Семен Гнатович Вітик (1875–1937) відомий як активний учасник політичного життя в Галичині кінця ХІХ – початку ХХ ст. «Вже в молодості визначався як український соціял-демократ своєю агітацією за рільничими страйками і демократичною виборчою реформою до австрійського парляменту. Його імя скоро стало в нас голосне і з першого загального голосування вийшов послом до парляменту у Відні в 1907. р.», – писав у середині 1930-х років про С.Вітика відомий галицько-український політик К.Левицький¹.
Семен Гнатович народився 21 лютого 1875 р. у с. Верхні Гаї на Дрогобиччині в родині залізничника². В своїх спогадах С.Вітик писав про це так: «Мій батько був робітник при залізниці й ми мешкали на залізничній будці в чистому полі, між селами Дорожовим, Якубовою Волею й Добрівлянами, Дрогобицького повіту»³. Освіту С.Вітик здобував спочатку в Дрогобицькій гімназії⁴, опісля в Перемишлі, до якого переїхала його родина⁵. Свої перші кроки в громадсько-політичній діяльності С.Вітик зробив досить рано – вже у гімназійні роки. Під час навчання в гімназіях він належав до таємного учнівського гуртка. Останній вочевидь підтримував зв’язки з аналогічними товариствами в Станиславівській та інших гімназіях⁶. За участь у таємному гуртку С.Вітик був покараний арештом і вочевидь навіть виключений із Перемиської гімназії⁷.
Проживаючи в Перемишлі С.Вітик підтримував зв’язок також із братами Новаковськими з сусіднього села Торки⁸. Це село знаходилося на відстані 15 кілометрів від Перемишля, до того ж поруч проходила залізнична гілка Перемишль – Львів. Відомо, що на початку 1890-х років брати Новаковські: Петро (1859/1860–1945), Степан (1863–1936) і Михайло (1872–1941) стали на Перемищині активними діячами Радикальної партії (РУРП, заснована в жовтні 1890 р. у Львові), оскільки залізниця забезпечувала добрий зв’язок населеного пункту зі Львовом (і відповідно партійним центром РУРП). Тому з-поміж інших сіл Перемищини, за активної участи С.Вітика та братів Новаковських, Торки невдовзі й стали головним осередком партійної роботи в повіті⁹.
Як згадував пізніше С.Вітик «Осередком руху Перемищини було село Торки, звідси виходили відозви до селян і тут був центр зв’язків між селянами і робітниками Перемишля»¹⁰. І додавав: «Ми <…> знали вже про організацію радикальної партії та про створення робітничої організації й самі у себе в Перемишлі, куди я з родиною перенісся, працювали теж у робітничих і селянських організаціях, заходилися навіть закладати товариства по селах <…>»¹¹.
На початку 1890-х рр. громада с. Торки делегувала С.Вітика та С.Новаковського до Львова¹². Ціль їхньої поїздки полягала в тому, що вони мали внести скаргу на біди, зумовлені як стихійним розливом неврегульованої р. Сян, так і руйнівним веденням господарства місцевою владою¹³. Під час відвідин Львова С.Вітик і С.Новаковський особисто познайомилися з І.Франком, одним із засновників РУРП¹⁴. «З того часу, – писав у своїх спогадах С.Новаковський, – ми мали вже безперервно зносини з Франком, читали багато його творів». Крім того, С.Вітик і брати Новаковські передплачували пресові видання РУРП – часопис «Народ» (1890–1895) і газету «Хлібороб» (1891–1895)¹⁵.
З початку 1890-х років С.Вітик почав виступати на масових зборах, що відбувалися в Перемишлі. Саме тоді в Галичині поступово набирав обертів масовий вічевий рух. Подібний рух, хоч і менший за розмахом, розгортався й на теренах Перемищини. Однією з традиційних і найчастіше використовуваних тем для скликання зборів стала вимога запровадження загального виборчого права. Відомо, що в 1894 р. на Перемищині було проведено два народні віча, ще два інші староство заборонило. На жаль, конкретних відомостей про ці збори нами не виявлено. Лише відомо, що С.Вітик (можливо як один із співорганізаторів віча?) був заарештований. У перемиській в’язниці він пробув майже чотири місяці¹⁶.
Умови громадсько-політичної діяльности С.Вітика були нелегкими. Наприкінці жовтня 1895 р. у Перемишлі його було знову заарештовано. Правда, С.Вітика відпустили ввечері того ж дня¹⁷. Додамо, що саме тоді (31 жовтня) на Перемищині відбувалися додаткові парламентські вибори. С.Вітик був одним із тих, хто агітував за кандидата від РУРП – І.Франка. Змагатися за мандат письменнику довелося проти П.Тишковського. Вибори І.Франко, як відомо, програв¹⁸.
Вже невдовзі С.Вітик продовжує брати активну участь у масових народних вічах, що відбувалися на Перемищині з приводу обговорення тих чи інших актуальних проблем суспільного життя. Зрозуміло, що вони використовувалися для згуртування селян навколо партії і залучення нових прихильників РУР. Так, уже 8 січня 1896 р. С.Вітик виступав на віче у Перемишлі. Останнє відбулося в залі магістрату за участі понад 500 осіб. Відкрив захід С.Новаковський. Головою зборів було обрано Т.Микиту. Крім С.Вітика на віче також виступали С.Новаковський, І.Франко, селяни Павлусєвич, Гнатик, Томашевський, Крицький, Колицький, робітник Я.Жовнір (польською мовою) та В.Регер. Говорили про виборчу реформу, в справі реформи громадського та дорожнього законів, про еміграцію тощо¹⁹.
Паралельно проти радикалів С.Вітика та О.Муштука проводилося слідство. Їх звинувачували в підбурюваннях на приватних зборах, що тоді відбулися в Перемишлі. Хоча на відміну від С.Вітика, О.Муштук навіть не виступав на згаданих зборах²⁰.
В той час, 13 лютого 1896 р., С.Вітик листовно прохав І.Франка приїхати на віче РУРП до Дрогобича, «бо віче лишилоби ся без бесідників»²¹. У листі до письменника С.Вітик, зокрема, писав: «В суботу дня 15. лютого відбуде ся віче хлопске в Дрогобичи – з тим вічем дуже ся крутило, тож до послідноі хвилини ми не оголошували. Будьте ласкаві конечно поіхати – бо не мають референтів. Віче має бути рано. Програму Вам подаю»²². Радикальне віче в Дрогобичі таки відбулося 15 лютого 1896 р. Але прізвища С.Вітика ні серед доповідачів, ні серед присутніх на віче не згадано. Від управи («заряду») РУРП на віче виступав І.Франко. Наради віча тривали цілих 5 годин²³.
Того ж 1896 р. С.Вітик переїхав до Львова та замешкав у одній із трьох кімнат, що їх винаймала родина І.Франка на вул. Крижовій, 12 (нині вул. Генерала Чупринки). Проживаючи в письменника С.Вітик також допомагав останньому видавати орган РУРП – газету «Громадський голос»²⁴. «Став головним агітатором і прийшов до праці в редакцію “Громадського Голосу”», як писав багато років потому С.Вітик у своїх спогадах «Як працював Іван Франко». Та при цьому уточнював: «Ми (С.Вітик. – Ю.Я.) не мали майже ніяких фондів, тож прийшлося мені замешкати в домі Франка на Крижовій вулиці у Львові. Що правда я більш роз’їздив по повітах, або просиджував у в’язницях <…>»²⁵. Водночас у іншому спогаді про І.Франка С.Вітик додавав, що «жив у Франка, поскільки цісарсько-королівський австрійський уряд не давав мені приміщення в різних тюрмах Галичини, за які я ніколи не платив, бо хоча мене засуджували на покриття судових коштів, але я звільнявся з цього, бо ж останніх і одиноких штанців, які я носив, не вільно мені було стягнути з-огляду на публічну мораль. І роками цілими пізнавав я мурав’їну працю Івана Франка, та відбував разом з ним безчисленні поїздки на віча й збори, які тоді розгорнулися вже живо по наших повітах <…>»²⁶.
