Спілка письменників, як і було очікувано, вибухнула протестом проти цьогорічних лавреатів, як і проти самого журі. Хоча насправді це було найкраще журі з усіх попередніх. Там нема жодного лобіста, як то було у всі попередні роки, коли треба було домовлятися: ти підтримуєш мого кандидата, а я підтримаю твого.
Одною з підписантів є Любов Голота, мало кому відома письменниця, поезія якої, як на мене і не тільки як на мене, не сягає рівня Ігоря Римарука чи Василя Герасимюка, а проза сіра і невиразна. І ось вона свого часу отримала цю премію. А як отримала? Ну, в журі був її чоловік Павло Мовчан, і, як розповідали члени журі, він гаряче за неї агітував – і це таки йому вдалося.
Попередній список цьогорічних претендентів на премію був сумним і печальним – при тому, що там траплялися 2-3 непогані книжки, все ж на премію вони не тягнули. Оновлене журі змушене було продовжити відбір, бо інакше просто не було кому ту премію вручати.
Ну? І таким чином одним з лавреатів став Тарас Прохасько, який, вочевидь, не мав наміру подаватися на ту премію, але мусив. Можливо, навіть з патріотичних почуттів, рятуючи її престиж, який давно вже було втрачено. Ну, але принаймні підтримає своїм героїчним вчинком премію на плаву. Бо Прохасько вартує премій.
Ще однією лавреаткою з літератури стала Маріанна Кіяновська за книжку «Бабин Яр». Хоча, як я вже писав, дивно для львів'янки оспівувати трагедію Бабиного Яру, коли у Львівському гетто загинуло значно більше євреїв, і то яких євреїв! Сотні письменників, художників, музикантів, істориків! А які єврейські інтелектуали загинули в Бабиному Яру, досі не можу з'ясувати. Та й сама Маріанна не назве. І Долінскій, обурений моїми словами, теж не назве.
У кожному разі, цьогорічна премія трафила в десятку, на відміну від тих років, коли лавреатами ставали сірі мишки – горлачі, перебийноси та інші нікому не відомі піїти.
Але, разом з тим, ця премія жалюгідна, бо у грошовому вираженні – це всього лише місячна платня пересічного міністра чи директора якоїсь фірми. Це смішна премія. І нашій державі мало б бути соромно за неї. На Заході премії того чи іншого міста значно вищі. А тут же ж головна державна!
Ну, та менше з тим. Маємо Шевченківські дні, коли ми багато цитуємо, багато говоримо, а тому мимоволі роздуми переходять на самого Шевченка. Щось мене спонукало передивитися світлини, на яких він зображений. Ще не старий чоловік, якому трохи за сорок, вперто виглядає, як старий дід. Мене вразила світлина, де Шевченко в компанії братів Лазаревських, Григорія Честахівського та Павла Якушкіна. Всі вони молодші за нього, але не так уже й набагато, бо на 3, 4, 6 років. А складається таке враження, що на добрих двадцять.
В чому справа? Тусуючи серед таких бравих хлопців, здавалося б, мало виникнути бажання й собі виглядати, як вони, а не старим дідуганом.
І тут мені спало на думку, що Тарас просто грав таку роль. Роль Кобзаря. А образ кобзаря відомо який – це старий дід з довгими обвислими вусами.
Він повернувся з заслання кобзарем, усі його так і називали, і він вжився в цю роль настільки, що бути не кобзарем було просто неможливо.
Шевченко помер, маючи 47 років. Що це за вік?
Я в цьому віці припинив видавати розпусну «Гульвісу», але не припинив вести розпусне життя, читаючи на вушко вірші юним одаліскам, хоча «Весняні ігри в осінніх садах» якраз ішли до свого логічного завершення, бо через рік я нарешті одружився.
Тобто в 48 у мене почалося нове життя.
А Шевченко зацементувався в нашій уяві вічним Кобзарем. Чистим і непорочним. І коли Джордж Грабович опублікував у своїй книжці його голий автопортрет, члени все тої Спілки письменників висловили глибоке обурення, а Іван Драч навіть заримував свій праведний гнів, згадавши лихим-тихим словом не лише самого Грабовича, а й Богумілу Бердиховську, і Миколу Рябчука, і багатьох інших, хто пробує поглянути на нашу літературу та історію з іншого ракурсу. Гадаю, якби він ще жив, то і його ім'я опинилося б у протесті.
Про те, що Тарас був теж гульвісою, говорити не можна. Тобто можна, але тихо. Нам не покажуть навіть у стосерійному серіалі його відвідин київського будинку розпусти мадам Гільде, де він полюбляв «покласти якір на ніч».
А ось у фільмі про Пабло Неруду ми бачимо майбутнього лавреата Нобелівської премії зовсім голого в компанії проституток. Бо саме в будинку розпусти поет і ховався від поліції.
На Заході нема нічого святого, сказали б на це члени НСПУ, бо там же ж знято вже безліч фільмів, де відверто показане сексуальне життя класиків. Та й на Сході теж нема нічого святого, бо у фільмі про Чехова Чехов таке витворяє!
І тільки наші письменники були шестикрилими херувимами, які пили замість горілки і вина ранкову росу.
За ті двадцять років, які відділяють мене від віку Тарасової смерті, я багато чого написав, упорядкував і видав.
Можна тільки уявити собі, що ми втратили через ранні смерті Шевченка, Гребінки (36), Свидницького (36), Руданського (39), Манжури (41), Ярошинської (36), Лесі Українки (42), Коцюбинського (45), Тесленка (29), Антонича (28), Симоненка (28), Кисельова (22). Я тут згадую лише тих, хто помер природною смертю, а було ж іще безліч розстріляних і закатованих.
В 47 помер Шевченко.
Одна студентка, яка мною захопилася, запитала у викладачки універу, чи варто їй зі мною закручувати роман. Викладачка поцікавилася, скільки мені років, і відповіла: «Що? 47? Та то пацан».
