Дорогий Тарасе! Маю велику честь і приємність говорити сьогодні про тебе у день твоїх нагород. Ми знаємося з 1997 року і не впевнена, що ти це пам’ятаєш. Був такий семінар в Ірпені, називався семінар «Творчої молоді» і я тоді представляла творчу молодь і Тарас представляв не набагато старших за мене. І це був той рік, коли видавництво «Смолоскип» вперше вшанувала письмо Тараса Прохаська своєю першою премією, а наступного року вийшла у цьому видавництві його перша книжка «Інші дні Анни».
Слухати тоді Тараса Прохаська було чимось несподіваним і чимось неподібним на інших, тому що більшість письменників уміли говорити дуже голосно, а Тарас, навмисне чи ні, вимагав дослухатися до себе, до свого внутрішнього монологу, який поступово переходив назовні, і вмів задавати питання і слухати також, що кажуть інші. Мабуть слухачем тоді він був найкращим з нас усіх.
Ішли роки за роками і я довідалася, що стати письменником Тарас Прохасько вирішив у 12 років, тобто в 1980, якщо відраховувати від дня народження 16 травня 1968 року. Тарас представляє також письменника у 4-му і 3-му поколінні. Це теж не надто типово для новочасної української літератури. Один із його прадідів був автором автобіографічного репортажу «З Трускавця у світ хмародерів», який публікувався також уривками у львівській газеті «Діло». А одна із його внучатих бабусь була Ірина Вільде.
Мабуть тільки цього року Тарас Прохасько, випускник Львівського університету імені Франка, не те, що ви подумали, а біологічного факультету, написав про те, яке місце мав Львів у його формуванні ще в часи дитинства і коли був підлітком. І було тут мешкання, до якого можна було приїхати, в якому завжди чекали і готували подарунки, це було мешкання, в якому говорилося про високі матерії, з якого ходилося в найкращі музеї, в найважливіші культурні центри і події, які тільки тоді можна було знайти у досить сірому, збідненому і, якось мірою, навіть в завмерлому місті.
Хочу теж нагадати, що Тарас тут представляє місто схоже на Львів тим, який рахунок воно заплатило у ХХ столітті, схожий на Львів тим, що у ньому теж був ефект нейтронної бомби – більше, ніж можна собі уявити, людей зникли з того міста і саме місто перетворилось на щось інше і мусило дуже поволі реанімовуватись, дуже поволі відшукувати свою нову ідентичність для нового часу.
І якщо запитати про що найважливіше пише Тарас Прохасько усі ці роки? Може одна із важливих тем це якраз би була тема ідентичності. І він був той, хто запровадив особливий статус, особливу увагу дитинної історії його найперший текст надрукований, принаймні що я знаю найперший, в антології «Тексти» називався «Некрополь» і це був текст про місто мертвих, про цвинтар, на якому опиняються двоє молодих коханців. Я думаю, що разючішого контрасту між життям і смертю у свої 17 чи 18, я не читала. Але потім я прочитала у одного з моїх улюблених письменників - серба, югослава Данила Кіша, що справжні письменники пишуть лише про дві теми – про любов і смерть. І я думаю, що все своє життя Тарас пише про це.
Але любов і смерть мають свої нюанси і це щось дуже важливе. Перше, що для мене є справді визначним, це та екологічна свідомість в найвищому ґатунку, яку репрезентував Тарас завжди, скільки я його знаю, і уособлював її, і жив згідно з цією свідомістю. Повздержаність, скромність, намагання не залишити поганого сліду ані в своїй хаті, ані в своєму місті, ані в своїх стосунках з іншими людьми, з іншими живими істотами на планеті, з лісами, з водами, з цілою планетою як такою.
Знаю, що мабуть багато змінилося за цей час поки Тарас ставав письменником. В часи, коли він тільки починав друкуватися, друкарська машинка була ще цілком гаджетом для письменника. В часи, коли він продовжує друкуватися і приймає цю нагороду, ми вже працюємо із зовсім іншим рівнем публікації і публікабельності, ми вже працюємо із зовсім іншими пристроями, на яких можна фіксувати пережитий досвід. Але точно знаю, що яким би не був наступний штучний інтелект, буде одна річ, якої він поки що за нас людей не зможе робити, штучний інтелект не зможе розказувати історії, він не буде добрим storyteller, а Тарас був, є і буде.
Він автор 12 книг малої прози, він мудрий доповідач і дуже глибокий есеїст. Це людина, яка «приймала пологи» української новітньої незалежності, бо був одним із тих студентів в Революції на граніті в Києві і був учасником усіх наступних українських революцій. Але вже тоді він не мав великої амбіції іти в політику, зате розумів політичний вимір кожного приватного життя. І я дуже з цікавістю і з завмирання серця спостерігала як і Тарас пішов у блогери, як і Тарас почав ставати лідером опіній. І так приємно дочитувати кожен наступний текст і казати собі: «Він не схибив, він каже те, що треба саме тоді, коли це треба сказати».
Уважність Тараса і поважність Тараса також і в тому, що він завжди пише менше, ніж міг би і говорить менше, ніж міг би. І його позиція це також позиція напряму пов’язана із тим, хто пам’ятає, із тим, хто намагається бути «я пам’яттю» і «мною пам’яттю», радше, ніж «мене пам’яттю». Він у всіх своїх текстах заглиблювався на попередні поверхи існування, не лише своєї родини, але таких родин як його. І в якийсь момент його почали називати магічним реалістом. Мені це не дуже подобалось і імпонувало. І я думаю, що магія там присутня, але це зовсім не те, це вже щось, що залишилось від 60-х до 80-х років. Це тексти, які насправді хочеться перечитувати, це тексти, до яких без сумніву повертаєшся, і це тексти, за якими стоїть автор, який може бути взірцем як добре прожити своє життя. Бо, за великим рахунком, з чужих книжок ми вчимося насамперед те, як бути людьми.
І мені хочеться сказати на цьому місці - права людини це дуже важливо. Але права людини мають мати і захищати ті, хто є людьми. І питання хто є людьми зараз для нас знову стає дуже драстичним, як залишитися людиною в цих щораз менш людських, дуже темних обставинах.
Хочу сказати, що для мене Тарас є справді дуже великим авторитетом. Він автор багатьох книжок, як ми вже сказали, але він також автор трьох дитячих книжок, що як на мене, є напрочуд важливим. Всі ці книжки є спрямованими у майбутнє. Всі ці книжки є таким меседжем, таким повідомленням, який буде кшталтувати наступні покоління не лише українців, я в цьому більш, ніж переконана, але також і європейців і людей планетарного масштабу.
І може, якщо би я мала підсумовуючи свою дотацію сказати, за що я вважаю, що Тарас прийматиме нагороду, то я би назвала це так: за відновлення моралі в деморалізованому світі, щоби люди і знаки почали знову вартувати стільки, скільки слід.
27.02.2020
Лаудація на врученні Тарасові Прохаську нагороди журналу «Ї» – ордену «За інтелектуальну відвагу», 10.12.2016 року