11 липня 1896 р. С.Вітик виступив на віче, що відбулося в Перемишлі. Збори пройшли за участі 300 місцевих селян і невеликої кількості робітників віче. Головував С.Новаковський. Крім С.Вітика виступили Я.Жовнір, П. і С. Новаковські, В.Павлуцький, І.Франко, Р.Сембратович, робітник Шіфлєр та І.Міхас із Самбірщини. Предметом обговорення були вибори до повітової ради та австрійського парламенту²⁷. На початку серпня 1896 р. С.Вітик виступав на організованих селянами приватних зборах у с. Горохівці на Перемищині. Головою було обрано О.Дзюбана (с. Пикуличі), заступником – Рудніцького (с. Горохівці). Виступали С.Вітик, О. Дзюбан, Двуліт і Рудніцький. Йшлося про програму РУРП, парламентські вибори, було розширено кількісний склад виборчого комітету, визначено кандидатів до повітової ради та ін.²⁸.
На V з’їзді РУРП (26–27 вересня 1896 р.) С.Вітик і С.Новаковський подали звіт про діяльність прихильників партії на теренах Перемищини. Так, С.Новаковський серед іншого зазначав, що в Перемиському повіті відбулося 24 політичних процеси, хоча з них лише два завершилися засудженням. Разом С.Вітик та інші активісти РУРП на Перемищині відсиділи в в’язниці 268 днів. С.Вітик доповнив звіт С.Новаковського²⁹ тим, що було скликано 16 приватних («довірочних») зборів, два з них заборонені та відкрито 14 читалень.
На 22 січня 1897 р. уряд призначив парламентські вибори за новим виборчим законом (в Державній раді було створено нову, т. зв. загальну або V курію)³⁰. Для С.Вітика та РУРП загалом виборча кампанія до парламенту на Перемищині була складною. 20 лютого 1897 р. С. Вітика як небезпечного агітатора було знову заарештовано. Його доправили до Перемишля. Одночасно з С.Вітиком арештували депутата Галицького сейму – С.Новаковського. Напередодні виборів П.Новаковського було заарештовано знову, а з ним майже половину виборців. Кандидат від РУРП на Перемильщині І.Франко, який тоді мав проблеми з зором, участі у виборах майже не брав. Натомість він відвідував ув’язнених, підтримував їх морально і матеріально, був навіть на судовому процесі в Перемишлі. Відзначимо, що С.Вітик і С.Новаковський пробули за ґратами від 20 лютого до 1 квітня 1897 р., відсидівши 40 днів³¹.
Вже 6 липня 1897 р. С.Вітик був присутній на селянському віче, що відбулося в Перемишлі під головуванням І.Сальвіцького. Участь у зборах взяло 500 селян. Про свою депутатську діяльність звітував С.Новаковський, якому віче ухвалило вотум довіри. Виступали С.Вітик, Т.Микита, С. і П.Новаковські, Гнатик із с. Рожубевичі. Йшла мова про повітові та громадські ради, зібрані вимагали будови громадської канцелярії та ін.³². Зрештою С.Вітик без перебільшення «в радикальній партії по уступленню Будзиновського був її найвизначніщим агітатором між мужицтвом»³³.
26 грудня 1897 р. С.Вітик був присутній на черговому радикальному віче в Перемишлі. Головою зборів був обраний С.Новаковський. Крім С.Вітика на зборах виступив також і депутат Державної ради і член РУРП – Р.Яросевич. У підсумку віче ухвалило ряд резолюцій. Серед них: поділ Галичини на українську та польську частини, розпуск австрійського парламенту і призначення нових виборів, притягнення до відповідальності тих високопосадовців, які під час виборів 1897 р. допустили зловживання тощо³⁴.
С.Вітик виступив також і на віче, що відбулося 15 травня 1898 р. у Перемишлі. Віче було скликане місцевими радикалами. Кількість його учасників за даними органу РУРП, газети «Громадський голос» досягала близько 700 осіб. Захід був організований з нагоди 50-літнього ювілею скасування панщини в Галичині. Учасники зборів, зокрема, прийняли резолюцію про викуп панських ґрунтів коштом держави на власність селян. Опісля С.Новаковський звітував про свою депутатську діяльність. На внесок А.Федака з с. Поздяч, депутатові одноголосно було надано вотум довіри³⁵. 13 грудня 1898 р. С.Вітик виступив на віче в Дрогобичі³⁶.
Окрім селян, С.Вітик вів активну агітаційну роботу й серед робітників. С.Вітик як представник молодого покоління діячів РУРП був єдиним вихідцем із робітничого середовища: він, нагадаємо, був сином залізничника. Натомість за соціяльним походженням його товариші по РУРП були вихідцями з селянських або священницьких сімей³⁷. Таким чином, як зазначав один із співзасновників РУРП М.Ганкевич «його (С.Вітика. – Ю.Я.) теж лучили тісні взаємини з соціалістичним робітничим рухом, – а то передівсім в Перемишлі, де він побіч Витовта Регера був найвизначнішим діячем серед робітників»³⁸.
Згаданий вище товариш С.Вітика з Перемишля – В.Регер, належав до Соціял-демократичної партії Галичини (далі – СДПГ). Як самостійно, так і спільно, РУРП і СДПГ за участі українських та польських селян і робітників організовували у Галичині численні громадсько-політичні акції: віча, демонстрації, збори та інші масові заходи³⁹. Так, 1 травня 1895 р. у Перемишлі в залі «Еіскелєр» за участи близько 600 робітників відбулися селянські збори. Секретарями зборів було обрано члена РУРП С.Вітика та соціял-демократа В.Регера⁴⁰.
На прикладі діяльности С.Вітика на Перемищині в другій половині 1890-х рр. можна простежити тісні взаємини РУРП і СДПГ, особливо під час проведення масових заходів. 11 жовтня 1896 р. С.Вітик уже вкотре виступав на народному віче в Перемишлі. Збори відбулися за участи близько 1500 місцевих робітників і селян. Головував С.Новаковський, який склав звіт із V з’їзду РУРП, що відбувся в вересні того ж року у Львові. Окрім С.Вітика виступали радикали М.Сидор, П. і С.Новаковські, І.Франко, члени СДПГ В.Регер й А.Вискел та ін. Аналізували становище селян, говорили про майбутні парламентські вибори тощо⁴¹. За різкі виступи під час віча С.Вітик, П.Новаковський, А.Вискел і В.Регер були притягнуті владою до судової відповідальності, зберігся їх спільний обвинувальний акт⁴².
Вищий суд у Львові постановив арештувати лише С.Вітика та В.Регера⁴³. Під слідством їм довелося відсидіти в вологих і погано опалюваних камерах до початку лютого 1897 р.⁴⁴. К.Гукевич із с. Квасенина на Добромильщині 17 грудня 1896 р. у листі до І.Франка писав: «Будучи вчера в Перемишли дізнавєм ся, що С.Вітик сидит в так зимній казни, що під час морозів попухли му цілком ноги, руки і лице; се були доперва початкові морози, а що буде, коли настанут ще більше до 30о С, як то звичайно буває в Сїчни ?»⁴⁵. Лише 4 лютого 1897 р. суд присяжних у Перемишлі одноголосно звільнив С.Вітика, П.Новаковського та ін. За гратами С.Вітик цього разу пробув 70 днів⁴⁶.
