Джимі Гендрікс. Геній електрогітари і батько гардроку

(До 50-річчя виходу у світ альбому «Band Of Gypsys»)

 

 

Львів і Джимі Гендрікс – тема надзвичайно цікава, нею навіть перейнявся український письменник Андрій Курков і написав книжку «Львівська гастроль Джимі Гендрікса». Що ж до реальних подій, то Джимі з усіх рокових виконавців був найбільш культовою особистістю у Святому Саду і серед львівських гіпі. Його пам’ять у Львові вшанували вже у рік його смерті наприкінці вересня 1970 року на Личаківському цвинтарі. Розповідає очевидець тих подій Ігор Мерза: «Це відбувалося у вересні 1970 року, після смерті Гендрікса. Зворотна логіка вибудовує ймовірний розвиток подій. Збір було оголошено на Гаражах за міським арсеналом. Далі – пересування підліткових груп у напрямку на Личаків. У результаті – великий сейшн біля підніжжя Арки. Шарнір прибув на таксі*. Подальші розклади типові – міліцейські машини, міліцейський кордон вздовж вулиці Мечникова, навколо головного входу на Личаківське кладовище, звідки очікувався вихід великих груп молоді. Далі наш організований відступ через Погулянку і Майорівку. Остаточним елементом ланцюга стає поява зображення Джимі Гендрікса на внутрішній стороні цвинтарного муру».

 


Сурмач, Зданевич, Пуцан, Матяжов, Асік. 1970. Личаківське кладовище 

 

А ось що розповів Валера Звьоздний зі слів знаменитого  львівського гіпі Шарніра: «Він (Шарнір) розповідав, що їхня компанія збиралася влітку на Личаківському цвинтарі біля символічної могили Джимі Гендрікса, у тому місці, де на закинутій плиті нерівними літерами чорною фарбою було написано «Jimi Hendrix». Під час цих зібрань біля плити розводили вогонь, навколо якого спілкувалися, випивали й приймали до своїх лав нових членів. Приймали простою більшістю голосів. Усе було демократично. А в той же час за намогильними пам'ятниками маячили тіні стукачів».

 

Але найбільша львівська подія, пов’язана з ушануванням пам’яті Джимі, відбулася 1977 року. Натхненні успішним проведенням «сейшена» (рок-концерту) у Святому Саду 1976 року, під самим носом у обкому КПРС, андеґраундний рок гурт «Супер Вуйки» вирішив наступного року влаштувати грандіозний концерт власне у сьому річницю смерті Джимі Гендрікса 18 вересня 1977 року на Чортових Скелях. У цій місцині у попередні роки збиралися гіпі з різних куточків СРСР для спілкування і слухання музики. Міліція тоді погано спрацювала і жодного «антисоціального» елемента не затримали й не покарали. Лише одного разу аж через три дні після того, як поїхав додому останній гіпі, у лісі на Чортових Скелях з’явилися менти з містечка Винників, бо ця територія підпорядковувалася їм.

 

Кинутий зі Львова клич до усіх гіпових людей  Радянського Союзу (звичайно ж не через фейсбук, а через поштові листи і дзвінки зі стаціонарних телефонів) знайшов чуйний відгук, і 17 вересня 1977 року до нашого міста з’їжджалися сотні довговолосих молодих людей з усього совка від Пітера до Владивостока, а це не могло пройти непоміченим повз увагу радянських властей. КДБ разом із міліцією забили на сполох. Річ у тім, що 17 вересня у Львові за часів СРСР відбувалися святкування річниці «визволення» Західної України у 1939 році, тобто включення Галичини до складу сталінської тоталітарної держави. Це «свято» нагадувало чи не кожній місцевій українській родині про вбивства, репресії, концтабори і заслання «на білі ведмеді», тому цього дня влада завжди остерігалася провокацій, а тут – на тобі – сотні антирадянщиків прибули до бандерівської столиці. Одразу для затримання непроханих гостей вирішили застосувати усі можливі заходи.

