Оповіданє.

 

Раз в однім товаристві зайшла бесіда про духи і привиди... Вийшли наверх різні гадки про се питанє рівно які дались чути різні оповіданя й пригоди дотикаючі тої матерії... Для мене була цікава пригода, яку при тій нагодї оповів отець декан Н., поважний патріот і народолюбець.

 

Річ дїялась — почав він, — в оден з тих завсїгди для Русинів памятних років, в котрих відбувають ся вибори чи-то до сойму, чи до ради державної... Вибори мали відбутись перед жнивами і вже заздалегідь обявив ся в цїлім краю незвичайний рух: різні сторонництва підготовляли для себе терен, завязували ся передвиборчі комітети, друкувала ся в часописях відозви, накликуваня до мас народних, остереженя...

 

І наш, звичайно спокійний та в блаженній дрімотї погружений глухій кут не лишив ся позаду. Наш глухій кут оживив ся і може навіть більше, як де-небудь і де виступили у нас ворожо і завзято против себе противні партії.

 

Ми Русини хотїли доконче переперти свого посла і треба нам признати, що в тих наших змаганях ми поступали досить солідарно. Ми завязали свій комітет, зїздили ся, радились, переписували ся з центральними комітетом і, кінець-кінцем, мене раба Божого поставив рускій загал кандидатом на посла... Господи Боже! я цїлком не бажав собі тої чести, но коли голос загалу вложив на мене той обовязок, так годї було єго не приймити...

 

Я був першій раз кандидатом на посла і пізнав, що се річ не конче вигідна, особливо для чоловіка в старшім віцї, для чоловіка, що любить спокій і хатну тишину, що своє житє уложив в певні правила, від котрих єму нараз приходить ся відступити. Но тут ходило о bonum publiсum, отже треба було зірвати і з найлюбійшими привичками, треба бути все в руху, і, щоб так сказати, "стояти на колесницях". І я стояв на колесницях: мене взивали в різні сторони і я їздив, ставав перед правиборцями, твердив своє "вірую"... З другої сторони часто навідувались до мене люде як з интеліґенції, так і з селян з різними питанями, з різними просьбами, мов-би я був уже справдїшним послом. Переписка моя збільшила ся: що дня приходили до мене цїлі купи листів і я мусїв нераз до пізної ночи сидїти, щоби на них відповісти... Одним словом: я дїлав і, як менї вдавалось совістно, виповняв обовязок кандидата на посла...

 

Але противники наші також не спали. Правда; их кандидат сидїв собі спокійно дома, но зате цїла громада різних покликаних і непокликаних агітаторів працювала замість него: підносили в газетах під небеса єго горожаньскі честноти і здібности, різні людцї вештались по селах, шептали і цїлувались з правиборцями, запивали могорич... і т. д.

 

Знайшов ся хтось, що почав ширити про мене різні ложні вісти, приписувати менї різні блуди і прикмети не лицюючи з гідності посла... Ба що більше! почали до мене приходити безименні листи, в котрих якійсь добросердний чоловік з повітового міста старав ся мене наклонити до того, щоб я зрезигнував з кандидатури...

 

"Ваше Преподобіє! — писав до мене безименний кореспондент. — Плюньте на ту кандидатуру, бо она не годить ся з Вашою повагою і честію. Сидїть собі спокійно та відправляйте служби Божі, а політику лишіть тим, що до неї покликані так уродженєм, як і суспільним положенєм. Тут про вас багато говорять і, на жаль, виходять на верх такі річи, що можуть Вам багато пошкодити, коли Ви дальше будете упиратись при своїй кандидатурі... Та о тім напишу другим разом. Уважайте на себе, щоб Ви не простудили ся... Ваш щирий друг..."

 

Трохи пізнїйше знов прийшов до мене лист писаний тою самою рукою.

 

Мій щирий друг писав:

 

"Ксєнже [sic!]. Коли маєте які компромітуючі письма, то спалїть всьо сейчас, а попіл розвійте на вітрі. В сих днях має на Вас упасти несподївано ревізія. Якійсь підлий доносчик донїс о всїх Ваших махінаціях, так що від якогось часу Ви фіґуруєте в очех міродайних властей як Наумович I. Ваш дім має що ночи кишіти від різних [може й заграничних] аґітаторів, а хлопи з найдальших сторін нашого повіту йдуть до Вас, як по свячену воду, кожда почта приносить Вам цїлу торбу різних письм і листів... Ваш дім має бути осередком, з котрого розходять ся по цілім повітї, ба навіть по-за границї повіту різні, небажані в горі аґітації. Так донїс на Вас підлий доносчик, а я ще раз остерігаю вас, що кождої хвилї грозить Вам ревізія. Сожалїю над вами!..."

