» Івана Франка, яку підготував народний театр товариства «Руська Бесіда» до 40-річчя літературної та громадської діяльности письменника й показав 31 березня 1913 р. у Львові на сцені єврейського товариства «Яд Харузім» («Jad Charuzim»), що містилося на вул. Бернштайна (тепер будинок на вул. Шолом-Алейхема, 11)³⁸. Там ішли тими днями також інші вистави Львівського народного театру. Рецензент оцінив спектакль як посередній. Ось повністю його невеличка рецензія:
«Понеділкова ювилейна вистава Франкової драми пройшла з пересічним успіхом. Правда, не було в тому всьому ніяких знамен свята, але тут вину треба би розділити рівномірно на управу театру і на нашу “патріотичну публику”. З виконавців на першім місці стояв п. Юрчак [актор Василь Юрчак (*1876–†1914). – Є. Н.], в ролі Миколи Задорожного сотворив добру креацию, п. Курбас (Гурман) мав пару гарних моментів, а п[а]ні Стадникова (Анна), як все, незвичайно старанна, хоча, як все, в її грі не було драматичної сили. Система обсаджуваня того рода роль п[а]нею Стадниковою може мати своє узасадненє в чиїйсь амбіциї [натяк на чоловіка акторки та співачки Софії Стадникової (*1886–†1959) – директора театру Й. Стадника, до якого І. Левицький ставився упереджено. – Є. Н.], та все є кривдою, заподіяною сій симпатичній артистці, а передовсім в сій штуці. Д[р]ама не була як слід приготовлена, а технічне недбальство вистави і сим разом відсвяткувало своє свято.
В бойківській хаті не було ні одного образа на стіні, зате пишався політерований [полірований. – Є. Н.] стіл, гнуті крісла і т. д.!
В зимову стужу виходив дехто з хати навіть без сірака, Гурман в І дії входить на сцену без карабіна, прибраний фатально. Богато инших промахів, а всі вони складаються на стрічку старої пісоньки, що управа театру легковажить собі штуку і публику, а те все мусить чей же раз покінчитися…»³⁹.
Яку роль грав Лесь Курбас у виставі «Украденого щастя» 31 березня 1913 р. – епізодичного шандара чи головного (наскрізного) поштаря? Ще від прем’єри, яка відбулася 16 листопада 1893 р., в театрі «Руської Бесіди» «Украдене щастя» ставили в сценічному варіанті, що його зладив Франко на вимогу конкурсної комісії⁴⁰. Відтоді, за спогадами Стефана Чарнецького,
«грали цю драму в такій формі, як її на домагання австрійської цензури виготовив був для сцени Франко, себто Михайло Гурман мусів розпастися на дві особи. Гурман був поштарем, а шандар виходив у II дії як друга особа, допитував Миколу Задорожного, кував, вів у в’язницю й уже більше не являвся на сцені»⁴¹.
За уточненням Ростислава Пилипчука,
«насправді переробки, тобто роздвоєння дійової особи жандарма Михайла Гурмана на листоношу і на епізодичну роль жандарма вимагала не державна цензура, а конкурсна комісія при Крайовому Виділі, що платив преміальні гроші»⁴².
Раніше від Івана Левицького Курбасове виконання ролі у виставі «Украденого щастя» 31 березня 1913 р. похвалив автор рецензії, підписаної криптонімом Ку=ба⁴³, в іншій львівській газеті – «Нове Слово»:
«З виїмком п. Курбаса (жандарм) і п. Юрчака (Микола), котрі приложилися до виведеня своїх ролей, решта роль була обсаджена так, аби скомпромітувати себе і штуку»⁴⁴.
Покликуючись на рецензію за підписом Ку=ба, Роман Горак гадає, що Лесь Курбас виконував у виставі, показаній у режисурі Й. Стадника 31 березня 1913 р., епізодичну роль жандарма⁴⁵. На жаль, рецензія Івана Левицького в «Ділі» за 3 квітня 1913 р. на цю виставу «Украденого щастя» пройшла повз увагу дослідника, як видно з його зауваги: «Про обидві вистави на честь Івана Франка “Діло” мовчало»⁴⁶. Йдеться про вистави у Львові 1913 р. Франкових п’єс «Украдене щастя» (31 березня) та «Учитель» (16 квітня)⁴⁷. Рецензії на виставу «Учителя» в «Ділі» справді не опубліковано, лише голова «Руської Бесіди» д-р Ярослав Олесницький у газетному допису нарікав: «На вчерашнім “ювилейнім” представленю Франка – на знаменитій його комедиї “Учитель” – кромі десяти, може, інтеліґентів та малої горстки студентів, не було більше нікого»⁴⁸.