Після чергового виходу з в’язниці С.Вітик продовжував брати активну участь у внутрішньопартійному житті РУРП. Зауважимо, що в 1897 р. С.Вітик разом із І.Франком та кількома іншими радикалами входив до складу т. зв. «заряду» (управи) РУРП. Так, 22 квітня 1897 р. у Львові на засіданні управи РУРП було прийнято рішення, щоб «наші посли (Р.Яросевич і Т.Окуневський. – Ю.Я.) вступили до клюбу послів соціяль-демократичних яко руські радікали. За центральний заряд Др. Іван Франко. Сенько Вітик»⁴⁷. В червні 1897 р. С.Вітик разом із депутатом парламенту Р.Яросевичем були присутні як гості на з’їзді Соціял-демократичної робітничої партії Австрії (далі – СДРПА) у Відні. Однопартієць С.Вітика Р.Яросевич очевидно перевищивши надані йому повноваження, зробив від імені РУРП заяву про те, що радикальна партія з програмної точки зору стоїть на соціял-демократичних засадах, проте зберігає організаційну самостійність із огляду на своєрідну сферу діяльності – українське село, що вимагає іншої тактики. Позиція Р.Яросевича на з’їзді СДРПА викликала обурення частини радикалів та запеклі дебати в партії, що фактично поставили її на межі розколу⁴⁸.
На VI з’їзді РУРП, що проходив у Львові 19–21 вересня 1897 р. серед іншого також обговорювалося питання зміни назви партії на соціял-демократичну. Цю ідею підтримали присутні на з’їзді С.Вітик, М.Новаковський та ін. Протилежну позицію зайняли І.Франко, В.Будзиновський і Т. Окуневський. Зрештою з’їзд обмежився тим, що записав у своїх резолюціях: «Стоячи на ґрунті наукового соціялізму руско-укр[аїнська] рад[икальна] партія бажає іти спільно з соц[іал-]демократичною партією в границях своєї програми і задержати певну свою самостійність»⁴⁹. Багато десятиліть по тому С.Вітик згадував про VI з’їзд РУРП: «На конгресі радикальної партії у 1897 році боролись дві течії, одна, що жадала переміни назви партії на соціял-демократичну, а друга стара радикальна й з цього приводу приходило до суперечок і мало що не до бійок. Конгрес урятував тільки Франко, що довів його до кінця своєю рівновагою духа і супокоєм»⁵⁰.
Водночас радикал С.Вітик продовжував тісно співпрацювати з осередком СДПГ на Перемищині. Так, за період із 1 січня до 15 березня 1898 р., за неповними даними головного «заряду» РУРП, на Перемищині відбулося сім приватних зборів (Накло, Буців, Торки, Вишатичі, Барич, два зібрання в Перемишлі) та одне партійне віче в Перемишлі. Крім того, делегати радикальної партії (серед них і С.Вітик) були присутні на вічі СДПГ у Перемишлі⁵¹. Найімовірніше, що мова йде про народне зібрання 13 березня 1898 р. у Перемишлі, присвячене 50-річчю революції 1848 р. На зборах з промовами виступили члени РУРП С.Вітик й П.Новаковський і соціял-демократ В.Регер⁵².
С.Вітик поряд із соціял-демократами В.Регером, Г.Ліберманом та іншими, став активним діячем робітничого руху на Перемищині. Тим самим як член РУРП С.Вітик тісно співпрацював із місцевою організацією СДПГ. 22 травня 1898 р. у Перемишлі відбулися масові заворушення. Вони були пов’язані з урочистостями, організованими СДПГ з нагоди річниці народження А.Міцкевича. Дійшло до масових арештів: було затримано 60 осіб, серед них, очевидно, й С.Вітика⁵³. Того ж року за участі 6000 робітників і селян у Перемишлі відбулося першотравневе віче. На зборах із виголошеною українською мовою промовою виступив С.Вітик⁵⁴.
На VII з’їзді РУРП (30–31 жовтня 1898 р.) Перемищину представляв, правда, не С.Вітик, а С.Новаковський⁵⁵. Подаючи звіт з діяльності партії секретар «заряду» М.Новаковський, молодший брат С.Новаковського, доповідав з’їздові, що на кінець жовтня поточного року прибутків було 1 332 злр. 32 кр., а видатків – 1 301 злр. З них частина коштів була використана на агітацію⁵⁶. Так, за агітаційну діяльність С.Вітику та П.Новаковському з Перемищини було виплачено 138 зр. 70 кр.⁵⁷.
27 грудня С.Вітик і П.Новаковський 27 грудня 1898 р. взяли участь у вічі, що відбулося в с. Морозовичі на Самбірщині⁵⁸.
Отож, перебуваючи в рядах РУРП, С.Вітик зарекомендував себе активним та здібним оратором, виступав на вічах та зборах, що проводились партією⁵⁹.
Але на початку 1899 р. С.Вітик перейшов у ряди Соціял-демократичної партії Галичини (СДПГ) ⁶⁰. 6–8 січня 1899 р. у Кракові відбувся VI з’їзд СДПГ. Виступаючі на з’їзді делегати з Перемишля Мантель і В.Регер серед іншого заявили про вихід С.Вітика із складу РУРП⁶¹. «Франко прощався сердечно зі мною як з своїм довголітнім співробітником і казав: “Може ваш шлях і правильний, але я знеможний не піду вже на нову дорогу”», – писав згодом С.Вітик⁶². Правда, він не полишав зв’язків із РУРП. Так, 19 січня 1899 р. у Перемишлі в театральній залі на Замковій горі за участи С.Вітика відбулося чисельне селянське віче скликане С.Новаковським та ін. Збори відкрив короткою промовою С.Новаковський. На його внесок зібрані вибрали головою віча М.Павлика. Виступали С.Вітик, П. і С.Новаковські та ін.⁶³.
Навесні того ж 1899 р. С.Вітик долучився до організації Української соціял-демократичної партії (далі – УСДП). У червні 1899 р. виконавчий комітет СДРПА на своєму засiданнi взяв до вiдома факт утворення УСДП. До тимчасового правління партії увійшло п’ять осіб, у тому числі й С.Вітик⁶⁴. 17 вересня 1899 р. у Львовi в кімнатах «Робітничого дому» вiдбулася закрита нарада українських соцiял-демократiв. Нарада вiдiграла роль установчої конференцiї Української соціял-демократичної партії Галичини й Буковини як складової частини СДРПА. В нарадi взяли участь С.Вiтик, М., С. i П.Новаковськi та ін.⁶⁵. Водночас, прізвище С.Вітика (Перемишль) згадується і в списку гостей, запрошених на ІХ з’їзд РУРП, що відбувся 17–18 грудня 1899 р. у Львові⁶⁶.
Отож, С.Вітик володіючи непоганими організаторськими та ораторськими здібностями, користувався великою популярністю в середовищі як робітників, так і селян. На початку XX ст. С.Вітик був засновником робітничих профспілок, а також організатором масових зборів, віч, демонстрацій тощо. Крім того С.Вітик був одним із керівників відомого страйку галицьких селян у 1902 р. А вже в 1904 р. – страйку робітників Дрогобицько-Бориславського нафтового басейну⁶⁷.
