Період прострації, який охопив всі ґрупи українського громадянства після останньої катастрофи, наближається до кінця. Зміцнюється думка, що для самооборони, для збереження рештків української державности, для зміцнення здобутків, що дала нам національна революція й чисельні жертви нашого народу, необхідно з'єднатися всім політичним колам і створити єдину національну волю, яка прагне до усвідомлення єдиних національних цілей.

Перший приклад цьому дала Українська Національна Рада, яка об'єднала майже всі українські політичні партії (за винятком соціяльних демократів). Але й ця остання ґрупа, що з якогось дивовижного непорозуміня не входить в склад Української Національної Ради, станула на той самий ґрунт, на котрому стоїть і Рада.

Резолюції Центрального Комітету української соціяльної демократії, що оце опубліковані по наших часописах, ясно зазначають основну політичну позіцію. А саме: 1. Тимчасовим репрезентантом української республіки до скликання передпарляменту являється Голова Директорії, С.В. Петлюра; 2. Тимчасовим правительством являється кабінет Т.П. Мазепи; 3. Взаємовідносини між представником Верховної Влади й правительством мусять бути обговорені в тимчасових основних законах; 4. "По закріплені певної території незалежно від її розміру скликається передпарлямент, якому "Директорія й Кабінет Укр. Нар. Респ. здають відчит в своїй діяльности й складають свої уповноваження".

В дусі цих директивів кабінет міністрів вже розробив "проєкт тимчасового закону про форми державного устрою та порядок законодавства". Кабінет І.П. Мазепи точно зазначає права й обовязки верховної влади, компетенцію правительств й взаємовідносини поміж ними, причому підкреслює, що "Українська Народня Республіка управляється на точній основі законів, в відповідний спосіб виданих".

Не говорячи по єству про цей "проєкт основних законів", підкреслю лише, — що в психиці нашої правлячої соціялістичної бюрократії відбувся перелом і що вона, взагалі, в перший раз на протязі останнього року заговорила мовою державности, мовою публично-правною. Можна тут висловлювати, розуміється, жаль, що для неї потрібно було стільки часу, стільки крівавого досвіду, щоб, нарешті, станути на одинокосправедливий й одинокодержавний ґрунт; можна зазначати, що ці непереможні істини знайшли свій вислів ще в резолюціях центрального комітету української народньо-республіканської партії від 20. січня 1919. р. (Київ), і в спільному меморандумі цеї партії й партії соціялістів-федералістів 9. лютня 1919. року (Винниця) і в виступах лідерів цих партій й партії соціялістів-самостійників 5. квітня 1919. року на державній нараді (Рівне).

Тоді ці елєментарні істини вважалися соціялістичною диктатурою за "ереси", котрі повинні жорстоко переслідуватися. Тоді чулися зовсім инші пісні, виголошувалися зовсім инші прінціпи. Але мені не о це зараз ходить. Мені ходить о те, що й наша правляча бюрократія, як і ті політичні ґрупи, котрі її спирають, використали свій досвід і мали остільки громадської мужности, щоб признатися в своїх помилках.

Цьому я надаю величезне значіння, бо в такий способ зарисовується яскраво й виразно воля нації. Намічується єдиний фронт, який має бути досить сильним для того, щоб оборонятися й нападати, провадити певну державну акцію. Нині вже можна сказати, що всі найвпливовійші українські політичні партії (соц.-револ., соц.-демократи, народні республіканці, соціялісти-самостійники, соціялісти-федералісти, хлібороби-демократи, націонал-демократи й радикали) виробили спільну політичну плятформу, витворили спільну державну ціль.

Коли прийняти на увагу взаємну підозрілість, що иноді сумежила навіть з ненавистю, загальну деморалізацію, як наслідок неповоджень на фронті й помилкової політики з середини держави, цілковиту байдужість до національної справи, котра огорнула широкі кола українського громадянства, то треба визнати, що осягнене обєднання українських партій на ґрунті спільних завдань є фактом величезної державної вартости. Це обєднання, наколи воно честно дотримається своїх зобовязань, — не може не дати значних політичних наслідків і не відбитися на загальному положінню української справи. Не тільки тому, що воно в гідний спосіб репрезентує волю нації, зміцнює опірну силу українського народу й викликає до життя здорові чинники української громадськости, але й тому, що становить певні ясні й катеґоричні практичні ціли, до яких необхідно стреміти.

Всі опинялися на розпутті. Всі потрібували й потрібують виходу. Вказівок — що далі робити? Кудою йти й коли йти — чи лишаються ще будь які шляхи до затягненої в глухий кут української державности.

Отже, спробуємо просінтезувати весь той матеріял, що був опублікований в українській пресі.

1. Верховна Влада. Майже всі українські політичні партії й союзи партій стали на тому, що тимчасовим репрезентантом української республіки є С.В. Петлюра Центр. Ком. соціяльно-демократичної партії признає право тимчасової репрезентації, взагалі, за всею Директорією; але й вона здійснення цього права визнає лише за головою Директорії, а не за її окремими членами.

2. Правительство. Всі партії визнають тимчасовим правительством — правительство І.П. Мазепи, причому допускають можливість його поповнення й реконструкції.

3. Констітуція. Всі партії одностайно підкреслюють необхідність негайного вироблення Тимчасових Основних Законів Укр. Республіки.

4. Всі партії одностайно (як і саме правительство І.П. Мазепи) визнають необхідним скликання передпарляменту й зазначають для цього точний термін — не пізніше 1. травня 1920. року.

5. Всі партії згоджуються на тому, що "орґанізація армії на далі повинна бути переведена на основі повної карности і строгої дисціпліни по пляну сучасних військово-наукових правил. Причому до відповідальної праці в армії повинні бути притягнені фахові військові сили незалежно від національної їх приналежности й політичних переконань, при умові встановлення за ними належного контроля". Більш від того, "проєкт тимчасового закону про форми державного устрою" різко відзначує декоративні функції головного отамана від справжніх функцій фахового головнокомандуючого дієвою армією, відповідального перед радою міністрів і досить незалежного що до виконання своїх безпосередніх функцій.

Скажу так — колиб наша соціялістична бюрократія зрозуміла раніш увесь глибокий сенз вищезазначених прінціпів — до катастрофи не дійшлоб. Не дійшлоб до распорошенности наших національних сил. До прострації й нечуваного взаємного поборювання. Дика політика Директорії, ослабляючи внутрішній фронт, зміцнювала ворогів державности. Давала їм можність блискучих і легких пepемог. На трупах ліпших синів нашої нації — забезпечити успіх так Пільсудському, як Раковському; так Польщі, як і Совітській Росії.

Не треба зачиняти очей...

Я вітаю обєднання українських політичних сил, але я зовсім не певен того, чи не є воно запізненим. Кохаю надію, що ці зусилля представників нації не можуть не дати позітивних наслідків. Проте, ми так часто спокушали долю, граючи на випадках ("якось то буде"), що дальнійші події мажуть піти зовсім иншим, небажаним для нас шляхом.

Проте, ми повинні зробити останні надлюдські зусилля, щоб перевести в життя намічений проґрам, позбутися політики нервів — зрозуміти й відчути знак часу, який нам зазначають події останніх днів — і дружно підперти всі повсталі орґани консолідованої української політичної думки.

Воля