А тимчасом з рецензії І. Левицького виходить, що Курбас грав у виставі 31 березня одну з головних ролей – поштаря Гурмана, а можливо, ще й епізодичну роль жандарма. Роль молодого актора згадано в рецензії спершу в трійці чільних дійових осіб п’єси – Миколи Задорожного, Гурмана й Анни: «п. Курбас (Гурман)», а, за наведеним вище свідченням С. Чарнецького, «Гурман був поштарем» (тоді як епізодичний жандарм був безіменний). Наприкінці рецензії І. Левицький дивується, що «Гурман в І дії входить на сцену без карабіна, прибраний фатально», з чого напрошується здогад, що рецензент не зрозумів поділу ролі Гурмана на поштаря (саме таким постав Гурман у І дії) та жандарма (епізодично в ІІ дії) і сприйняв обидві ролі за одну дійову особу, чому могло сприяти те, що їх виконував той самий актор – Курбас. Дві-три різні ролі того самого актора в одній виставі – звичайна практика за тих часів. Наприклад, у комічній опері «Еней на мандрівці» (композитор Ярослав Лопатинський, лібрето Миколи Курцеби), яку ставив Львівський народний театр «Руської Бесіди» у 1912–1914 рр., Фільомена Лопатинська (а потім замість неї Катерина Рубчакова) грала три ролі: Еолової дружини Енарети, Дідони й Лявінії; також по три ролі грали Іван Рубчак (Еола, Хареса й Лятіна) та Ванда Петровичева (Актеа, Тезифони й Амати)⁴⁹.
Що ж до згадки про «Украдене щастя» в рецензії Миколи Курцеби, то в ній, найпевніше, відзначено вдале виконання двох чільних ролей вистави: побіч Миколи Задорожного – також «жандарма», під яким не конче розуміти епізодичну роль власне шандаря, а радше головну роль Гурмана, бо ж обізнані літератори й театрали знали, кого за службовою посадою насправді зобразив Франко. Та це й не було секретом: в авторському виданні «Украденого щастя» окремою книжкою у Львові 1901 р., яке стало канонічним для сучасних перевидань драми, серед дійових осіб («Дієві особи») фігурує нероздвоєний «М и х а й л о Г у р м а н, жандарм»⁵⁰ [т. 24, с. 7, 417, 431]. Тому й Левицький сприймав Гурмана у виставі як жандарма та й дивувався, чому той з’являється без неодмінного атрибуту своєї державної посади – карабіна, до того ж одягнений разюче невідповідно.
У рецензійній статті, опублікованій без назви під традиційною рубрикою «З театру», Іван Левицький дав загальну критичну оцінку театрові під дирекцією Й. Стадника, звернувши увагу, як фахівець, на недосконалий музичний супровід вистав, а також на неналежну, на його думку, режисуру:
«Передовсім орхестра в теперішному складі і стані представляє собою дуже сумний образ. Смичкові інструменти (з виїмком баса) обсаджені дуже марними силами. А при тім всім орхестра все невишколена, незіграна, готова кожньої хвилини справити несподіванку і співакам і публиці. <…> Артистичний занепад орхестри треба у великій мірі записати у вину самого капельника п. Коссака.
Другою хибою, що вражала на всіх виставах, була недостача режісериї. На сцені дуже часто приходить до непорозумінь і абсурдів <…>».
Водночас Іван Левицький знову відзначив «молодого артиста п. Курбаса», який у ролі Петра Дорошенка в трагедії Василя Пачовського «Сонце Руїни», поставленій «вчера» у Львові, мав «кілька гарних моментів», хоча й
«не опанував ролі пам’ятево і тим не одно псував. Але зложив ще раз доказ <…>, що він актор талановитий, інтеліґентний і думаючий. Його інтерпретация Дорошенка була хвилями дуже переконуюча. Богато шляхотних жестів, пару гарних акцентів – все склалося на артистичну креацию, хоча, може, не у всім скінчену, повну. А вже в четвертій дії розвинув п. Курбас богатство свого талану, його крам і сили»⁵¹.