 

Зранку 18 вересня сотні гіпі зібралися у своєму традиційному місці на Личаківському кладовищі неподалік цвинтаря Орльонт, біля занедбаної каплиці і напіврозваленого постаменту, обмальованого пацифіками і гіповими гаслами. Нижче, в бік стадіону, на цвинтарній огорожі проглядалися слова «Make Love Not War» і портрет Джимі Гендрікса. Невдовзі дітей квітів оточили декілька десятків людей у цивільному з раціями. Гіпі вирішили організованою колоною рухатися до центру міста. Дорогою їх усіх було завантажено у чотири великі автобуси і доставлено на допит. Також і в інших районах міста міліція виловила усіх підозрілих на її думку молодих людей, причому тоді постраждало багато довговолосих львів’ян, які про цю акцію й гадки не мали. Курйозний і сумний випадок стався з львів’янином Андрієм Савичом, який, ішовши вулицею і побачивши колону молоді, що прямувала вулицею Пекарською від Личаківського цвинтаря, просто з цікавості до неї приєднався. Буквально через дві  хвилини дорогу колоні перекрила чорна «Волга», а з мегафона пролунав наказ зупинитися. Хлопця разом з усіма пов’язали і врешті виключили з третього курсу Львівського політехнічного інституту.  

 

У головній колоні гіпових гостей з неозорого СРСР ішов легендарний львівський гіпі і правозахисник Алік Олісевич, який розповідає: «Ми великою колоною вийшли на перетин Пекарської і Франка. Зі мною йшли Славко Потопляк, Єва Чорна і Міша Бомбін з Риги, позаштатний кореспондент «Радіо Свобода». Зайшовши на вулицю Ватутіна (Князя Романа), ми вирішили звернути ліворуч на Фредра, щоби вийти на Академічну і змішатися з юрбою. Перейшли вулицю і раптом спереду побачили автобус, який під’їхав, перегородивши вуличку Фредра біля будинку, де був Шаховий палац. Я поглянув вліво – вдалині дорогу також перегороджував автобус. Те саме й праворуч. Ми потрапили в пастку. В один момент з’явилися міліцейські «бобики». Із машин вибігали люди у формі, близько сотні. Нас почали шарпати за одяг, викручувати руки і пакувати в машини. Мене разом із Джоніком і Бомбіним запроторили в автобус, що стояв біля Шахового палацу. Усіх затриманих повезли до Червоноармійського РВВС на початку Зеленої. Там розмістили у ленінській кімнаті на першому поверсі. Кілька годин фотографували – кожного разів із п’ять, у фас і профіль. Потім почали викликати в кабінети поодинці, розпитували, хто і для чого скликав стільки людей до Львова, і чому саме 17 вересня? Менти верещали: «Кто главный, кто собрал столько людей?! Кто такой Джимми Хендрикс и где он живёт?!» Як виявилося, звістка про прибуття великої кількості людей до Львова неабияк стурбувала міську владу. Було піднято на ноги всі райвідділи міліції, комсомольські оперативні загони, партійні органи, гебістів, прибули навіть їхні шефи з Києва і Москви. Не тільки гіпі, а й працівники репресивних органів з’їхалися до Львова на день пам’яті Джимі Гендрікса. У кого з затриманих не було паспорта – відправляли на кілька тижнів до спецрозподільників, декого побили, особливо підозрілих скеровували на обстеження до психлікарні на Кульпарків, одного нашого друга з Естонії протримали у психлікарні два місяці… Вишню і Рубчика взяли на Винниківському базарі і привезли до опорного пункту правопорядку на Чехова. Звідти збиралися везти до Червоноармійського райвідділу міліції. Хлопці почули перемовини по рації: «Піймали ще двох!» – «Не везіть сюди – їх тут у нас до біса!»

 

Близько п’ятисот затриманих, яких терміново треба було допитати, рівномірно розподілили по усіх райвідділках міліції Львова. Зрозуміло, що виник великий дефіцит слідчих, бо тих «професіоналів», які бризкали слиною і верещали: «Я хочу знати, хто цей ваш грьобаний Джімі Гендрікс і який він має стосунок до радянської влади!?», було явно замало. Тоді вирішили залучити до цієї справи велике число хлопців-студентів старших курсів юридичного факультету Львівського університету. Молоді юристи опинилися сам на сам із такими ж юнаками й дівчатами, як і вони самі. Їх начальники напучували, що вони допитуватимуть людей, які хотіли здійснити провокацію проти радянського свята «визволення», але коли довідалися, що ці люди приїхали вшанувати пам’ять Джимі Гендрікса, а й серед юристів було немало прихильників великого рок-гітариста, молоді слідчі щиро обурювалися, але звичайно лишень у розмовах із допитуваними. І слідчі, й допитувані винесли зі взаємного спілкування багато цікавого, корисного й приємного, зате наслідки для багатьох затриманих були малоприємними. Частину студентів повиключали з вишів, причому в інші міста Радянського Союзу, звідки приїхали до Львова хлопці й дівчата, з львівського КДБ надійшла відповідна інформація. Львівська гіпова молодь та її гості з інших міст Союзу РСР 17-18 вересня 1977 року добряче набралися адреналіну, вкотре переконавшись, що країна, де придушуються найменші, навіть цілком невинні прояви свободи, не має жодного права на існування. Таким чином Джимі Гендрікс зробив свій вагомий внесок у розвал тоталітарної системи…             

