Нещодавно довелося прочитати статтю про українські еліти в імперії Романових, про те, що жилося цим елітам непогано й бунтувалися вони винятково через погіршення економічних умов, хоча насправді українофіли-громадівці не бунтувалися взагалі, та й багатих людей серед них не було. Українофіли нелегально (Київський відділ Російського географічного товариства ‒ це лиш короткий епізод в підпільній історії українського руху) здійснювали мінімальну культурницьку працю, за це їх висилали з України або арештовували, як Миколу Лисенка, що був уже в літах і не здійснив нічого протизаконного. Етнічні українці, які належали до кола терористів-царевбивць (як Дмитро Лизогуб, син приятеля Шевченка Андрія Лизогуба), або й ті, котрі переймалися передусім перебудовою Росії на засаді свободи особистості, але без національних прав, опинилися в ролі історичних банкрутів, бо, як свідчить досвід, Росія і демократія ‒ речі несумісні, адже величезна імперія може функціонувати винятково в умовах авторитарних чи тоталітарних.
Про українську еліту Наддніпрянщини написано не так вже й багато. Назвати можна праці І. Гирича, І. Коляди й С. Єкельчика. При цьому І. Гирич уважає, що на Наддніпрянщині українська інтелігенція була надто слабкою, натомість в Галичині на початку ХХ ст. таки виробилася хай незначна, але мобільна інтелігентська верства. Про галицькі українські еліти синтетичної праці практично взагалі нема. Попри те, що ці еліти функціонували в різних імперіях, одні мали конституцію, інші її не мали, одні різко відмежовували українську ідентичність від російської, інші сприймали подвійну українсько-російську ідентичність як даність, попри різне соціальне походження: наддніпрянський громадівський рух у середині ХІХ ст. був світським, український галицький, навпаки, представляли священики, між ними існує стійка спільність. Наприклад, обидві уважали своїм батьком Тараса Шевченка.
Якби мене попросили дати визначення політичної української нації, я б сказала, що українська політична нація ‒ це Шевченко і його читачі. Саме цю тезу й намагатимусь довести у цій статті. Почну з читачів Шевченка, які були його сучасниками і знайомими. Напевно, багато хто пам’ятає, що Микола Костомаров, прочитавши нелегальні вірші поета, передусім його поему «Сон», в якій було карикатурно зображено російського царя Миколу І, відчув притягальну силу Шевченкового вірша й водночас страх. Саме цей історик ототожнив свого приятеля з колективним голосом народу. Водночас Шевченко у візії М. Костомарова представляв одночасно і малоросійську, і великоросійську літератури. Пантелеймон Куліш визначив значення Шевченка набагато точніше, назвавши і первим нашим поетом, і первим істориком, і відкривачем світові нової української народності або нації, за сучасною термінологією. Однак саме П. Куліш висловив думку про недостатню освіченість Шевченка. І цей жаль щодо неповної реалізованості мистця, а водночас і гіпотетичні припущення, яким би явився нам Шевченко, якби він отримав систематичну освіту, хвилювали багатьох: і Михайла Драгоманова, і Євгена Чикаленка, і братів Миколу та Андрія Стороженків. Останній під впливом комплексу меншовартості написав пасквіль на Шевченка і на весь український сепаратизм, що був, ясна річ, на Шевченкові замішаний. А. Стороженко фактично оголосив поета винним у всіх українських гріхах, передусім в такому, як розкол Російської імперії й російського духу. Невирішеним, щоправда, залишалося питання, як таку міцну імперію й такий несамовитий дух міг підірвати «пияк» і «примітив» Шевченко? Ті, хто обстоював думку про недостатню виробленість Шевченкової поезії, не хотіли обмежити передусім себе, а вже потім і поета українським контекстом, хоча саме реалізація українців як нації одразу б підвищила Шевченків авторитет у світовій літературі навіть попри певні художні недохопи. Звичайно, сумніви, як і гасло об’єктивності, є рушіями прогресу, проте заповіт поета все лишався проєктом.