До вистав Львівського народного театру під управою виділу «Руської Бесіди», який прийняв відставку Й. Стадника й очолив трупу 22 квітня 1913 р.⁵², Іван Левицький поставився прихильно, протиставляючи їх спектаклям колишнього директора й режисера. Про оперету «Барон циганів» Йоганна Штравса «у виконаню наших артистів» зазначив:
«Всі грали вчера з вервою [натхненням. – Є. Н.] і ентузиєзмом, артисти докладали усіх старань і зусиль, щоб дати справжню театральну виставу, а не, як дотепер не раз, пародию. <…> Орхестра – на сей раз доповнена і змінена на лучше – вив’язалась доволі добре».
Під новою управою навіть вистава «драми з народного житя» «Нещасне кохання» українського актора й драматурга Леоніда Манька, «штуки доволі слабої»,
«вийшла зовсім удачно. Наші артисти показали тут, що коли тільки їх повести як слід, то й вистава вийде вдоволяючо. Гра жива, ентузиястична та повна житя <…>. Гурти зі співами і танцями вийшли рівно ж добре. <…> Зі сцени нашого театру повіяло новим духом, духом віри у відродженє!»⁵³.
Тож Іван Левицький як діяч аудіомистецтва й, пізніше, вчений-музикознавець цілком міг удаватися і до театрально-критичних проб. Найпевніше, він і є автором восьми рецензій на показані у Львові вистави місцевого народного театру «Руської Бесіди», опублікованих у газеті «Діло» впродовж місяця – від 25 березня до 24 квітня 1913 р.
Чи були ці театрознавчі рецензії епізодичними в його мистецькій та мистецтвознавчій біографії, а чи, можливо, він має більше публікацій у жанрі театральної критики – ще належить з’ясувати.
___________________________
¹ Медведик П. Курбасові весняні вечори // Життя і творчість Леся Курбаса : В рецепції українського театрознавства / Упоряд. Богдан Козак. Львів ; Київ ; Харків : Літопис, 2012. С. 80.
² Життя і творчість Леся Курбаса. С. 80.
³ Там само. С. 79.
⁴ Там само. С. 80.
⁵ Там само. С. 647.
⁶ Там само. С. 653.
⁷ Дей О. І. Словник українських псевдонімів та криптонімів (XVI–XX ст.). Київ : Наукова думка, 1969. С. 223.
⁸ Центральний державний історичний архів України, м. Київ. Ф. 1235 : Грушевські – історики та філологи. Опис 1. Справа 968. С. 2, 3. Також див. е-АРХІВ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО. Дата звернення: 16.02.2020.
⁹ Див.: Ясінський Б. Літературно-науковий вістник : Покажч. змісту. Том 1–109 (1898–1932). Київ ; Нью-Йорк : Смолоскип, 2000. 542 с.
¹⁰ [Лукіянович Денис]. Весїльна ніч / Іван Левицький // [Лукіянович Денис]. Весїльна ніч / Іван Левицький. Наклад автора ; Склад в книгарні тов. Шевченка у Львові, 1910. С. 78.
¹¹ Там само. С. 78.
¹² Там само. С. 80.
¹³ [Гнатюк В.] Молода муза. І. Василь Пачовський. Жертва штуки. Львів, 1906. З друкарнї Манєцких. Ст. 48, 80. Ціна 1 кор. В оправі 1.40 кор. / В. // Лїтературно-Науковий Вістник. 1906. Т. 36. Кн. 12. С. 500–503.
¹⁴ Горак Р. Втеча у прірву : Есеї про Леся Курбаса. Львів : Апріорі, 2016. С. 404.
¹⁵ Там само. С. 400.
¹⁶ Анкета в справі нашого театру… // Дїло. 1913. Ч. 96. 3 н. ст. мая (20 ст. ст. цьвітня). С. 4.
¹⁷ Жалоба О. Руханково-музичний вечір в честь І. Франка… // Ілюстрована Україна. 1913. Ч. 24. 15 грудня. С. 12. О. Жалоба (Осип Жалоба) – псевдонім українського композитора, музикознавця, літератора та педагога Осипа Залеського (*1892–†1984).