До того ж у середовищі УСДП С.Вітик вважався найавторитетнішим в питаннях організаційної роботи. Так, на І з’їзді УСДП, що проходив 21–22 березня 1903 р. у Львові, С.Вітик вніс проект партійного Оргстатуту. Запропонований С.Вітиком статут був ухвалений з’їздом українських соціял-демократів⁶⁸.
Разом із тим С.Вітик був автором кількох популярних агітаційно-пропагандистських брошур, що виходили масовими як для того часу тиражами – в десятках тисяч примірників. Це передусім такі брошури: «Як треба страйкувати?», «Що далі робити?» (1902), «Під теперішню пору», «Проч з відокремленням Галичини!» (1906) та ін. Так, в умовах розгортання в Австро-Угорщині боротьби за реформу виборчої системи в січні 1906 р. С.Вітик виступив на II з’їзді УСДП із доповіддю на цю тему. В своїй промові він закликав активізувати боротьбу в виключно легальних формах і «не допускати до розрухів». І вже червні того ж 1906 року вийшла брошура С.Вітика «Як поступати в часі страйку?» (20 тис. прим.). Остання була, по суті, докладним практичним посібником із проведення масових страйків у рамках діючого законодавства⁶⁹.
На початку ХХ ст. С.Вітик опублікував декілька праць і польською мовою. Серед них відомою працею є брошура «Precz z Rusinami!: Za San z Polakami!» (1903), у якій автор захищав соціяльно-політичні інтереси українського народу. Натомість у своєму дослідженні «Jak źyje 10.500 mieszkańcόw Lwowa» (1903) С.Вітик детально описав соціяльне становище мешканців м. Львова, умови їх проживання та роботи. Зрештою як діяч УСДП автор брошури закликав читачів до боротьби за їх соціяльні права⁷⁰. Назагал на політичному світогляді С.Вітика, як і інших тогочасних провідних діячів УСДП, позначився вплив австромарксизму як поміркованої, центристської течії європейського соціял-демократичного руху⁷¹.
Загострення українсько-польських взаємин у Галичині на початку XX ст. зумовило появу та поступове посилення в УСДП «молодого» («автономістського») напряму або крила. «Молоді» прагнули звільнення УСДП із-під впливу польських соціял-демократів і активної протидії полонізації українського робітництва. За таких умов С.Вітик, виступаючи з доповіддю на III з’їзді УСДП в березні 1909 р. у Львові, закликав присутніх засновувати українські профспілки та фахові робітничі видання українською мовою. Крім того С.Вітик підкреслив необхідність зберігаючи дружні взаємини з польськими соціял-демократами, «будувати свою власну хату». Після цього з’їзду УСДП С.Вітик із ініціятиви «молодих» протягом деякого часу навіть очолював місцевий комітет УСДП у Львові⁷².
Разом із тим С.Вітик й надалі продовжував активну співпрацю з Польською партією соціял-демократичною (далі – ППСД). За це в 1910–1911 роках був підданий гострій критиці з боку «молодих» українських соціял-демократів (Ю.Бачинського, В.Левинського, Л.Ганкевича та ін.). С.Вітика звинувачували в політичному гермафродитизмі, кар’єризмі та волюнтаризмі. Після розколу УСДП у 1911 р. С.Вітик разом із М.Ганкевичем і Т.Меленем на протязі 1911–1914 рр. очолював інтернаціоналістську фракцію партії, що залишалася в дуже тісному зв’язку з ППСД.
До того ж С.Вітик користувався авторитетом і у міжнародному соціялістичному русі. Зокрема, він був активним учасником і виступав на загальнопартійних з’їздах австрійської соціял-демократії у Відні (1901, 1903 і 1905 роки), представляв УСДП у складі австрійської делегації на Штутгартському (1907 р.) і Базельському (1912 р.) конгресах II Інтернаціоналу. Будучи понад десять років депутатом австрійського парламенту, С.Вітик із ідеологічних і соціяльно-класових міркувань працював у складі не Українського, а багатонаціонального соціял-демократичного клубу. Поруч із іншими лідерами австрійської соціял-демократії входив до його керівного виділу⁷³. С.Вітик обирався депутатом парламенту від УСДП двічі: в 1907 та 1911 роках. Як депутат активно та послідовно захищав національні й соціальні права українців. Подав чимало депутатських запитів із приводу вирішення питань соціального характеру, зокрема, клопотав про прийняття пенсійної та соціальної реформ. С.Вітик доклав чимало зусиль для налагодження міжнаціональних та міжетнічних відносин. Наголошував, що кожна нація чи національна меншина мають право на вільний розвиток і належне існування. Значну увагу приділяв міграційним процесам, що відбувались на теренах Галичини. З цього приводу пропонував приймати спеціальні законопроекти, але уряд ігнорував його пропозиції. В системі освіти С.Вітик виступав за проведення шкільної реформи та відкриття українського університету у Львові. Зрештою пропонував поширювати українську мову в судочинстві. Під час першої каденції С.Вітик доклав чимало зусиль для вирішення найбільш наболілих питань, проте лише невелика їх частина отримала схвалення у Державній раді. Прийшовши до парламенту вдруге в 1911 р. С.Вітик вступив до німецької соціял-демократичної фракції. Проте згодом залишив її і співпрацював з українськими депутатами. Правда, загалом він пасивно відносився до своїх обов’язків, а подекуди й взагалі на сесії парламенту не з’являвся. Можливо, це був свого роду протест в очікуванні певних поступок від австрійського уряду⁷⁴.
Варто згадати й промови, що були виголошені С.Вітиком у стінах австрійського парламенту. Це передусім «Промова посла тов. Семена Вітика, виголошена на засіданні австрійського парламенту дня 11 грудня 1908 р.» і «Українсько-польська справа в австрійськім парламенті», в яких С.Вітик порушив чимало важливих питань. Зокрема він виступив за відкриття українського університету у Львові, вирішення аграрного питання, ряду соціяльних проблем та проведення справедливої виборчої реформи⁷⁵.
Проживаючи напередодні Першої світової війни у Відні, С.Вітик згуртував довкола себе чимало місцевих українських робітників і видавав газету «Праця». При цьому він залишався в опозиції до новоствореного в 1914 р. керівництва УСДП на чолі з В.Темницьким. С.Вітик відмовився взяти участь на запрошення Темницького в першій за період війни конференції УСДП, що відбулася в серпні 1917 р. у Відні. Така поведінка С.Вітика ще більше загострила відносини між ним і управою партії та призвела до взаємної критики. Зблизившись із лідером «молодих» соціял-демократів А.Чернецьким, С.Вітик повернувся до безпосередньої праці в УСДП лише влітку 1918 р., взявши участь у партійній конференції⁷⁶.
Напередодні Листопадового зриву С.Вітик у числі перших серед українських депутатів виступив в стінах парламенту з ідеями політичної незалежності та соборності України. Так, 11 жовтня 1918 р. С.Вітик заявив, що Австро-Угорська імперія «не може далі існувати. Австрія мусить дати народам свободу для утворення самостійних держав», і підкреслив, що «вільна і незалежна Україна належить нам, як вільному народові». 22 жовтня у виступі на засіданні парламенту він вимагав об’єднання всіх українців в єдиній українській республіці, при цьому чітко наголошував, що український народ не зазіхає на чужі території, але й не віддасть нікому жодного клаптика власної землі⁷⁷.