 

Музика Джимі була для нас символом свободи, тої свободи, яка вела його за собою усе його коротке, надзвичайно вибухове, драматичне й трагічне життя генія гітари. А свою першу акустичну гітару 15-річний Джимі придбав за 5 доларів. Претендуючи лише на збіг обставин, розповім, що і я у віці 15 років теж купив свою першу акустичну гітару виробництва львівської фабрики «Трембіта» за 5 рублів і 50 копійок. Доля першої гітари Джимі невідома, доля ж моєї гітари була дуже яскравою і драматичною: приблизно через тиждень, коли я ще навіть не встиг натерти криваві мозолі на пальцях лівої руки від дубових струн, мій батько розтрощив цю гітару на моїй голові, звичайно ж не через якусь ненависть до музики, а через мої двійки і хуліганські витівки. Чесно кажучи, було не надто боляче, але доволі образливо.  

 

Не будучи навіженим фанатом Джимі Гендрікса і полюбляючи більше Річі Блекмора, Джимі Пейджа і особливо Яна Аккермана, я все ж стільки багато від нього запозичив, як і кожен гітарист, який лабає рок. Я вчився грати за мелодійною схемою Гендрікса, пройшовшись по всіх його точках, як Гендрікс, полюбляв співати в унісон з гітарою, як Гендрікс дуже любив квартові рифи, як Гендрікс багато використовував «квакушку» (ефект wah-wah), і навіть змавпував його коронний номер, коли на сцені танцмайданчику в Гурзуфі 1979 року розбив і підпалив ще доволі робочу гітару Musim’у. Було її шкода, але чого не зробиш, аби бути схожим на Гендрікса.

 

Я відчував це все життя, але зараз відчув ще гостріше, наскільки Джимі був персоніфікованим втілення гард року, він був його тілом і душею, його серцем, його кровоносною системою, Джимі – це і є рок. І не було, і немає у світі іншого музиканта, який би справив такий величезний вплив на усіх решта музикантів, і на тих, які були його сучасниками, і на тих, які грали вже після нього, і на тих, які гратимуть через десятиліття й століття після його смерті. Просто подивіться і послухайте, як грає Гендрікса сучасна молодь, наприклад, цей румунський хлопчик, або ця дівчина Ім’я їм – легіон. 

 

У зв’язку з розповіддю про легендарного Джимі варто торкнутися неймовірно цікавого питання про момент зародження гард року. Розвідки деяких музикознавців сягають «у глиб віків» аж до The Kinks «You Really Got Me», яка вийшла 4 серпня 1964 року і The Who «My Generation», а ця пісня побачила світ 29 жовтня 1965 року, багато хто називає першою гардовою піснею «Wild Thing»  Troggs (вийшла 22 квітня 1966 року), хоча, здається, річ The Animals «Inside-Looking Out», яка з’явилася раніше, а саме: 11 лютого 1966 року, з усіх догендріксівських речей на цей титул претендує найбільше.

 

Хтось називає початком гард року «Helter Skelter» Бітлів, яка з’явилася на «Білому» альбомі 22 листопада 1968 року. До речі, Пол Маккартні згадував, що на створення цієї речі його надихнули заяви The Who, що в них нібито найрізкіша і найгаласливіша музика, і Полу захотілося їх у цьому переплюнути. Хоча якою б різкою чи галасливою не здавалася нам музика The Who, все ж, видається, що до гард року вона має найменше стосунку, бо це був радше прообраз панку, ґранджу, навіть брит попу, але менш за все гард року. Не дарма  кавери The Who полюбляли грати Nirvana, Pearl Jam, Oasis, Green Day.