¹⁸ Сьвято І. Франка в «Соколї-Батьку» // Вісти з Запорожа : Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств. Львів, 1913. Ч. 86–88. 30 грудня. С. 2.
¹⁹ На Загальних Зборах Тов. «Львівський Боян»… // Дїло. 1913. Ч. 283. 20 н. ст./7. ст. ст. грудня. С. 7.
²⁰ Медведик Петро. Діячі української музичної культури : (Матеріали до біо-бібліографічного словника). Левицький Іван // Записки Наукового товариства ім. Шевченка : Праці Музикознавчої комісії. Львів, 1993. Т. ССХХVІ. С. 419; Мисько-Пасічник Р. Е. Левицький Іван // Енциклопедія сучасної України. Київ, 2016. Т. 16 : Куз–Лев. С. 662.
²¹ В справі нашого театру // Нове Слово. 1913. Ч. 196. 30 цьвітня. С. 5.
²² Стан і діяльність Рідної Школи 1936–1937. Річне звідомлення Головної Управи за час від 1.IX. 1936 по 31.VIII. 1937. Львів, 1938. С. 12–13.
²³ Медведик Петро. Діячі української музичної культури. С. 419; Мисько-Пасічник Р. Е. Левицький Іван. С. 662.
²⁴ Медведик Петро. Левицький Іван // Шевченківська енциклопедія : в 6 т. Київ, 2013. Т. 3 : І–Л. С. 715.
²⁵ Медведик Петро. Діячі української музичної культури. С. 419.
²⁶ Кудрик Борис. Іван Франко в пісні // Просвіта. 1936. Ч. 2. Трав. С. 44; Ярославенко Я. Музика на слова І. Франка // Радянський Львів. 1947. Трав.; Медведик Петро. Діячі української музичної культури. С. 419; Нємцова Лілія Орестівна. Хорова франкіана: соціокультурний та жанрово-стильовий виміри : Дис. ... канд. мистецтвознавства / Прикарпат. нац. ун-т. Івано-Франківськ, 2017. С. 94, 211. Дата звернення: 18.03.2020.
²⁷ Медведик Петро. Діячі української музичної культури. С. 419–420; Мисько-Пасічник Р. Е. Левицький Іван. С. 662; Тихий Северин. Із спостережень над музикознавчою спадщиною Івана Левицького // Записки Наукового товариства ім. Шевченка : Праці Музикознавчої комісії. Львів, 2009. Т. CCLVIII. С. 489–491; Волощук Юрій. Скрипкове виконавське мистецтво Східної Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття: національні традиції та поліетнічні культурні взаємини : навч. посібник. Івано-Франківськ : Вид-во Прикарпат. нац. ун-ту ім. В. Стефаника, 2012. 130 с.; Гнатишин Оксана. Історичний вимір українських музично-теоретичних концепцій. 2-ге вид. Львів : Вид-во Львів. політехніки, 2018 [див. «Іменний покажчик»].
²⁸ Левицький Іван. Нарис історії музики / Іван Левицький. Львів : Накладом Михайла Таранька, 1921. С. 57.
²⁹ Там само. С. 59.
³⁰ Там само. С. 60.
³¹ У короткому суто інформативному некролозі повідомлено: «Іван Левицький, емерит[ований] професор ІІІ державної і захоронкарської семинарії, б[увший] професор шкіл “Р[ідної] Ш[коли]” і Музичного Інституту ім. М. Лисенка, упокоївся 8 квітня ц. р.» (Іван Левицький… // Діло. 1938. Ч. 78. 10 квітня).
³² Грицинський Д. Бpат на бpата : Дpама на 5 дій / Д. Грицинський. Київ : Друк. 1-ї Київ. Друк. Спілки, 1911. 47 с.
³³ Левицький Іван. «Брат на брата», народна драма Дмитра Грицинського в 5 дїях / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 66. 25 н. ст. (12 ст. ст.) марта. С. 3.
³⁴ Левицький Іван. В понедїлок виставив наш театр «Малу каварню» Трістана Бернара / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 67. 26 н. ст. (13 ст. ст.) марта. С. 7. Осиповичева, Антоніна (з дому – Скршіванова, чеське Skřivanová, *1855–†1926) – польська й українська драматична акторка та співачка чеського походження. Рубчакова, Катерина (з дому – Коссак, *1881–†1919) – українська галицька акторка та співачка.