З проголошенням Західно-Української Народної Республіки С.Вітик активно включився у національно-державне будівництво, увійшов як депутат австрійського парламенту до складу Української Національної Ради (УНРади) ЗУНР. Власне С.Вітик зачитував історичне рішення УНРади, яка на першій сесії у м. Станиславові 3 січня 1919 р. одностайно прийняла ухвалу про об’єднання ЗУНР з Українською Народною Республікою (УНР). На Трудовому Конгресі в Києві, який ратифікував злуку ЗУНР і УНР від 22 січня 1919 р., С.Вітика було обрано головою. Виступаючи 29 січня 1919 р. на останньому засіданні Трудового Конгресу, С.Вітик від імені делегатів висловив надію на те, що: «Ми збудуємо єдину Україну... Українська держава буде жити, повинна жити, і вона вже жиє !»⁷⁸.
С.Вітик займав високі посади в системі державної влади ЗУНР. Так, 4 січня 1919 р. він став членом Виділу УНРади – колективного голови держави, а також одним із чотирьох заступників Президента ЗУНР Є.Петрушевича. На початку листопада 1918 р. С.Вітик був обраний президентом Дрогобицької повітової національної ради, а пізніше став, на чолі державного нафтового комісаріату на Дрогобиччині⁷⁹.
Член уряду ЗУНР Л.Цегельський згодом зауважував, що С.Вітик, маючи опору серед робітників «з нафтового району, захопив владу над нафтою у свої руки». Завдяки цьому, на думку Л.Цегельського, українські соціял-демократи «тримали нафтовий район у своїй силі», тут «все було по-їхньому»⁸⁰.
Водночас С.Вітик користуючись авторитетом у робітничому середовищі зумів забезпечити стабільність і правопорядок у Дрогобицько-Бориславському нафтовому районі. Останній без перебільшення для ЗУНР мав життєво важливе значення. Вчитель місцевої гімназії В.Бірчак згадував, що С.Вітик «все був у зв'язку з робітниками, і тому ми мали зі сторони робітників в Бориславі спокій». Правда, політичні опоненти інколи звинувачували С.Вітика в «бонапартизмі» та зловживанні владою, зокрема при продажі нафти. С.Вітик, звісно ж, це все заперечував. Він натомість обстоював мирні парламентські способи політичної боротьби та засудив збройний виступ проти уряду ЗУНР 14–15 квітня 1919 р. у Дрогобичі. На думку С.Вітика, уряд мав «не допустити до большевицької анархії на Україні». У зв’язку з дрогобицьким повстанням, яке було організоване комуністами, орган повітової управи УНРади газета «Дрогобицький листок» писала, що «несовісні, а по части нерозважні одиниці... на засадах армії піднесли зрадницький меч на власного брата…»⁸¹.
Після Акту злуки в січні 1919 р. С.Вітик перейшов в опозицію до парламенту та уряду Західної Області УНР (ЗОУНР), які мали діяти до скликання Всеукраїнських Установчих Зборів. Будучи членом галицької делегації, направленої до Києва для юридичного оформлення об’єднання з Наддніпрянщиною, діяч УСДП С.Вітик закликав створити єдиний соціялістичний уряд в Україні. Галицький соціял-демократ С.Вітик підтримував діяльність соціялістичних урядів Директорії УНР на чолі з В.Чехівським, Б.Мартосом, І.Мазепою. Тоді як УНРаду та Державний секретаріат ЗОУНР, в яких переважали націонал-демократи, вважав за «реакційні, буржуазні». Зрозуміло, що С.Вітик обстоював ліквідацію автономних чинників ЗОУНР, розуміючи, що при існуючій розстановці політичних сил в УНР об’єднаний український уряд повинен бути лівим, соціялістичним⁸².
С.Вітик підтримував тісні взаємини з лідерами ідейно близької до УСДП наддніпрянської Української соціял-демократичної робітничої партії (УСДРП). Він увійшов до числа трьох делегатів від галицької УСДП на VI партійний конгрес УСДРП, що відбувся 10–12 січня 1919 р. у Києві. На конгресі, що прийняв ухвалу про «об’єднання обох соціал-демократичних робітничих партій у формі повного злиття», С.Вітика разом з однопартійцем О.Безпалком було обрано до складу об’єднаного Центрального Комітету партії. Зрештою й головою Трудового Конгресу (січень 1919 р., Київ) С.Вітик став, безперечно, завдяки підтримці наддніпрянських соціял-демократів, що було, за влучним висловом Л.Цегельського, «маніфестацією єдності українських соціалістів»⁸³.
Після захоплення Польщею в липні 1919 р. Східної Галичини С.Вітик опинився у тимчасовій столиці УНР – Кам’янці-Подільському. Туди переїхало політичне керівництво обох частин Української держави. С.Вітик домагався беззастережного об’єднання українських урядів і армій, виступав проти диктатури Є.Петрушевича, прихильно ставився до політичного курсу Директорії. 4 липня 1919 р. С.Вітик очолив Міністерство в справах ЗОУНР. Це було Міністерство галицьких справ при уряді УНР, створене Директорією на противагу уряду ЗОУНР. Так, у газеті Міністерства «Галицький голос» зазначалося, що постать С.Петлюри «є синонімом вільної демократичної України...». С.Вітик виступаючи на Державній нараді 25 жовтня 1919 р., заявив, що Є.Петрушевич «чесна людина і бажає добра для Галичини, але як диктатор... не вдався,... замість диктатури треба додати представника від галицького народу в склад високої Директорії. Обидві армії також мусять злитись в єдину Українську Республіканську Армію»⁸⁴.
Наприкінці 1919 р., коли українська армія припинила регулярні воєнні операції і остання столиця УНР була окупована, внаслідок чого дійшло до остаточного розмежування між урядами УНР і ЗУНР, С.Вітик знову емігрував до Відня. Він підкреслював безперспективність політичної діяльності в еміграції як Є.Петрушевича, так і С.Петлюри, який, задля порятунку УНР та організації спільного походу проти більшовиків, визнав права Польщі на Західну Україну. Отже, С.Вітик висловлювався проти обох українських урядів⁸⁵. У 1922 р. С.Вітик опублікував т. зв. «Промеморії Семена Вітика від президії Трудового Конгресу», де як голова Трудового Конгресу виступав за збереження територіальної цілісності України та проголошення самостійної Української держави⁸⁶.
Перебуваючи з 1919 р. вдруге на еміграції у Відні С.Вітик редагував суспільно-політичний часопис «Нова громада» (1923–1925), фінансований більшовицьким Харковом⁸⁷. Поступово С.Вітик перейшов на совєтофільські позиції. Наявність української державності (хоча й ілюзорної) в особі Радянської України, особливо політика «українізації», що стала привабливим контрастом до нищення українства на Західній Україні в складі Другої Речі Посполитої, все більше посилювала у С.Вітика радянофільські ілюзії. На сторінках видаваного у Відні суспільно-політичного журналу «Нова громада», С.Вітик зайняв фактично прокомуністичні позиції. Зокрема, вже у першому номері журналу С.Вітик заявив: «Місце українського громадянина, що не хоче встромити ніж у серце української нації, мусить бути... по стороні Української Радянської Республики», а також вбачав «здійснення... ідеалів і вікових стремлінь українського народу в створенні Радянської України». В часописі підкреслювалося, що поразку національно-визвольних змагань у часи ЗУНР і УНР можна було пояснити тим, що українські політики «не зрозуміли й не оцінили зв’язку української революції з цілою Великою Революцією на Сході». Щоправда, С.Вітик висвітлював водночас і «негативні явища в житті Радянської України», маючи на меті «допомогти будувати й закріпити робітничо-селянську в ладу України...». При цьому в журналі було чітко сказано, що «Придніпрянська Україна здобула фактичну національну незалежність і волю тільки після перемоги жовтневої революції»⁸⁸.
