З дня.
Моя господиня демократка. Не любить людей з привілеями.
— Бо чи то ми не з одної глини зліплені? — каже вона. — Не треба дивитися, як хто убраний. Для кождого повинні бути рівні права.
Я, очевидно, признав їй рацію.
Сьогодня оповідала мені таку свою пригоду.
— Від 7-ої рано стоїмо перед склепами різника і ждемо, коли отворяться ці брами до цего новочасного скарбця. Збереться нас кількадесять, станемо шнурком, як ті журавлі, що то в пісні говориться за них. Нарешті прийде пан різник зі своїми челядниками і важить, пожалься Боже, мясо.
По тім вступі, каже вона далі:
Сьогодня зважив мені різник одно кільо якихсь охлапів, більше костей як мяса. Я запротестувала, бо коли плачу, то дай мені порядне мясо, а не самі кости.
— Як не хочете, то не беріть — заверещав різник.
Аж тут перетискається через товпу якась елєґантська пані з великим капелюхом, не зважає на порядок і хоч "зле виховані" жінки кричали під її адресою: "Ставай до хвостика", вона не зважала на це.
— Цілую руці, добродійки, чим можу служити?
— Пять кільо без костей.
І услужний різник, не зважаючи на инші жінки, дав тій пані пять кільо мяса по такій самій ціні, що й нам з костями.
Та дісталося тій пані, дістало! З усіх сторін посипалися оклики:
— Тут нема протекції, нема пань, ми всі рівні, віддай мясо і так далі.
Різник закликав поліціянтів, міську обивательську сторожу, а вкінці замкнув склеп.
— Бо прошу вас, — каже далі моя господиня — чиж то повинна бути протекція? Чи один має їсти саме мясо, а другий кости?
Я признав їй рацію.
І я сього дня дістану на обід... якісь охлапи.
[Вперед! 22.02.1920]