Щоденник карантинника

Виліз я вчора нарешті зі свого затишного барлогу на горішні Винники.

 

 

Ну і відразу – до аптеки, щоб поповнити запаси ліків, які щороку традиційно поповнюються, традиційно не використовуються, стають непридатними і опиняються в смітнику не менш традиційно.

 

Приємно, що окремі (але тільки окремі!) аптеки і крамниці зафіксували двері навстіж. Черга в аптеці одна – спільна для всіх кас. Але одні люди дотримуються дистанції, інші ні.

 

Я натягнув маску і став у чергу. Правда, перед порогом. Жіночка за мною загрозливо наблизилася.

 

Я сказав:

 

 – Прошу вас тримати дистанцію!

 

Вона сполохано:

 

 – Дякую.

 

 – На здоров'я, – відказав я.

 

Якийсь старпер раптом попер без черги, бо «він спішить!».

 

Я сказав:

 

 – Для тих, хто спішить, окремий казан у пеклі.

 

Жіночка сказала:

 

– Га-га-га-га!

 

Старпер дав дозаду. Але за той час, поки він пер, черга виросла. Сам себе здурив.

 

За хвилю вигулькнула пані:

 

 – Я тільки спитати!

 

Я сказав:

 

 – Для тих, кому тільки спитати, окремий казан у пеклі.

 

Жіночка сказала:

 

 – Га-га-га-га!

 

Пані теж дала дозаду з тим самим результатом. Зате має тепер пару.

 

Мені навіть сподобалося. Я подумав, що й так не дуже кваплюся. Можу поволонтерити в ролі цербера. В масці я доволі грізно виглядаю. І правиця в рукавичці. А лівиця в кишені. Хтозна, що там у мене в кишені?

 

Може, граната? А може, фінка?

 

Підвалила груба цьоця в масці. Виглядала доволі оригінально, бо ніс був зверху. Маска прикривала тільки писок.

 

Жіночка за мною запитала її:

 

 – А чому ви носа не закрили?

 

Цьоця відповіла феноменально:

 

 – Бо ніс у мене й так закладений.

 

Жіночка сказала:

 

 – Га-га-га-га! – і стала шукати в торбі маску.

 

Нарешті знайшла. Фірма «Сампошив». Гумка зі старих майталесів. Вона натягнула маску і сказала цьоці:

 

 – Во такво треба.

 

Цьоця знизала плечима:

 

 – Шо то мені поможе?

 

Потім вийняла хустинку, спробувала висякатися і зітхнула:

 

 – Ну, видите? Закладений.

 

Якщо до каси підходить бабулька, можна сміливо на ту касу забити. Просто не дивитися на неї з надією. І contra spem spero не поможе. Вона не звільниться ніколи.

 

Аптекарки були в масках і в рукавичках. Але я, звісно ж, потрапив до тієї єдиної, яка була без нічого. Лише в халаті. Під халат я не заглядав.

 

Простягнув їй список ліків.

 

До сусідньої каси прилаштувалася цьоця і попросила дати їй «шось до носа».

 

 – А шо з носом? – запитала аптекарка. – І чому ви його не закриєте?

 

 – А шо то поможе, коли ніс закладений?

 

 – Ніхто так маску не носить. Подивіться, як люди носять.

 

 – В них носи не закладені.

 

 – Для таких впертих, як ви, окремий казан у пеклі, – не стримався я.

 

Жіночка сказала:

 

 – Га-га-га-га!

 

Цьоця зиркнула на мене з-під лоба і пробурчала:

 

 – Не думайте, жи я вас не впізнала.

 

Аптекарка принесла не ті ліки, бо прочитала не так. Хоча я писав квадратовими буквами. Добре, що я стежив за всіма її рухами. А то інколи я втикаю у свій глибокий внутрішній світ, з якого мене добути буває не просто. І тоді я кажу: Га? І кліпаю очима. Бо там, де я був, нікому ж іншому не потрапити. Там таке...

 

Ні, не буду спойлерити. Слово, яке я довідався від мого сина. А друге слово – рандомно...

 

І нащо воно мені?

 

Шерлок Голмс недарма попереджав, коли хто хотів йому навалити свіжої інфи:

 

– Пробачте, що я вас перепрошую, але в мене вже всі інформаційні шухлядки заповнені, і для того, щоб сприйняти вашу інфу, я змушений якусь звільнити.

 

Мої шухлядки теж заповнені. І то так, що вивалюються. Потім позбирати непросто.

 

І коли мене хтось запитає, що таке парадигма, я з міною китайського філософа ХІІ сторіччя відповім:

 

 – Конфуцій називав це фігнею на шкварках.

 

І все – співбесідник відкриває здивовано рота і захлинається повінню аргументів, які ніхто слухати не збирається.

 

Ну, гаразд, для «дискурсу» я ще шухлядку звільнив, викинувши звідти слово «натхнення». Яке мене завше дратувало, обурювало і викликало гикавку.

 

Я вважаю, що це тупа відмазка для лінюхів. Нічого такого не існує. Є просто творчий настрій, або його нема, але його завше можна собі створити.

 

І колись же ж писали правильно «надхнення», від надихатися, а за Сталіна поміняли – і вийшло, що від тхнути. Брррр...

 

Слово «доробок» я вже давніше викинув. Чи може бути жахливіше запитання від журналістки: «Розкажіть про свій творчий доробок!»

 

Тоді замість того, щоб продовжувати перебувати в стані зворушливого сексизму, ковзаючи ласими очима по її фігурі, ти бачиш перед собою не журналістку, а Клізму – нашу вчительку літератури у восьмому класі.

 

Ні, я знаю, що так називалася збірка віршів Майка Йогансена. Ну, помилився чоловік. Буває.

 

А що там аптека, запитаєте?

 

Винятково з дослідницькою метою я поцікавився, чи є маски, парацетамол і антисептики.

 

Почув те, на що й сподівався.

 

Але я роздобув все, окрім парацетамолу. Прихильники мого скромного таланту знову не підвели. Подарували маски багаторазового використання.

 

На вулицях рідко траплялися унікуми в масках. Але що цікаво: в масках на 90% була сама молодь! А старпери ходили з квасними мінами без масок і зиркали на мене в масці з тихою підозрою і, може й, з острахом. Так і хотілося голосно кашлянути.

 

Але ж ми інтелігентні люди!

 

Тому я ввічливо переходив на протилежний бік вулиці.

 

А всі красиві дівчата були в масках.

 

Їхні очі світилися, пускали бісики і вбирали в себе сонце.

 

 

 

18.03.2020