Отак за лічені дні з усієї глобалізації нам залишився лише інтернет у пустелях наших квартир. І світ знову за старе: "мій дім – моя фортеця", "людина людині – вовк", "більше трьох не збиратися", а якщо збиратися, то триматися одне від одного на безпечній відстані. І мити руки, звісно. Навіть коли переходиш з кухні в кімнату – не забудь, помий руки, часу все одно вдосталь і поспішати нема куди, зайвим не буде. Тепер ні дедлайнів, ні відповідальних зустрічей, ні фестивалів, ні книжкових салонів. Кухня – ванна – туалет – кімната: рай для інтроверта і пекло для клаустрофоба. З людини вилущується соціяльність і комунальність, наче якась принагідна, випадково причеплена оболонка. Її змушують залишатися віч-на-віч із собою, маючи на увазі, що саме в такий спосіб – максимально ізолювавши себе від людей – ми зробимо неабияку послугу і собі, і людям. Ніцшеанське "возлюби дальнього свого" заграло сьогодні новими барвами й означає любов до ближнього. Якщо любиш мене, не наближайся, а якщо хочеш вдарити мене у праву щоку, подумай і краще сховай обличчя під маскою.
Наважуся припустити, що якби коронавірусу не сталося, його варто було би вигадати. У розгалуженості, максимальній горизонтальності людського існування крилася незліченна кількість альтернатив, які сприймалися на щодень як даність і не підлягали глибшим рефлексіям. Поняття "потреба" і "необхідність", як з'ясувалося, лише з першого погляду синонімічні. Сьогодні вони як ніколи розходяться, хоч досі у словниках означають майже те саме: життєва горизонталь звужується до самих лише потреб, а необхідності уподібнюються до забаганок і примх.
Необхідність побачити друга компенсується телефонною розмовою з ним. Необхідність з'їздити до батьків нівелюється потребою залишатися вдома й обмежується суворими інструкціями не виходити за межі квартири без потреби. Необхідність подати руку для привітання, необхідність поцьомати у щічку, необхідність сходити до церкви – так, навіть це тепер необхідність, тотожна з тілесними виявами дружби чи звичайної ввічливості (якщо не для тебе, то для інших людей). Без усього цього не можна, а треба прожити – щоби вижити. Необхідність легко обходиться, без неї можна прожити, в ній немає потреби.
Всі необхідності, що залишилися поза межами квартири, відтепер тебе обходять. Тобі залишається горизонталь вузьких потреб і вертикаль думок про вічне та страх незбагненного, які ти щосили намагаєшся забалакати жартами й легкими кпинами, наче досі все ще не насправжки, наче відбувається все ще деінде, тільки не тут, не з тобою, не з твоїми, наче завтра знову буде новий день, у якому можна буде чухатися у громадських місцях, не шукати флакон з антисептиком після відвідин кав'ярні й мирно чхати у присутності незнайомих: "Будьте здорові". Та й до кав'ярні більше не підеш.
Пандемія неймовірно буквалізує реальність, позбавляє її лушпиння необов'язкових метафор. Метафора – зайвина, партикулярна необхідність філологів і філософів, якою нині можна безборонно злегковажити. Досі "Чуму" Альбера Камю читали як розгорнуту метафору боротьби гуманізму з нелюдськими ідеологіями – сталінським комунізмом і гітлерівським нацизмом. Нині я щодня бачу, як люди звертаються до цього роману, просто випускаючи з уваги його метафоричний рівень і перетворюючи на звичайну інструкцію до дії. "Чума" сьогодні для багатьох людей – це всього лише про боротьбу з чумою, як банан до появи фройдівського психоаналізу був усього лише бананом.
Людство за лічені дні здобуло чуття негативної соборності, ставши спільнотою страху: ми всі щомиті думаємо про "білого слона" й несемо валізу без ручки. Хвороба зрівняла всіх – і заможних, і бідних, а захищеність "першого світу" виявилася такою ж примарною, як повна приреченість на загибель "третього світу". Принаймні нині ми приречені цілком однаково. І вірус уже торкнувся всіх, нікого не обійшов, навпаки – він захоплює дедалі більше життєвого простору, бо вберегтися від нього тепер – завдання кожної розумної істоти.
У кожній небезпеці криється шанс вийти з неї сильнішим. Кожна небезпека містить у собі потенціял внутрішньої зміни. "Так усе не буде", – написано на кам'янецькій церкві святого Йосафата, колишньому тринітарському костелі. "Зменшатися треба", – казала одна знайома старша пані, коли просила свою онуку поступитись або приборкати емоції. Мені здається, що і в першій – біблійній – мудрості про минущість і змінність, і у другій – народній – мудрості про потребу в обмеженні людських амбіцій і апломбів криється можливість побачити в цьому лихові не лише трагедію, а й шанс. Шанс на те, що сучасна людина нарешті відкине бундючність і самовпевненість, позбудеться розмитості етичних принципів і відмовиться від плекання морального релятивізму та подвійних стандартів. Біда навчить. Тож нехай вчить. Вибору все одно немає.