 

Ті безименні листи цїлком не збили мене з пантелику. Я пізнав з них лише, що я комусь заваджаю, що хтось в підступний спосіб хоче мене старого настрашити або може, спроваджуючи на мене ревізію збезчестити мене в очех загалу... Признаюсь, що ті интриґи мене гнївали і додавали менї ще більше охоти й сили до працї в моїх кандидатских справах. Що до загроженої ревізії, то я уважав єї за байку, але з другої сторони, судячи після завзятости моїх противників, можна було припускати, що они і на той спосіб здобудуть ся, що хтось легко приставить менї в горі стільця, і коли дотична власть схоче повірити подібним сплетням, то й о ревізію недорого... Та я був чистий і нї трошки не бояв ся ревізії, хоч і як неприємною річію мусить она бути для чоловіка. Противно, я бавив ся тою мислію, що ось-то я в данім разї буду тріюмфувати! З яким сожалїнєм буду я дивитись на тих панків, що мов яструби спадуть на мій дім і будуть мене невинно турбувати... Як они опісля будуть мене перепрошувати!... Не гнївайтесь, — мовляв — Ваше Преподобіє! ми тому не винні... вам казали, а наш обовязок слухати — і т. д.

 

Однакож моя фантазія оказалась даремною. Ревізії у мене не було, але зайшло прецїнь щось, що набавило мене чимало страху. Вправдї той страх був лише хвилевий, но дав менї відтак багато до думаня, особливо коли я при виборах перепав великою більшостію голосів...

 

А річ була ось яка:

 

Одного вечера я положив ся о десятій годинї спати. Загасив лямпу столову, а засвітив, як се у мене завсїгди в звичаю, маленьку лямпадку, нічну, оливну, котрої тускле світло розливалось подолівцї, постїнах, по вікнах... Положився я спати — і заснув. Спав я точнїсїнько дві години, бо коли збудив-єм ся по першім снї і глянув на маленькій кишиневий годинник, що чикав на столику менї в головах, була як-раз дванацята година. Я наставив уши і став прислухуватися: мій великій столовий годинник стояв тихо, не чалапав, як се єго звичаєм, повільно, флєґматично, приємно... Я пригадав собі, що забувєм єго накрутити. Отже встаю з ліжка і йду попри вікно до комоди, на котрій стояв згаданий годинник. Мимовільно глянув я в вікно і — замер зі страху! У вікно заглядало якесь страховище, вусате, пелехате, з червоними як грань лицями, з розтвореним ротом, з котрого виднїлись два ряди здорових білих зубів, а очи з-під наїжених брів з найбільшим бачилось напруженєм слїдять, що дїє ся в кімнатї... де що лежить... По обох сторонах голови опирались о шиби дві руки з стисненими до купи пальцями. Цїлий той писок видавався менї якимсь квадратовим, величезним, непевним... Може в пять секунд предмет мого страху віддалився від вікна і щез.

 

Коли-б навіть серед білого дня хтось чужій встромив лице ненадїйно в вікно, то я думаю, що для хатнього чоловіка була-б се річ не конче приємна. Ну, а серед ночи, для чоловіка, що збудив ся зі сну, увидїти в вікнї незнакоме лице [та ще яке лице!] — то вже таки катеґорично річ немила, хотяй-би чоловік був і як сильних нервів... Признаю ся — я перелякав ся так, що навіть не міг крикнути. Я присїв на кріслї, випив склянку зимної води — і прийшов до себе.

 

Перша думка була у мене: Хто би се міг бути? Чи се може мара, нічний привид? Однак я нїчого подібного до сего часу не видїв... Злодїй? розбійник? нічний напад?... Можлива річ! Я вдовець, бездїтний, — міг би хто думати: богатий, маю гроші, ну, і о напад не дорого... А може злодїї прийшли красти конї?... Я перейшовся два рази по кімнатї.

 

Коло ліжка в головах стояла у мене шабля, стара, предковічна, козацька... Ще прадїд мій викопав єї, як орав під гречку давне побоєвище, і відтак она стала переходити у нас з рук до рук я глянув на неї і відвага вступила в мене. В одну мить я взув ся, одягнув ся в капоту, взяв шаблю в руку [памятаю, як менї при тім прийшла до голови думка: "Ну, не послужила ти менї сестрице до сего часу, але вже нинї зробиш менї прислугу!!!"] і вибіг надвір. Надворі тихо, хоч мак сїй. Тепла лїтна ніч, місяць був в повнї, по небі тягнулись пошарпані хмари, з межи котрих мигтїли зорі... довкола всьо видно. Я підійшов до дверей стайнї: конї хрупають сїно і чути виразно, як парубок рівно сопе, спить блаженним сном. Нїчого не видно, нї чути... Що-ж би се було?

