У «Бунтівній людині» Альбера Камю є фраза, яка в різних перекладах звучить трохи по-різному, але загальний її зміст можна передати приблизно так: найохочіше ми йдемо на смерть за свободу, бо тільки тоді віримо, що помираємо не цілком.
Ось уже років тридцять Камю є для мене одним із кількох найважливіших авторів, причому і як філософ-есеїст, і як прозаїк, і як драматург. Зрештою, в його випадку ці іпостасі гармонійно доповнювали одна одну. Писав він романи чи п’єси, оповідання чи трактати – всі вони оберталися довкола єдиного, на його думку, фундаментального питання: «варте чи не варте життя того, щоб бути прожитим».
Водночас, як на харизмата, мораліста й публічного інтелектуала, Камю був чоловіком на диво нормальним – у позитивному значенні цього слова. Важко, приміром, собі уявити, щоб він, як той ліворадикальний ідіот Сартр, удочеряв своїх коханок, носився по Парижу з маоїстськими листівками і виправдовував сучасні йому сталінські концтабори прийдешньою перемогою комуністичного гуманізму. А однак, попри незмінний пієтет до Камю, наведена його сентенція про віру в нецілковитість смерті, якщо людина помирає за свободу, видається мені ближчою до «гри з великими предметами», якої він так наполегливо намагався уникати, ніж до правди, служіння якій він вважав своїм письменницьким обов’язком.
Що означає «не цілком»? Людина віруюча, очікуючи воскресіння і життя майбутнього віку, помирає не цілком, незалежно від того, робить вона це за свободу чи ні за цапову душу: з такою чи сякою метою Бог у призначений день подбає, щоб зібрати її назад докупи. Мало того, не цілком помирає і людина невіруюча, бо хоч Бога в її світі й немає, зате є закон збереження матерії, який навіть найзапеклішому атеїстові забезпечить подальше існування бодай на атомному рівні.
Втім, припустимо (і слушно), що Камю мав на увазі не це. Тобто не атоми й індивідуальне безсмертя, а жертвування собою в ім’я невмирущої цінності, якою і є свобода. Не власна, звичайно, бо той, хто загинув за свободу, особисто вже нею не скористається. А хто скористається? Відповідь – ніколи не достеменну й остаточну, а завжди лише здогадну й тимчасову – значною мірою диктує історичний момент. Трапляються зрідка такі сповнені оптимізму хвилини, коли мариться, що живі, яким пощастило стати спадкоємцями здобутої ціною крові загиблих свободи, виявляться гідними принесеної заради них жертви. Але це зрідка. Значно тривалішими і типовішими в історії є періоди апатичного затишшя, коли не видно жодних шансів на кардинальні позитивні зміни, або періоди розпачливого усвідомлення, що спадкоємці не вміють розпорядитися свободою інакше, ніж привести до влади істот, сама присутність яких на цій землі є наругою над пам’яттю полеглих. Наприклад, блазнів, які в розпал Майдану розважали народні маси жартами про ебонітові палички в беркутівських руках.
І тут вимальовується певна паралель. Невдовзі після закінчення Другої світової війни Альбер Камю нашкіцував п’ятисерійний план своєї творчості, до якого вніс і вже написані твори, і ті, що збирався написати протягом наступних двох-трьох десятиліть. Здійсненню цього плану перешкодила автокатастрофа у січні 1960 року. Її обставини досі залишаються не зовсім з’ясованими. Є версія, нещодавно вкотре озвучена автором книги «Смерть Камю» Джованні Кателлі, що це була не випадкова аварія, а ретельно сплановане в Москві вбивство. Враховуючи тодішню політичну ситуацію та досі популярні методи каґебістської роботи з опонентами, нема як не визнати правдоподібності цієї версії, але прямих доказів бракує, і чи спливуть вони колись – вельми сумнівно. Хай там як, а в підсумку замість п’яти «серій» Камю встиг закінчити дві і розпочати третю. І ці три його «серії» чи етапи творчості досить виразно – принаймні в моїй уяві – перегукуються зі згаданими вище трьома типами історичних періодів.