Під впливом політики «українізації» С.Вітик остаточно схилився до думки, що лише в умовах більшовицької системи є змога працювати для України. Він, як і М.Грушевський, М.Лозинський та ряд інших провідних українських політичних діячів, переїхав у кінці 1925 р. на Радянську Україну та оселився в її столиці – Харкові. В листі до свого колишнього партійного товариша М.Ганкевича (1869–1931), написаному в січні 1926 р., С.Вітик переконував, що на Радянській Україні «справжня українізація... Що є багато браків і хиб, це дійсно, але тенденція, весь напрям є удержати й скріпити селянсько-робітничу владу України». Крім того, С.Вітик вважав, що радянська влада «закріпила землю за селянами», надала масам широкі політичні права, та «селяни її підтримують». С.Вітик навіть не міг «уявити собі інакшу Українську державу»⁸⁹.
Про С.Вітика між іншим згадував у своєму інтерв’ю львівській газеті «Діло» наприкінці 1925 р. депутат польського сейму від комфракції Х.Приступа (1895–1937). Останній саме тоді відвідав УССР і так інформував читачів про галицький чинник у житті Наддніпрянщини: «Багато галичан займає на Україні поважні та відповідальні становища. Саме в часі мого побуту в Харкові приїхала група галичан-емігрантів з Відня. Їх принято дуже радо. Всі вони подіставали заняття і працю. Вітик дістав заняття в МОПРі (міжнародня організація помочі революціонерам) <…>»⁹⁰.
Наприкінці 1920-х років С.Вітик вступив до лав КП(б)У та активно співпрацював у таких її партійних виданнях як «Більшовик України», «Вісти ВУЦВК», «Галицький комуніст», «Західна Україна» та ін., популяризуючи в них націонал-комуністичні ідеї⁹¹. Окрім публіцистичної діяльности, С.Вітик, проживаючи в Харкові, займав також і чимало відповідальних посад. Так, на протязі 1927–1930 років С.Вітик був членом правління ДВУ. В 1929–1931 рр. – секретарем ВУТОКЗу; тоді як в 1931–1933 рр. – працював завідувачем відділу КПЗУ у Істпарті при ЦК КП(б)У, а за сумісництвом – дійсним членом ВУАМЛІНу. Проживаючи на радянській Україні, С.Вітик не втрачав зв’язки із своїми колишніми однодумцями⁹².
На початку 1930-х років, що ознаменувалися початком драматичних подій в УСРР, зокрема початком масового погрому українства, С.Вітик потрапив під нагляд каральних органів⁹³. Одержавши від осіб, заарештованих у «справі» УНЦ (т. зв. «Українського національного центру») «зізнання», нібито організація прагнула піднести свій авторитет шляхом «залучення найвідоміших галицьких діячів, якими були акад. Степан Рудницький, Вітик та ін.», ГПУ УССР встановило таємне зовнішнє спостереження за завідувачем відділу КПЗУ Істпарту ЦК КП(б)У С.Вітиком. На жаргоні чекістів С.Вітик мав прізвисько – «Бувалий»⁹⁴.
У 1933 р. С.Вітик був заарештований органами ДПУ та звинувачений у належності до УВО, а також у шпигунстві⁹⁵. Під тиском слідчих, С.Вітик «визнав», що вступив до УВО свідомо. Під примусом і застосуванні тортур С.Вітик, сподіваючись на пом’якшення вироку. «розкрив діяльність УВО та поставлені перед організацією завдання». У вересні 1933 р. С.Вітика засудили до 10 років виправно-трудових таборів⁹⁶.
«Органи ДПУ викрили і звільнили ВУАМЛІН від цілої групи контрреволюціонерів», – зазначалося в 1934 р. у одній з тогочасних публікацій у «Більшовику України», що її присвячувалося перебудові роботи марксо-ленінських інститутів УССР «у світлі рішень» XVII з’їзду ВКП(б). Серед «найважливіших шпигунів», які згадувалися в цій статті, був С.Вітик та інші галичани – оскаржені у «справі УВО». Стаття подавала характеристики ув’язнених і на той час уже засуджених «контрреволюціонерів». А серед них і Семена Гнатовича: «Вітек С.Г. – був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним членом Інституту історії ВУАМЛІНу. Був членом ЦК УСДП, кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при Петлюрівському уряді. Член УВО, входив до керівного увівського центру. Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті <…>»⁹⁷.
С.Вітик у числі репресованих в справі УВО західноукраїнських інтелігентів опинився у Верхньоуральському політізолюторі НКВД СССР (офіційно – «Верхньоуральська в’язниця особливого призначення»). С.Вітика туди було відправлено для відбуття покарання в супроводі спецконвою 19 квітня 1934 р.⁹⁸. Водночас упродовж 1937 р. С.Вітик написав декілька заяв (від 15 січня, 13 квітня та 25 липня) на ім’я ЦВК СРСР, Прокурора СРСР, НВКД СРСР та ЦК КП(б)У. У скаргах С.Вітик серед іншого зазначав, що як політемігрант прибув в Україну 1925 р., був прийнятий у члени ВКП(б), постійно боровся проти Пілсудського, «усіх українських ухилів», а репресований був безпідставно. У цих заявах, а також у скарзі від 19 січня 1937 р. на ім’я керівництва в’язниці особливого призначення С.Вітик змалював й ті жахливі умови, в яких утримувався. Його, шістдесятидворічного чоловіка, у другій половині 1936 р. позбавили харчування для слабких. До того ж наглядачі лаяли його нецензурними словами, били, адміністрація безпідставно позбавляла його прогулянок, з камери забрали всі речі – аж до рушника для рук. Загалом у політізоляторі С.Вітик написав чимало заяв, в яких відмовлявся від своїх попередніх свідчень, а також ряд скарг, де жалівся на жахливі умови, в яких перебував⁹⁹.
У відповідь, 2 жовтня 1937 р. особлива трійка УНКВД СРСР Челябінської області засудила С.Вітика до найвищої міри покарання – розстрілу. Це було зроблено, незважаючи на відмову С.Вітика від попередніх свідчень, на основі перегляду його справи та вивчення додаткових безпідставних обвинувачень. На думку трійки С.Вітик перебуваючи у Верхньоуральському ізоляторі, мовляв, «виявляв свої контрреволюційні переконання й непримиренно ворожі настрої щодо керівників партії та уряду», а також «вороже налаштований до НКВД й наглядскладу тюрми, порушував правила в’язничного режиму». 10 жовтня 1937 р. Семен Гнатовича розстріляли¹⁰⁰.
Лише на початку хрущовської відлиги згідно клопотання дирекції тодішнього Інституту суспільних наук АН УРСР, Військовий трибунал Київського Військового округу переглянув судові рішення щодо С.Вітика від вересня 1933 р. та жовтня 1937 р. Внаслідок чого 4 липня 1958 р. було прийнято рішення про реабілітацію С.Вітика із-за відсутності складу злочину, а 20 липня 1990 р. було видано постанову Секретаріату ЦК КПУ «Про партійну реабілітацію» (посмертно)¹⁰¹.
________________________
¹ Левицький К. Українські політики Галичини. Тернопіль, 1996. С. 156.
² Дроздовська О. Р. Вітик Семен Гнатович // Енциклопедія Сучасної України. К., 2005. Том 4 В–Воґ. С. 632; Пилат О.І. Громадсько-політична діяльність Семена Вітика: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України». Львів, 2008. С. 2.
³ Вітик С. Із моїх споминів про Франка // Західня Україна. 1930. № 5. С. 47.
⁴ Вітик С. Із моїх споминів про Франка // Західня Україна. 1930. № 5. С. 49; Дроздовська О. Р. Вітик Семен Гнатович // Енциклопедія Сучасної України. К., 2005. Том 4 В–Воґ. С. 632.