 

Щодо ж до Джимі Гендрікса, то відносячи його до блюзу, більшість усе ж надає йому звання «одного з» творців гард року, особливо не акцентуючи на його дотичності до цього стилю, однак залишаючи за ним титул найгеніальнішого гітариста і блюзмена всіх часів. Хоча дуже важко не помітити  для тих, хто добре знає класичний гард рок 1970-х, що власне Джимі, а не хтось інший, був справжнім батьком цього стилю.

 

Новітній, супер революційний, небачений до цього блюз, це вже був гард блюз, наприкінці 1966 року розвивався паралельно і одночасно у двох напрямках: це були Cream і Джимі Гендрікс. Cream своїм першим альбомом «Fresh Cream» (вийшов 9 грудня 1966 року) випередили перший сингл Джимі «Hey Joe/ Stone Free» (вийшов 16 грудня) лише на тиждень. У альбомі Cream, поряд зі звучанням 1960-х, вже виявляється важкий гардовий звук і стиль. У центральній частині «Sweet Wine» Ерік Клептон грає не набагато гірше від Джимі, «Spoonful» загалом більше блюз, але тут теж яскраво пробиваються гардове звучання, а в «Cat’s Squirrel» чується вже чисто пейджівський вступ до «Friends» і центральний соляк з «Whole Lotta Love», але Джимі Пейдж зіграє його майже на три роки пізніше. Тобто Cream дебютним альбомом відзначилися зі своєю дотичністю до створення гард року.

 

А що ж Джимі Гендрікс? А він не відзначився, він просто тупо започаткував гард рок. На його першому синглі знаковою можна вважати не так всесвітньовідому й історичну «Hey Joe», як «Stone Free»: тут один із найгеніальніших фанкових рифів своїми конвульсивними акцентами просто рве свідомість на клапті у маніакальній ейфорії, драйв цієї пісні зашкалює за обрій, концентрація почуттів сягає точки закипання мізків, і дивуєшся – як же такими бідними стилістичними і, особливо, тембровими засобами звучання, як на 1966 рік, можна було досягнути такого неймовірно вибухового ефекту. Це не інакше, як втручання якоїсь надприродної сили, що, до речі, неодноразово приписували Джимі Гендріксу.

 

Якщо ж вгамувати емоції, і спробувати аналітично розглянути цю річ, яку наважимося назвати першою класичною ластівкою гард року, то яскраві, брендові ознаки цього стилю виявляються в ній у двох моментах. По-перше, це започатковані і канонізовані Джимі квартові гардові гітарні рифи, на відміну від колишніх рок-н-рольних квінтових. Квартові рифи з’являються і до Джимі, зокрема у Чака Беррі, але власне Джимі зробив їх гардовою класикою, бо вони самі напрошувалися під пальці своєю зручною аплікатурою і своїм напрочуд роковим різким, архаїчним, войовничим звучанням. Бо якщо ми, наприклад, інтервал терцію можемо назвати мелодійною, пружною і стрункою, то для кварти кращого епітету, аніж різкість і войовничість годі й підшукати, а це і є сутність гард року.

 

Іншою ключовою ознакою гард року можна вважати пентатоніку як в інструменталі, так і в вокалі. Лад пентатоніки, який загалом вважають «китайсько-японським», незалежно від Далекого Сходу, виник у музиці давніх кельтів, і власне гард рок перейняв його від блюзу і зробив більш яскравим. Аби завершити коротесеньку характеристику гард року, згадаємо ще овердрайвове звучання соло гітари, яке винайшов і розвинув до неймовірних висот Джимі Гендрікс, фактично ще не маючи тих яскравих технічних засобів, які епоха 1970-х подарувала його наступникам. 

 

Пам’ятаю враження від синглу Джимі «Purple Haze», який вийшов 17 березня 1967 року. Немає в музиці нічого більш какофонічного, аніж інтервал мала секунда, і ось з цих двох малих секунд починається риф «Purple Haze». Емоційно цей ріжучий дисонанс сприймався не інакше, як якийсь кінець світу. «Як же це круто!» – думав я, щоразу слухаючи по радіо цю пісню. Своєю розгнузданою революційністю і авангардністю цієї речі Джимі Гендрікс змусив прислухатись до себе весь світ.