На противагу читачам, які не розуміли Шевченка і навіть ненавиділи його (хоча б Петро Селецький і Михайло Юзефович) ‒ полюс сприйняття зі знаком мінус, або відчували його невиробленість ‒ назвемо це сприйняття скептичним, були й ті, хто після читання легальних і особливо нелегальних віршів мистця відчули себе новонаверненими, зрозумівши, що вони ‒ українці. Таким неофітом українства, сформованим під впливом Шевченкової поезії, був М. Лисенко. Недаремно він упродовж усього свого життя і навіть напередодні смерті писав музику до «Кобзаря». Шок і осяяння від віршів Шевченка пережив Борис Грінченко ще дитиною, а Опанас Сластіон ‒ юнаком у Петербурзі, коли М. Лисенко дав йому празьке видання «Кобзаря» з нелегальщиною. Ілюстратор «Кобзаря» висловив своє враження від Шевченкових віршів просто: після них ‒ мов у чаду. Високий градус патріотизму відчули перші читачі Шевченка в Галичині. А були ними семінаристи, зокрема Данило Танячкевич і Анатоль Вахнянин. Перший із них виявив себе без перебільшення геніальним організатором, завдяки якому Галичина й Буковина отримала мережу гімназійних громад, мотором діяльності яких була творчість Шевченка. Іван Франко під впливом скептика М. Драгоманова іронізував і відкидав багатослів’я Д. Танячкевича, називаючи діяльність останнього шкідливою, але таким захоплено-багатослівним у той час був ще не вироблений галицький критичний дискурс. Театральними були тодішні галицькі прозеліти українства (але такими були і наддніпрянські українці, й поляки, і студенти-росіяни Київського університету, що полюбляли національний одяг): вони носили козацькі шаровари, принципово розмовляли між собою українською, самі писали українські вірші, переважно не надто високої якості. На куфрі А. Вахнянина, в якому книготорговець Михайло Димет привіз «Кобзарі» в Галичину, стояв неполіткоректний напис: «Смерть кацапам!» Хай там як, але захоплення Шевченком у середовищі галицької молоді, спочатку серед семінаристів, згодом і в світських колах включно з галицьким жіноцтвом, становило разючий контраст до сприйняття Шевченка Я. Головацьким, який єдиний серед галичан мав твори Шевченка ще у 1840-х роках, але так і не зрозумів їх. Можливо, трус, який влаштувала поліція після доносу одного із сусідів цього інтелектуала з приводу читання в його домі «Гайдамаків», так налякав професора, що він після певних вагань і навіть уміщеного в «Основі» допису зрікся небезпечного українства, ледь не втопивши у галицьких конфліктах, інспірованих росіянами, й П. Куліша. Мертвотними були, мабуть, не тільки лекції Я. Головацького про руське письменство без українців, а й він сам як особистість. Не далеко від Я. Головацького відійшов і Богдан Дідицький, хоча спочатку начебто відчував до українського руху певну симпатію. Однак згодом заявив, що саме «Переднє слово до громади» П. Куліша із альманаху «Хата» наробило біди й стало призвідцем українського сепаратизму в Галичині. Кілька разів власну ідентичність змінював і Ксенофонт Климкович, і Володимир Стебельський, а Корнило Устиянович пережив зворотню еволюцію ‒ від москвофіла до українця. Мабуть, перебування в Петербурзі, а не поезія Шевченка, відіграло в цьому процесі ключову роль.
В. Антонович раціональніше підходив до Шевченка і його творів, з якими познайомився вже студентом Київського університету. «Кобзаря» він добув із великими труднощами, бо дістати пророчі вірші у Києві у 1850-их рр. було неможливо. Щоб залишатися професором, В. Антонович був змушений завуальовувати власні переконання, тому й захоплення Шевченком відверто не артикулював. Про поета він згадав уже майже перед смертю у спогадах, які записав Дмитро Дорошенко. На відміну від М. Лисенка, історик був інтровертом. Одначе до Шевченка виявляв інтерес, недаремно написав працю про те, що загалом Шевченкова творчість не суперечить українській історичній дійсності, був дотичним і до видань нашого пророка в Празі й Галичині й підготував ґрунт для наукового шевченкознавства, сформувавши особистість Василя Доманицького. Зрештою, В. Антонович був настільки закритим, що українські дослідники лише тепер розуміють, що саме він, а не М. Драгоманов організовував українське життя у др. пол. ХІХ ст., що саме він пов’язав українців Наддніпрянщини й Галичини. Конспіративні здібності історика декого просто приголомшували. Олександр Кістяківський прямо писав про політичне лицемірство свого родича рівня Макіавеллі. Програма В. Антоновича продовжувала традиції Кирило-Мефодіївського братства: демократична республіка, солідарність класів, братерство народів, але без слов’янської взаємності, оскільки Росія, на думку історика, ніколи не відмовиться бути маяком для всіх слов’ян. Різні тактичні завдання накреслив український Макіавеллі й читач Шевченка в одній особі для інтелектуалів Наддніпрянщини й Галичини, оскільки жили вони в різних умовах: перші мали займатися культурницькою роботою, підпільно виховувати українську інтелігенцію, робітників громад й проводити дерусифікацію в інтелігентському середовищі; другі мали створювати партії, брати участь в роботі парламенту, у політичних й економічних виступах. Загалом же українські інтелігенти з різних імперій працювали для селянина, аби той усвідомив себе українцем.