Перший етап під назвою «Абсурд» охоплює твори кінця 30-х і початку 40-х років. Передусім це п’єса «Калігула» і роман «Сторонній», а також пояснення покладеної в їхню основу філософії – есей «Міф про Сізіфа». Камю пише їх в атмосфері задухи і безнадії. Його «свободолюбна» Франція і Європа загалом демонструють абсолютну недієздатність перед тоталітарними режимами, з якими окрема порядна людина не має права миритися, але й не має сили їм протистояти. Ніби всі все розуміють, але ніхто нічого не робить, відтак світ неухильно божеволіє, а людину охоплює відчуття абсурдності всіх декорацій, в яких їй доводиться жити.
Таким є суспільно-політичний контекст. Натомість у художніх текстах, прагнучи вибудувати універсальні моделі, Камю показує нам двох начебто протилежних героїв: пересічного працівника якоїсь дрібної фірми Мерсо і всемогутнього римського імператора Калігулу. Проте їх об’єднує одна риса: обоє розгледіли підпорядкованість людської долі абсурдові і, не впоравшись зі своїм відкриттям, перетворилися на злочинців. Логічно: якщо цей світ такий, як його побачили Мерсо і Калігула, то в ньому все дозволено і нема чим перейматися.
Чи погоджувався з ними сам Камю? Ні. Полеміку із власними героями він розгорнув у романі «Чума» (1947) і трактаті «Бунтівна людина» (1951), що разом належать до другого – відносно оптимістичного – етапу його творчості, якому автор дав загальну назву «Бунт». Оптимізм цей, ясна річ, був пов’язаний із розгромом нацистської Німеччини. Хай не надовго, хай не всі, хай лише перед загрозою тотального винищення, але люди виявили здатність до солідарного опору, до згуртованої боротьби і навіть, як тоді здавалося, до перемоги над абсурдом. На коротку, але вирішальну мить вони зуміли забути про свої партійні, світоглядні, культурні і всілякі інші розбіжності – і дали можливість Альберові Камю заявити, що все ж таки існує більше підстав поважати людей, ніж зневажати їх.
Тільки, як і слід було очікувати, радість єднання швидко обернулася гіркотою нових запеклих чвар. Здолавши коричневу чуму, Європа моментально інфікувалася чумою червоною. На цьому тлі далекий від правих Камю після виходу «Бунтівної людини» розсварився із Сартром та рештою хворих на хронічну совєтофілію французьких лівих і опинився в ідеологічній ізоляції. Переживаючи психологічну, але аж ніяк не творчу кризу, він приступає до третьої «серії» різножанрових текстів, яка мала називатися «Суд». Літературознавці ще характеризують цей етап такими словами, як вигнання, розчарування чи внутрішня еміґрація.
Для мене найцікавішим твором цього періоду є повість «Падіння», написана як вдавано сповідальний монолог «судді на покуті» та юрисконсульта амстердамських злодіїв і повій Жана-Батіста Кламанса. Звісно, Кламанс – не Камю, але надто вже переконливо він звинувачує сучасників у неспроможності дати собі раду з тягарем свободи, за що вони неминуче заплатять новим – ще гіршим за всі попередні – рабством.
Отримуючи Нобелівську премію, Альбер Камю сказав, що, на відміну від усіх поколінь, які хотіли переробити світ, його покоління – навчене досвідом найжахливішої війни – має перед собою інакше завдання: не дати світові зникнути. Своєю чергою, особливістю мого покоління є те, що воно живе у набагато стрімкіші часи, внаслідок чого вже втретє проходить ті три емоційні етапи, які Камю пройшов раз. Ми пам’ятаємо три абсурди: радянський, кучмістський і януковичівський. Ми пам’ятаємо три бунтівні ейфорії: незалежницьку, помаранчеву і євромайданну. Сьогодні ми падаємо в третю на нашому шляху безодню розпачу.
Чи є в цьому щось добре? Є. З великою дозою ймовірності можна передбачити, що й надалі все буде так само: абсурд – бунт – падіння. Вчетверте, вп’яте, вдесяте. Улюбленим міфологічним героєм Альбера Камю був Сізіф, приречений довічно здіймати на гору камінь, який щоразу мусить скочуватися вниз. Це гарний міф, але відчуваю, що в реальному житті мені його сюжетна схема вже набридла до нудоти.