Цього тижня з метою профілактики пандемії усі українські та європейські інституції дотичні до мистецтва скасували концерти і будь-які масові заходи. Звідусюд чуємо: «без паніки! БЕЗ паніки!! БЕЗ ПАНІКИ!!!» І як тут віднайти рівновагу?.. Проте незрозумілий і бентежний час ще триватиме, а людська потреба в вивільненні емоцій не те що нікуди не дівається, а навіть зростає. І найбезпечнішим варіантом є слухання музики і співпереживання. Музика, як завше, огорне й убезпечить, у ній знайдемо розраду й відповіді.
Вона й далі лунатиме, але вже не потребуючи візуалізації виконавця, – об’єктивний неспокій не дозволяє розчинятися у ній поза безпечним місцем, себто домом. Деякі осередки світової культури, розуміючи власну місійність, прийшли на допомогу і, як Органний зал, створюють онлайн-трансляції концертів, чи як Метрополітен-опера, котра відкрила доступ до записів вистав. Поміж іншого контенту радіо Skovoroda спільно зі львівською платформою Art For Life пропонують лекції про сприйняття класичної музики. Найбільший же вибір існує, звісно, у записах. І якщо треба рятуватись музикою, то хочеться поговорити про ту, яка не стільки розважає, скільки працює радше із «ментальним стрижнем».
У 2020 році ми диспонуємо неймовірною розкішшю: можемо слухати будь-яку музику всюди, де забажаємо. Вибір такий великий, що щоб не загубитися, варто визначити напрямок, аби відповідною музикою поглиблювати чи змінювати свій емоційний стан.
Учені японського агентства науки і технології, досліджуючи емоційність музики, визначили, що сприймаємо ми її узагальнено і вона зазвичай працює не із конкретним образом, а із нашим станом. Смутку, наприклад, існують різні типи. Один пов’язаний із розслабленням, – коли перебуваємо в рефлексивно-умиротвореному стані й музика є приємним доповненням, практично фоном (тут на поміч прийде камерна музика класицизму чи імпресіоністів). Інший – нервовий: тут концентрація сублімується на відчутті внутрішньої тривоги, і щоб музика відповідала настрою, вона повинна бути дещо агресивна й на одній хвилі з нами (тут може йтися про Бетовена чи Прокоф’єва). Для третього типу характерне співчутливе сприйняття, котре пов’язується із емпатією. Від печальної музики людина отримує майже фізичне задоволення, – більше про це нам розкажуть послідовники/ці Фройда (і тут ітиметься про романтичну музику Рахманінова і Шопена).
Так суміжні емоції ми ототожнюємо із власними пережиттями, вслухаємося у них, накопичуємо і в наслідку… нейтралізовуємо. Достоту, як біль, розділений з іншою людиною, стає удвічі менший.
З веселою музикою трохи інша ситуація, бо, як не дивно, на своєму емоційному підйомі вона здатна ввести нас в стан ейфорії, під час якої ми здатні на безглузді й неконтрольовані вчинки (цікаво, що в класичній музиці такої веселої екстреми небагато, - видно, що композитори народ не безтурботний).
От і будь тут мудрий! Тож, щоб не зашпортатися у темному підсвідомому і збалансувати емоційний інтелект, на поверхню варто витягувати ясні і структуровані думки, тобто замислюватись над причинно-наслідковими зв’язками композицій.
1828 року Франц Шуберт, лежачи півживим, усе ще міг писати те, що було в нього на серці. Так народилася остання соната B-dur D960 – молитва за життя і спасіння душі. Її структура, як ретроспектива життя, де були стрімкі пориви й побутові радощі. Друга частина (а саме вона є драматичним центром сонати) – один з тих епізодів у музиці, який сміливо можна маркувати префіксом «най»: найсамотніший, найтемніший і найтрагічніший. Це про безвихідь і тихий кінець. Молода людина (автору тоді було 31) зазвичай не вірить ані в хворобу, ані в смерть, але це був таки кінець для Шуберта – він, розбитий фатальним вірусом тифу на тлі сифілісу, помирає. І це, власне, той унікальний момент, коли композитор не вигадує смерть героя, не вкладає пафосних звучань і бутафорно переживає її, а в безпорадності й сумі правдиво дивиться в очі немайбуттю. Це справжня смерть.
Я люблю запис Святослава Ріхтера за неквапний розвиток і важкі підйоми, за те як в Andante sostenuto монотонні повтори церковних дзвонів тригерують трагізмом на межі з невідворотністю. Люблю за Memento mori...
Суголосою сучасній бентезі може бути музика, де смуток піднесений абсолютом кохання і конання. Знаєте скільки Ізольді було за легендою? 14 років. А Трістану 15. Ріхард Ваґнер примусив цих юних коханців стати наймонументальнішою парою закоханих в романтичному світі. Їхній любовний дует у другому акті однойменної опери триває понад 40 хвилин – так, це найдовший дует в історії опери. А смерть Ізольди в четвертому – найкрасивіша, несподівано написана в мажорі. Я люблю цю «лебедину пісню» у виконанні Маргарет Прайс, у ній так багато віри і просвітлення. У цьому випадку невідворотність має забарвлення місійности й ідейности. Вище призначення життя людини Ваґнер майстерно виражає в розвитку висхідними побудовами, котрі показують, що віра в себе і віра в любов вселяє надію на вічне життя. Всепоглинаюча пристрасть знаходить умиротворення. І – так, буває і такий кінець – Ізольда помирає щасливою…
Ґабріель Форе, автор «Павани» все життя перебував у перманентній депресії. Проте його твори не пригнічують безнадією, – зовсім навпаки: щирі мелодії, прості гармонії і засадничість форм відкривають епоху еклектики й сецесії у музиці, вони розніжують уяву і додають леткости фантазії. У «Павані» багато змирення і покори, світла і туги, зрештою усього того, що передбачає жанр павани, як ритуального твору пам’яті померлого. Існує багато перекладів цього твору на різні групи інструментів. Мій улюблений – для ансамблю віолончелей, бо що може звучати трагічніше за 12 віолончелей?..
Якби ж то знаття, що музика Форе зі зламу минулих століть надихатиме кращих композиторів сучасного Голлівуду, таких як Ґуставо Сантаолалья, Адріана Джонстона чи Даріо Маріанеллі! Навіть не переглядаючи фільму «Джейн Ейр» (2012), а лиш слухаючи чуттєву і щемливу до розпачу музику італійця Даріо Маріанеллі, дуже легко можна запопасти тяжку і тривалу хандру. Композитор украй сердечно пише звуками історію про маленьку жінку, у якій багато свободи, гордовитости, самодостатности і рішучости. У смутку і облівіоні цих саундтреків стає так комфортно, що для того, щоб пережити їх і вийти уцілілим, ще треба цільово налаштуватися...
Ми одночасно отримали нещоденну можливість жити в феноменальний час, у якому всі нараз відчуваємо житейське ritardando/сповільнення, де перехід в sostenuto/стримання є невідворотним. За мить і синкопи почнуться, і несподівані акценти вигулькнуть, і увагу нашу привернуть інші голоси й теми… – цікаво ж, ну!
Сумна музика очищає від внутрішнього смутку і звільняє від тягара на душі, – вмикайте PLAY, наповнюйтеся, насолоджуйтеся, переливайтесь через край, а тоді тисніть PAUSE і слухайте себе!