Окремо треба сказати про жінок-читачок Шевченка, які належали до цільової аудиторії поета, якщо згадати декларацію: «Одну сльозу з очей карих ‒ / І пан… над панами!..». Варвара Рєпніна не знала усіх творів Шевченка, але хотіла подарувати мистцеві золоте перо й вивчити українську мову, щоб зрозуміти усі його вірші. Під Шевченковим впливом українську поезію почала писати Олександра Псьол. Олександра Білозерська плакала, слухаючи Шевченка. Безперечно, їй були відомі й позацензурні поезії, які вона могла оцінити, бо й сама мала письменницький хист. Недаремно хотіла пожертвувати власне віно для Шевченкової освіти. Є чимало спогадів про те, що й українські селянки плакали, слухаючи «Катерину» або «Наймичку». До речі, саме окремі видання цих двох поем мали найвищі наклади в Російській імперії. «Гайдамаки» читалися значно стриманіше.
Серед вдячних читачів Шевченка були не тільки етнічні українці. Чи не першим, за спогадами А. Козачковського, «батьком» українського поета назвав на зібранні молоді у Переяславі один німець-протестант. Згодом це визначення повторив київський поляк, перекладач Шевченкових віршів Антоній Ґожалчинський у передмові до власних перекладів з українського поета 1862 р. Олександр Лотоцький отримав другий том празького «Кобзаря» з нелегальними віршами Шевченка, чарівну блакитну книжку із золотим тисненням від німця Курца, який жив по сусідству із родиною Лотоцьких. Першу біографію Шевченка написав львівський поляк Ґвідо де Батталія, а Є. Чикаленко ознайомився із нелегальними творами поета за «Кобзарем», який йому позичив сусід Юхим Полтарескул. Цікаво, що за цю книжку зукраїнізований молдованин, що не вмів читати, заплатив 25 рублів. За ці гроші можна було купити десятину поля. І хоча Є. Чикаленко писав, наче у перешорських панків, які читали «Кобзаря», не спостерігалося української національної свідомості, нині таке твердження видається надто категоричним, бо читали вони таки Шевченка, а не Пушкіна – на відміну, до речі, від семінаристів у Кам’янець-Подільській семінарії, де вчився О. Лотоцький. Сергій Єфремов, як відомо, у дитинстві захоплювався «Енеїдою», а розуміння Шевченкових віршів прийшло до нього значно пізніше, вже у Київській семінарії. Зрозуміло, що основоположники шевченкознавства ‒ Василь Маслій, Михайло Чалий, Олександр Кониський і Василь Доманицький ‒ належать до особливого різновиду читачів, так званих професійних читачів й творців наукового шевченкознавства.
З нинішньої перспективи цікавим видається дослідження В. Доманицького, який намагався визначити загальний тираж Шевченкових творів, що побачили світ у ХІХ ст. За його підрахунками, з 1840 р. до 1900 р. вийшло пів мільйона примірників творів Шевченка. Похибка ‒ 20 000 примірників, оскільки В. Доманицький не мав точних даних про галицькі і швейцарські видання. Ця цифра переконливо свідчить про існування українців, які за сприятливіших умов могли б таки створити державу. Інша справа, що читачі Шевченка з лівого і правого берега Дніпра, з Галичини і Буковини, чоловіки і жінки, етнічні українці, росіяни й поляки, німці, молдовани мали своє уявлення про Шевченка. Різні уявлення про Шевченка маємо і ми. Одні наполягають, що Шевченко ‒ Кобзар навіть попри те, що їм підказують: цар Давид теж грав на псалтирі, Шевченко ж знав Псалтир не гірше за український фольклор, тому й назвав свою книжку за аналогією «Кобзарем». Другі взагалі проти архаїчних уявлень. На їхню думку, «Кобзар» нагадує ту чудодійну таблетку, завдяки якій читач потрапляє в українську матрицю. Треті уважають, що й такий підхід ‒ бридня, бо важить для нас лише Тарас-людина, той, хто створив садок вишневий, де кожний знайде омріяний спокій, любов і гармонію. Найвойовничіші ж заперечать: на революційних барикадах шини палилися під духовним проводом Шевченка, і того страшного лютневого дня попереду новомучеників українських на Інститутській ішов Поет. Пристрасті довкола Шевченка не вщухають. І це ще один доказ складної антропології і повільної еволюції української нації.
У цій короткій статті схематично накреслено, як поезія Шевченка зшивала українські еліти у ХІХ ст., яким непростим, стрибкоподібним було функціонування цих еліт, самі ж еліти ці розвивалися анормально, із запізненням, в умовах заборон і злиднів. Нинішні українські інтелектуали мають усвідомлювати свій зв’язок із попередниками, більші порівняно з ними можливості, більшу відповідальність, бо й виклики перед ними стоять серйозніші. Адже читачам Шевченка сьогодні протистоїть в Україні приблизно 43% його нечитачів, електоральне ядро актуальної партії влади, або ті, хто демонстративно віддає перевагу розважальним шоу, зокрема «Кварталу 95», не виявляючи найменшої причетності до української традиції. Важко прогнозувати, коли і як зміниться ця цифра, але зрозуміло одне ‒ зменшення прибічників шоу свідчитиме про зростання сукупного українського інтелекту. Без останнього позитивні зміни в Україні неможливі.