 

Я вийшов на улицю. Улиця йде поуз моє обійстє, проста як стріла. Виходить з села і йде в поле та аж геть далеко звертає ся на бік. Я став довкола розглядати ся, став прислухуватись, та й тут всьо спокійно, тихо... Однак по довшім напруженю зору доглядїв я може на тисячу кроків від мене якусь чорну постать, що рухалась серед дороги в сторонї від поля... Се мусить бути скотина або чоловік! — подумав я. Місяць, як-раз вийшов з-за хмари і кинув цїлий сніп світла на туманїючу серед дороги постать. Притім я увидїв виразно зачерки чоловіка, я увидїв, як у него на голові щось замигтїло, мов искри, і як від одного плеча назукісь сторчала ясна, блискуча стріла... Се когутячі пера... се баґнет... се шандар... Ось оно як! Менї нараз розяснило ся в голові. Се шандар був у мене під вікном і він то набавив мене такого страху. Я все ще стояв на улици і дивив ся в даль, — баґнет все ще блищав до місяця, а людска постать все рухалась, все меншала, вкінци зникла. Місяць зайшов за клапоть чорної хмари і нараз покрила дорогу густа темнота. Я обернув ся і повільним кроком пустив ся до дому.... Втім взяли ся звідкись два вартівники.

 

— Хто то? — крикнули оба разом менї за плечима.

 

— Я!

 

— Що за я?

 

В одну мить вхопив мене обіруч оден хлопище, а другій став приглядатись менї в лице.

 

— Таж то єгомость! — кликнув той, що приглядав ся. — Що робите, єгомость, о сїй порі на улици?

 

Другій зараз мене пустив і став перепрашати за свою "некречність", а оба при тім з почестію звернули свої очи на мою закривлену шаблюку.

 

— Чекайте но хлопцї! — обізвав ся я, — чи не переходив тут хто улицею? У мене хтось вештав ся на подвірю і заглядав у вікно...

 

— Нїкого ми не видїли. Ми стояли он-там під липами коло церкви, то як би хто ишов улицею, були би ми певно видїли..

 

— А шандара ви нинї нїгде не здибали? — спитав я таким тоном, мов-би-м хотїв той випадок замельдувати зараз до жандармерії.

 

— Нї! Шандар був вчера в нашім селї, а нинї, Бог знає, де він обертає ся...

 

Парубки мали охоту побалакати зі мною ще довгенько, они впадали на різні здогади і давали різні ради, — оден навіть замітив, чи не слїд би задзвонити "на-ґвалт" але менї зачинало бути холодно і я вернув до себе до хати та лїг назад на давне місце в постели.

 

Знов вузол! І як тут єго розвязати?... Вартівники не мали причини брехати передо мною. І що-ж се могло бути? Знов приходили менї до голови нічні привиди, страхи, мари... Довго я не міг заснути і думав сяк і так... Ба, коби я не був видїв на дорозї людскої постати з когутячими перами і з полискуючим до місяця баґнетом, то би-м певно був рішив ся за привидом... А так — я зістав ся таки в тім сильнім пересвідченю, що то був шандар, хоч я й не міг собі нїяк вияснити: як він міг перейти улицею так, щоби вартівники, котрі стояли на тій самій улици, єго не видїли або бодай не почули єго кроків... Що він був в селї день перед тим, се, по моїй думцї, нїчо не значило. Той сам або другій міг прийти на другу ніч знов... Але чого він заглядав у моє вікно? Чи він мав такій Wink, чи зробив се з власної волї, зваблений світлом, що пробивало ся крізь моє вікно? Бог єго знає! В тім часї, коли про мою особу, як писав менї мій безименний кореспондент, так багато говорили, могло різно бути... Відтак я й забув про сю пригоду...

 

Тую лиш зміну зробив я у себе, що зараз від другої ночи нїколи не забував я заслонювати вікна моєї комнати, і то грубими занавісами, ну — і роздобув-єм собі песика та й вигодував єго на великого і лютого пса, котрий тепер все гавкає на моїм подвірю — і як би якій непрошений нічний гість набрав охоти зайти до мене, то мій Брись зараз дав би менї о тім знати.

 

ѣло, 06.03.1895]

 

06.03.1895