⁵ Вітик С. Із моїх споминів про Франка. С. 49.
⁶ Вітик С. В часи Франка // Культура і побут. 1926. № 20. С. 4; Вітик С. Із моїх споминів про Франка. С. 49.
⁷ Вітик С. В часи Франка // Культура і побут. 1926. № 20. С. 4.
⁸ Вітик С. Із моїх споминів про Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С. 134; Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині // Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Зб. наук. пр. і мат. Міжн. наук. конф. (Перемишль, 24–25 червня 1994 р.). Перемишль, Львів, 1996. С. 143.
⁹ Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині // Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Зб. наук. пр. і мат. Міжн. наук. конф. (Перемишль, 24–25 червня 1994 р.). Перемишль, Львів, 1996. С. 144; Чорновол І. Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861–1901 (нарис з історії українського парламентаризму). Львів, 2002. С. 252–253; Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. Львів, 2010. С. 89, 162–164.
¹⁰ Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини) // Культура і побут. 1926. № 22. С. 2.
¹¹ Вітик С. Із моїх споминів про Франка. С. 49.
¹² Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини) // Культура і побут. 1926. № 22. С. 2; Вітик С. Із моїх споминів про Франка // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С. 133; Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині // Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Зб. наук. пр. і мат. Міжн. наук. конф. (Перемишль, 24–25 червня 1994 р.). Перемишль, Львів, 1996. С. 143.
¹³ Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини). С. 2–3; Вітик С. Із моїх споминів про Франка. С. 133–134; Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині. С. 143.
¹⁴ Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини). С. 3; Спогади про Івана Франка. С. 134–135.
¹⁵ Новаківський С. Спомини // Спогади про Івана Франка. Львів, 2011. С. 136.
¹⁶ Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Відділ рукописних фондів і текстології (далі – ІЛШ. ВРФіТ), ф. 3, од. зб. 1609, арк. 235; З «Івановоі Хати», Перемиский. Дня 17. марта… // Громадський голос. 1896. Нр. 6. 30. марта. С. 44; Пятий зйізд русько-украінськоі радікальноі партіі // Громадський голос. 1896. Нр. 18. 1. жовтня. С. 119.
¹⁷ З «Івановоі Хати». Перемиський. Дня 17. марта… // Громадський голос. 1896. Нр. 6. 30 марта. С. 45.
¹⁸ Про це див.: Яковлєв Ю. Русько-Українська радикальна партія на Перемишльщині (1890-ті рр.): основні напрями діяльності // Славістична збірка. К., 2015. Вип. 2: Збірка статей за матеріалами Других Міжнародних наукових Соханівських читань (м. Київ, 18 листопада 2015 р.) / За редакцією Д.Гордієнка та В.Корнієнка. К., 2016. С. 357–378.
¹⁹ Народне віче в Перемишли // Громадський голос. 1896. Нр. 1. 15 сїчня. С. 13–14.
²⁰ З «Івановоі Хати». Перемиский, Дня 17. марта… // Громадський голос. 1896. Нр. 6. 30. марта. С. 46.
²¹ ІЛШ. ВРФіТ, ф. 3, од. зб.1613, арк. 386; Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. Науковий двохмісячник українознавства. К., 1926. Кн. 6. С. 133.
²² ІЛШ. ВРФіТ, ф. 3, од. зб.1613, арк. 385.
²³ Радикальне віче в Дрогобичи … // Громадський голос. 1896. Нр. 4. 29 лютого. С. 25–26.
²⁴ Денисюк І. Листи Михайла Павлика до родини Драгоманових // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. ССХХХIV: Праці Філологічної секції. С. 480.
²⁵ Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини). С. 3.
²⁶ Вітик С. Із моїх споминів про Франка. С. 50.
²⁷ Рух вічевий // Громадський голос. 1896. Нр. 13. 15. липня. С. 100–101.
²⁸ Рух вічевий // Громадський голос. 1896. Нр. 15. 15. серпня. С. 102.
²⁹ Пятий зйізд русько-украінськоі радікальноі партіі // Громадський голос. 1896. Нр. 18. 1. жовтня. С. 119–120; Сегорічний краєвий з’їзд радикальної партиї // Громада. 1896. Ч. 4. Вересень. С. 57.
³⁰ Кравець М.М. Робітничий рух у Східній Галичині наприкінці ХІХ ст. (1892–1900 роки) // З історії західноукраїнських земель. К., 1960. Зб. 4. С. 56.
³¹ Новинки // Громадський голос. 1897. Нр. 5. 1. марта. С. 39; Новинки // Громадський голос. 1897. Нр. 8. 15. апріля. С. 68; Возняк М. Іван Франко і баденівські вибори 1897 року // Іван Франко: Статті і матеріали. Львів, 1955. Зб. 4. С. 55; Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині. С. 146–147.
³² Рух вічевий // Громадський голос. 1897. Нр. 14. 15. липня. С. 116.
³³ Ганкевич М. З перед двайцяти літ. (Початки української соціялдемократії в Галичині.) // Калєндар «Впереду». Львів, 1920. С. 78.
³⁴ З вічевого руху. В Перемишли… // Громадський голос. 1898. Нр. 1. 1. січня. С. 4.
³⁵ Віча і збори. Два віча в Перемишли // Громадський голос. 1898. Нр. 16. 1. червня. С. 122.
³⁶ З вічевого руху. В Дрогобичи … // Громадський голос. 1898. Нр. 1. 1. січня. С. 5.
³⁷ Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ: Праці Історико-філософської секції. С. 76.
³⁸ Ганкевич М. З перед двайцяти літ. (Початки української соціялдемократії в Галичині.) // Калєндар «Впереду». Львів, 1920. С. 78.
³⁹ Макарчук С. Відносини між Русько-українською радикальною партією і Соціал-демократичною партією Галичини і Сілезії у 90-х роках ХІХ століття // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2001. Вип. 9. С. 439; Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. С. 176.
⁴⁰ Święto Proletaryatu. Przemyśl… // Nowy robotnik. 1895. Nr. 14. 10. Maja. S. 1.
⁴¹ Рух вічевий // Громадський голос. 1896. Нр. 19. 15. жовтня. С. 133.
⁴² Рух вічевий // Громадський голос. 1896. Нр. 22. 1. грудня. С. 153; Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). Івано-Франківськ: Видавничо-дизайнерський відділ ЦІТ, 2006. С. 177.
⁴³ Рух вічевий // Громадський голос. 1896. Нр. 22. 1. грудня. С. 153.
⁴⁴ Там само.
⁴⁵ ІЛШ. ВРФіТ, ф. 3, од. зб. 1629, арк. 241.
⁴⁶ Новинки // Громадський голос. 1897. Нр. 5. 1. марта. С. 39.
⁴⁷ Від центрального Заряду // Громадський голос. 1897. Нр. 9. 1 мая. С. 69; Возняк М. Іван Франко в добі радикалізму // Україна. Науковий двохмісячник українознавства. К., 1926. Кн. 6. С. 15.
⁴⁸ Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 186.
⁴⁹ Центральний державний історичний архів України, м. Львів (далі – ЦДІАЛ України), ф. 663, оп. 1, спр. 179, арк. 2; Шестий з’їзд делєгатів русько-української радикальної партії // Громадський голос. 1897. Нр. 19. 1 жовтня. С. 149; Грицак Я. «Молоді» радикали в суспільно-політичному житті Галичини // Записки Наукового товариства імені Шевченка. Львів, 1991. Т. ССХХІІ: Праці Історико-філософської секції. С. 99–100.