 

А далі був дебютний альбом «Are You Experienced», він вийшов у світ 12 травня 1967 року, це вже був світовий вибух популярності Гендрікса. «Foxy Lady» – це не предтеча гард року, як дехто вважає, а власне сам-самісінький гард рок – це те, що  всі провідні гард рокові гурти від «Deep Purple» до «Black Sabbat» грали у 1970-х роках. Риф із рифів, мелодика соляків – важка, напружена, тривожна. Ця річ – повна-повнісінька, укомплектована усім необхідним, енциклопедія гард року. На першому акорді цього рифу (як, напевно, й тисячі інших гітаристів-початківців у світі) вчився грати на гітарі і я: чіпляєш медіатором відкриту шосту струну разом із п’ятою, притиснутою на другому ладі, і на третьому ладі щосили рвеш притиснуті у кварті першу і другу струну. А потім ще робиш тремоло третьою струною на другому ладі. Це класичний невмирущий гендріксівський гард роковий акорд Мі мінор, який можна грати в будь-якій позиції іншої тональності, це засадничий принцип гардової гітари, і він походить власне з «Foxy Lady». Просто два вбивчі соляки грає Ґарі Мур в «Foxy Lady» (Blues for Jimi). Так круто Ґарі Мур не грав ніколи у своєму житті.

 

«Red House» – гард блюз на віки для всіх. Тепер уповні усвідомлюю, чому без особливого ентузіазму прийняв на рік пізніше бітлівські «Helter Skelter» і «Yer Blues». Завжди мав переконання, що Led Zeppelin багато нахапалися від Джимі Гендрікса, особливо Джимі Пейдж. Більш вдумливо переслухавши «Are You Experienced», абсолютно зміцнився у цьому переконанні. Цей альбом – не лише школа гард року, це його і університет, і академія… Якщо послухати найкращі рифи найкращих рокових гуртів 1970-х, то не полишає враження, що їх усі скомпонував Джимі Гендрікс…     

 

 

Рівно пів століття тому 25 березня 1970 року вийшов концертний альбом «Band Of Gypsys», останній прижиттєвий альбом Джимі. Чому він був названий «Банда, група чи гурт циганів»? Взагалі цікава історія назви ромів в англійській мові. Англійці, помилково вважаючи, що роми прийшли до них з Єгипту, назвали їх терміном «Gypsy», похідним від «єгиптянин» (Egyptian). Назва тодішнього гурту і альбому – це була данина легендарному джазовому гітаристові Джанґо Райнгардту (1910-1953), за походженням рома, і його прізвисько Django ромською означає «я прокинувся». «Band Of Gypsys» у повному «чорному» складі: Джимі Гендрікс, Біллі Кокс і Баді Майлз 31 грудня 1969 року і в перший день нового 1970 року відіграли грандіозне дводенне шоу в Філмор Іст у Нью-Йорку, яке складалося з 47 пісень. На альбомі «Band Of Gypsys» для запису було вибрано лише 6 пісень, і ось найцікавіші з них:      

 

 

 

Who Knows. Перша річ альбому може здатися монотонною, але лише на перший погляд. Повторювана впродовж майже дванадцятьох хвилин одна й та сама коротка басова тема заворожує слухача, так само, як майже і всі речі Гендрікса, де він виступає неначе заклинач змій. Як можна так обіграти три-чотири ноти, грати їх неміряну кількість разів – і це не набридає, а навпаки хочеться слухати ще і ще – неабияка загадка. У «Who Knows» відчувається те, що учасники її концертного запису, можливо, перебували під дією якихось чинників розширення свідомості. Біллі Кокс починає грати риф в одному темпі, трохи заповільненому, але вже на шостій секунді пришвидшує його, структура речі цілковито довільна, здається, що фальцетне підвивання Баді Майлза – ідея, що виникла в процесі виконання. Риф «Who Knows» – один із класичних рифів гард блюзу. Манера гри Джимі Гендрікса – та, яку можна назвати «чорною» і та, яка є ще у одного чорношкірого блюзмена Баді Ґая: гітара видає людські зойки, ноти у підтяжках гуляють десь між чверть тонами, видаючи психотичну нервовість пальця. Цей стиль згодом став класичним для сотень і тисяч гітаристів в усьому світі. На коді річ з’їжджає зі своєї дороги, бо, здається, вичерпався час, відведений для її концертного виконання. Наскільки ця пісня є культовою для сучасних музикантів, свідчать чудові її кавери, особливо у виконанні Randy Hansen Band. Окрім цього – ціле море інших потужних каверів і римейків «Who Knows».