³⁵ Левицький Іван. «Ева», оперетка в 3 дїях Франца Легара / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 68. 27 н. ст. (14 ст. ст.) марта. С. 6.
³⁶ Левицький Іван. «Осіння буря», драма в 4 дїях Іво Войновіця / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 70. 29 н. ст. (16 ст. ст.) марта. С. 6. Капельник – капельмайстер.
³⁷ Левицький Іван. «Мария Маґдалина», міщанська траґедия Фрідріха Геббеля / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 71. 31 н. ст. (18 ст. ст.) марта. С. 7.
³⁸ Див. «оповістки», тобто анонси: Репертуар Львівського руського театру у Львові // Нове Слово. 1913. Ч. 173. 29 марта. С. 5; Львівський руський театр у Львові // Дїло. 1913. Ч. 71. 31 н. ст. (18 ст. ст.) марта. С. 5.
³⁹ Левицький Іван. Украдене щастє, драма в V дїях Івана Франка / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 74. 3 н. ст. цьвітня (21 ст. ст. марта). С. 6–7.
⁴⁰ Z. Ruska sztuka konkursowa // Kurjer Lwowski. 1893. Nr 320. 18 listopada. S. 5.
⁴¹ Чарнецький С. Нарис історії українського театру в Галичині // Чарнецький С. Історія українського театру в Галичині : Нариси, статті, матеріали, світлини / Ідея вид., вст. слово: Б. Козак ; Наук. ред., комент.: Р. Пилипчук; Упорядкування: Б. Козак, Роман Лаврентій, Р. Пилипчук. Львів, 2014. С. 125 (першодрук 1934 р.); також див.: Чарнецький С. Моя мандрівка з Мельпоменою (Спогади) // Там само. С. 355 (першодрук 1933 р.).
⁴² Там само. С. 541.
⁴³ Її написав журналіст М. Курцеба, див.: Волицька Iрина. Театральна юність Леся Курбаса (проблема формування творчої особистості). Львів, 1995. С. 114, 147.
⁴⁴ [Курцеба М.] З театральної салї / Ку=ба // Нове Слово. 1913. Ч. 176. 2 цьвітня. С. 6.
⁴⁵ Горак Р. Втеча у прірву: Есеї про Леся Курбаса. Львів : Апріорі, 2016. С. 412.
⁴⁶ Там само. С. 406.
⁴⁷ Репертуар Львівського руського театру у Львові // Нове Слово. 1913. Ч. 186. 15 цьвітня. С. 3; Те саме // Там само. Ч. 187. 16 цьвітня. С. 6; Львівський руський театр у Львові // Дїло. 1913. Ч. 82. 14 н. ст. (1 ст. ст.) цьвітня. С. 5].
⁴⁸ Олесницький Ярослав. Кілька слів до нашої львівської публики в справі нашого театру / Д-р Ярослав Олесницький // Дїло. 1913. Ч. 85. 17 н. ст. (4 ст. ст.) цьвітня. С. 5.
⁴⁹ Див. перелік дійових осіб та виконавців: Львівська національна наукова бібліотека України імені Василя Стефаника. Ф. 163. Спр. 73/25. П. 27. Арк. 1–2; Гарбузюк Майя. Початок професійної акторської діяльності Леся Курбаса: до проблеми датування // Просценіум. 2012. № 1/3. С. 4.
⁵⁰ Франко І. Украдене щастє: Драма з сїльського житя в 5 дїях. 2-е вид. Львів: Накладом Українсько-Руської Видавничої Спілки, 1901. С. 3.
⁵¹ Левицький Іван. Від ряду днїв дає наш театр свої вистави… / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 82. 14 н. ст. (1 ст. ст.) цьвітня. С. 7.
⁵² З нашого театру // Нове Слово. 1913. Ч. 192. 22 цьвітня. С. 5; З театру // Дїло. 1913. Ч. 89. 22 н. ст. (9 ст. ст.) цьвітня. С. 3.
⁵³ Левицький Іван. «Барон циганів» Штравса. «Нещасне кохання» Манька / Іван Левицький // Дїло. 1913. Ч. 91. 24 н. ст. (11 ст. ст.) цьвітня. С. 6.