⁵⁰ Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини). С. 4.
⁵¹ Справозданє головного заряду з руху партійного за 1. чверть - рік 1898 р. (до 15. марця) // Громадський голос. 1898. Нр. 11. 10. цвітня. С. 81–82.
⁵² Rocznica rewolucyi // Naprzόd. 1898. Nr. 11. 17 Marca. S. 3.
⁵³ Tomczyk R. Galicyjska Rusko-Ukraińska Partia Radykalna w latach 1890–1914. Szczecin, 2007. S. 158.
⁵⁴ 1 Maj 1898. Przemyśl // Naprzόd. 1898. Nr. 18. 5 Maja. S. 2–3; Tomczyk R. Galicyjska Rusko-Ukraińska Partia Radykalna w latach 1890–1914. Szczecin, 2007. S. 158.
⁵⁵ ЦДІАЛ України, ф. 663, оп. 1, спр. 179, арк. 14; Семий зйізд русько-украінськоі радикальноі партіі // Громадський голос. 1898. Нр. 24. 1. грудня. С. 184.
⁵⁶ Семий зйізд русько-украінськоі радикальноі партіі // Громадський голос. 1898. Нр. 24. 1. грудня. С. 185; Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… (Михайло Павлик і Радикальна партія). Львів, 2012. С. 71.
⁵⁷ Яковлєв Ю. Русько-Українська радикальна партія на Перемишльщині (1890-ті рр.): основні напрями діяльності // Славістична збірка. К., 2015. Вип. 2: Збірка статей за матеріалами Других Міжнародних наукових Соханівських читань (м. Київ, 18 листопада 2015 р.) / За редакцією Д.Гордієнка та В.Корнієнка. К., 2016. С. 376.
⁵⁸ Віча в селі Морозовичах // Громадський голос. 1899. Нр. 3. 1. лютого. С. 19–20.
⁵⁹ Пилат О.І. Громадсько-політична діяльність Семена Вітика: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук: спец. 07.00.01 «історія України». Львів, 2008. С. 7.
⁶⁰ Ф. Нова брехня // Громадський голос. 1899. Нр. 3. 1. лютого. С. 24; Шкраб’юк П. Ми, українські радикали… (Михайло Павлик і Радикальна партія). Львів, 2012. С. 149.
⁶¹ Ф. Радикали і соціяльні демократи. Допись із Кракова // Громадський голос. 1899. Нр. 2. 15. січня. С. 11–13; Зйізд социяльних демократів // Громадський голос. 1899. Нр. 2. 15. січня. С.15.
⁶² Вітик С. Як працював Іван Франко. (Спомини). С. 5.
⁶³ Віче в Перемишли // Громадський голос. 1899. Нр. 3. 1. лютого. С. 21–22; Шкраб’юк П. З історії радикального руху на Перемищині. С. 145.
⁶⁴ Новинки. Руська соціяльно-демократична партія // Громадський голос. 1899. Нр. 14 і 15. 15. липня і 1. серпня. С. 124–125; Kronika. Ruska partya socyalnodemokratyczna… // Naprzόd Nr. okazowy. 1899. 29 Czerwca. S. 4; Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 187.
⁶⁵ Жерноклеєв О. Українська соціал-демократія в Галичині: нарис історії (1899–1918). К.: Основні цінності, 2000. С. 38, 44; Жерноклеєв О.С. Національні секції австрійської соціал-демократії в Галичині й на Буковині (1890–1918 рр.). С. 187.
⁶⁶ ЦДІАЛ України, ф. 663, оп. 1, спр. 179, арк. 152 зв., 153 зв.; Девятий зйізд русько-укр. радикальноі партіі // Громадський голос. 1900. Нр. 1. 1. січня. С. 2.
⁶⁷ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія // Вісник Прикарпатського університету. Івано-Франківськ, 2001. Вип. IV–V. Історія. С. 44; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2000. Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. С. 184.
⁶⁸ Перша конференция Україньскої социяльно-демократичної партиї // Воля. 1903. Ч. 7. 1 цьвітня. С. 3–6; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія // Вісник Прикарпатського університету. Івано-Франківськ, 2001. Вип. IV–V. Історія. С. 44–45; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. Львів, 2000. Вип. 6: Західно-Українська Народна Республіка: історія і традиції. С. 184.
⁶⁹ Жерноклеєв О. Українська соціал-демократична партія (1899–1918). Івано-Франківськ, 1997. С. 41; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 184; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 44–45.
⁷⁰ Пилат О.І. Op. cit. С. 5.
⁷¹ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 45; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 184.
⁷² Третий Конґрес Української Соціялдемократичної Партії Галичини й Буковини // Земля і воля. 1909. Ч. 13. 28 марта. С. 1–2; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 45; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 184.
⁷³ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 45; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 184–185; Пилат О.І. Op. cit. С. 8.
⁷⁴ Пилат О.І. Op. cit. С. 9.
⁷⁵ Пилат О.І. Op. cit. С. 5.
⁷⁶ Пилат О.І. Op. cit. С. 8.
⁷⁷ Карпенко О.Ю. Листопадова 1918 р. національно-демократична революція на західноукраїнських землях // Український історичний журнал. 1993. № 1. С. 19; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 45–46; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 185.
⁷⁸ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 46; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 185.
⁷⁹ Стахів М. Західня Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918–1923. Скрентон, 1959. Т. ІІІ. С. 69; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 46.
⁸⁰ Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. Ню Йорк Филадельфія, 1960. С. 184; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 46.
⁸¹ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 46–47.
⁸² Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першим Листопадом 1918 р. Ню Йорк Филадельфія, 1960. С. 260; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 47; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 186.
⁸³ Мазепа І. Україна в огні й бурі революції 1917–1921. Прага, 1942. Т. 1. С. 77,82; Райківський І. Галицька соціал-демократія в українській революції 1917 – 1920 років // Галичина. 1998. Вип. 1(2). С. 44; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 47; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 186.
⁸⁴ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 47.
⁸⁵ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 48.
⁸⁶ Пилат О.І. Op. cit. С. 5–6.
⁸⁷ Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). К.: Інститут історії України НАН України, 2004. С. 355; Пилат О.І. Op. cit. С. 5.
⁸⁸ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 48; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. – С. 187.
⁸⁹ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 48; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 187.
⁹⁰ Рубльов О.С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–1939). К.: Інститут історії України НАН України, 2004. С. 107–108.
⁹¹ Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 48–49.
⁹² Рубльов О.С. Op. cit. С. 355; Пилат О.І. Op. cit. С. 11.
⁹³ Борці за возз’єднання. Біографічний довідник. Львів, 1989. С. 53–54; Жерноклеєв О.С., Райківський І.Я. Семен Вітик: політична біографія. С. 49; Жерноклеєв О., Райківський І. Семен Вітик. С. 187.
⁹⁴ Рубльов О.С. Op. cit. С. 355.
⁹⁵ Пилат О.І. Op. cit. С. 11.
⁹⁶ Там само. С. 12.
⁹⁷ Рубльов О.С. Op. cit. С. 428–429.
⁹⁸ Рубльов О.С. Op. cit. С. 457–458; Пилат О.І. Op. cit. С. 12.
⁹⁹ Рубльов О.С. Op. cit. С. 461; Пилат О.І. Op. cit. С. 12.
¹⁰⁰ Рубльов О.С. Op. cit. С. 478; Пилат О.І. Op. cit. С. 12.
¹⁰¹ Жерноклеєв О., Райківський І. Лідери західноукраїнської соціал-демократії. Політичні біографії. К.: Основі цінності, 2004. С. 115; Пилат О.І. Op. cit. С. 12.