 

 

 

Machine Gun. «Машиновий ґвер» Джімі Гендрікса, на думку багатьох дослідників творчості великого гітариста, є його неперевершеним шедевром гри на соло гітарі. Цю річ трактують, як протест проти війни у В’єтнамі, але якщо там цей протест і є, то він, з огляду на різні тексти цієї речі, доволі завуальований. У своїх представленнях «Machine Gun» Гендрікс говорить про мир, про солдатів і в Берклі, і в Чикаго, і в Мілуокі, і в Нью-Йорку, і у В’єтнамі і про те, що присвячує цю пісню також «людям, які ведуть війну всередині себе, не стикаючись із реаліями». Хотілося б відзначити, що мова гітари Джимі – відверта й зрозуміла, чого не скажеш про його тексти, у яких, напевно сам дідько міг би зламати ногу. Зокрема, у деяких варіантах «Machine Gun» відчувається явний сексуальний підтекст, або навіть і прямий текст.

 

Звичайно, Джимі Гендрікс був затятим пацифістом, про що свідчить саме його життя. Ще до того, як хлопцеві виповнилося 19 років, поліція двічі ловила його на викрадених автомобілях, і у виборі чи загриміти до в’язниці, чи піти служити до армії, він вибрав останнє. Зрозуміло, що солдатом він виявився нікудишнім. Він нехтував своїми військовими обов’язками, і в казармі дуже важко було відірвати його від гітари. Це приводило до насмішок із боку інших солдатів, які часто ховали його гітару, а він просив їх її повернути. Начальство часто ловило Джимі дрімаючим під час чергування, і зрештою сержант його взводу подав начальству звіт, в якому йшлося: «У нього до військової служби немає жодного інтересу, і рядовий Гендрікс ніколи не зможе досягнути стандартів, які вимагаються від вояка армії США. Я вважаю, що військова служба піде йому на користь, якщо його звільнять якнайшвидше». І ось влітку 1962 року Джимі було надано звільнення «на почесних умовах». Пізніше він висловлювався про свою антипатію до армії, і виголошував не цілком достовірну версію, що отримав медичне звільнення після зламу щиколотки під час стрибка з парашутом. Геній гітари і служба в армії – що може бути більш несумісне і парадоксальне…      

 

Коронка «Machine Gun» – це звукова імітація кулеметної чи то автоматної черги шляхом піцикато (не повністю притиснутих до грифа струн) синхронно з ударами барабанів. «Machine Gun» – ціла енциклопедія різноманітних звукових ефектів, просто феноменальних на той час. Тут можна почути і свист куль і вибухи снарядів, і зойк поранених. У цій пісні, як майже в усіх піснях Гендрікса, потужно виступає ілюзія третьої гітари, якої насправді нема, дві живі гітари грають за три. Також у цій речі виразно промовляє «кришталевий» Stratocaster, звучання якого безпомилково можна відрізнити від звучання інших гітар. «Machine Gun» – в’язка, тягуча історія, яка висмоктує нерви, але врешті-решт дає полегшення й насолоду. 

 

Changes. Цілковито «чорна» пісня, відповідно до складу Band Of Gypsys. Страдницька пісня покинутого у коханні.  Ритмендблюзовий соул, досконалий фанк, неймовірна школа фанку. Ця річ 1970 року на радіо була більш відома у виконанні її автора – барабанщика Баді Майлза з назвою «Them Changes». А ось її бомбезний кавер у виконанні Стіва Вінвуда і Еріка Клептона.                            

 

Дарма повторювати, що батько гард року Джимі Гендрікс справив неоціненний вплив на багатьох видатних музикантів року і не лише року, вплив, незрівнянний з впливами будь-яких інших музикантів за всю історію музики. Джимі казав: «Коли я помру, я просто продовжуватиму грати в записах», і він залишив таку величезну творчу спадщину, що її розбиратиме, аналізуватиме й надихатиметься нею ще не одне покоління рокових музикантів.

 

_________________

* лідер перших львівських гіпі Шарнір (Славко Єресько) був неповносправний і пересувався на милицях.

 

 

25.03.2020