Аналіз стратеґічно-політичного становища на Україні в 1919 році.

І.

Значіння і істота російського большевизму. Способи боротьби з большевизмом. Орґанізація боротьби проти большевиків. Нежиттьовість льозунга: "Едина неділима Росія". Події на Україні літом — 1919 р. до здобуття Київа. Події в Київі. Переговори з командуванням добр. армії. Повстанчеський рух. Виголошення війни Денікіну. Боротьба на правому березі Дніпра.

Російський большевизм не єсть місцеве явище, а має світове значіння. Його провідники поставили ясне і опреділене завдання — світова диктатура пролєтаріяту через світову соціяльну революцію. В пляні большевиків територія Росії єсть лише база для підготовки і орґанізації світової соціяльної революції. Треба додати, що ця база в військовому відношенню має надзвичайно користну для них властивість — великий простір, що страшенно утруднює боротьбу з большевиками озброєною силою, і що надзвичайно вміло було використане большевиками в їх боротьбі. На шляху досягнення вищезгаданної мети большевики не стають ані перед чим, ані перед ніякими жертвами. Ганебний мир з Німцями большевики назвали "передишкою", і дійсно цю передишку вони доцільно використали на орґанізацію своєї озброєної сили. Немає ніякого сумніву, що таких передишок у большевиків на шляху досягнення їх мети може бути кілька, але неможна себе тішити думкою, що вони спиняться раніш досягнення своєї ціли.

Большевизм, як нова, до божевілля сміла ідея, майже реліґія, яка обіцяє своїм адептам ледве не рай на землі, по істоті своїй надзвичайно активний і імперіялістичний. Для з'ясування цієї властивости большевизму досить припамятати історію Іслама і фанатичних його адептів. Большевизм не може довгий час лишаться пасивним, бо для зміцнення і росту йому потрібні рух вперед і боротьба; в бездіяльности большевизм загине. До того треба додати, що ідеї большевизма мають скрізь сприятливий ґрунт тепер, коли соціяльна кривда і соціяльні відносини скрізь сильно загострені світовою війною. Тому большевизм буде вести енерґійний наступ во всіх напрямках всіма доступними йому засобами, аж до озброєної боротьби включно.

Єсть два способи боротьби з большевизмом: перший мирний шляхом соціяльних реформ, відповідних впливів внутрі большевизму і зміцненням демократії, другий — озброєною силою, що зразу могло дати рішучі наслідки, але боротьба повинна була вестись так, щоб перемога була безсумнівною.

Европа вибрала другий спосіб. Для безпосередньої озброєної боротьби з большевизмом держави Антанти рішили використати деякі антибольшевицькі сили, що склалися на території бувшої Росії, і зі свойого боку допомогли цім силам надзвичайно широко військовими й матеріяльними засобами: зброєю, муніцією, одягом і всякого роду технічним майном. Антанта блокіровала Совітську Росію, чим надзвичайно утруднила її становище у всіх відношеннях. З цього боку орґанізацію боротьби проти большевиків треба визнати бездоганною.

Але між тими силами, які активно боролись проти большевиків, не було встановлено єдности і спільности, як і зовнішньої — в вигляді єдиного керуючого центра, так і внутрішньої. При чому не всі антибольшевицькі чинники на території бувшої Росії були використані. Відносини між цими силами не були усталені, і де-які між собою ворогували, використуючи навіть большевицьку загрозу для здійснення своїх ворожих намірів один відносно другого. Головною причиною цієї великої хиби було: нежитьовість взятого курсу на велику Росію і ріжниця та суперечність в політичних змаганнях і ідеалах тих, що боролись проти большевиків.

Держави, що повстали на території бувшої Росії — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусія, Польща, Україна, Кубань, Грузія, Азербейджан, по части Дон — боролись за своє національне відродження, за власну державність, і підчас цієї боротьби орґанізували свою військову силу. По числу військ, озброєнню, орґанізації та технічному оборудуванню головна роля по пляну Антанти належала арміям трійки бувших російських ґенералів: Колчака, Денікіна і Юденіча. Ця ґенеральська трійка переводила в життя взятий Антантою курс на велику Росію. Ці ґенерали виставили два політичні льозунґи: перший — Всеросійські Установчі Збори і другий — "Едина неділіма Росія". Ці льозунґи заперечували один другому, бо льозунґом про "едину неділіму" предрішалась воля Установчих Зборів, які таким чином мали бути фіктивними, або зовсім нескликаними. Практика показала всю нещирість льозунґа про Установчі Збори і дійсний реакційний зміст другого льозунґа.

Ґенеральська трійка гадала в короткий час озброєною силою механічно повторити той історичний процес, який на східньо европейській рівнині відбувався на протязі кількох століть. Безумовно, ціла низка обставин фізично-ґеоґрафічного характеру (напрям річок, відсутність місцевих перешкод і. т. и.), економічного характеру (прагнення до морів, як природних виходів на широкий світ, потреба в обміні продуктами, що здобувались на ріжних частинах цієї рівнини), політичного характеру (необхідність вести боротьбу зі сходом, заходом та полуднем) — все це вело до з'єднаня цих народів.

Шляхом приборкання окремих народів російським (де-які приєднувались самі) на протязі довгого часу утворювався єдиний державний орґанізм під знаком сильної воєнної небезпеки зі сходу, заходу, і полудня, що вимогало дбати про найбільше зміцнення цього орґанізму. Одним із засобів для досягнення цього (тут єсть богато і инших привходячих чинників) була ассіміляція, примусова денаціоналізація, "обрусѣніе" приборканних народів. Але більшість з останніх була вище в культурному відношенні ніж російський нарід і досить вже викристалізувалась в національному відношенні, — так, що не дивлячись на сістематично та енерґійно переводимий процес "обрусѣнія", приборканні народи до кінця бувшої Росії заховали своє національне обличчя во всіх відношеннях і, таким чином, Росія ніколи не була національною державою, а була лише державою національностей, котрі пануючою нацією були пригноблені. З російською революцією всі ці народи однодушно виявили свою волю до вищої форми національного життя суверенної державности. У всіх ціх народів після революції почався один і той-же по суті процес будування власної державности на національно-демократичному ґрунті. Безумовно, що вищезгадані об'єднуючі чинники фізично-ґеоґрафічні, економічні та політичні і зараз істнують і де-які в більшій мірі ніж в минулі часи, і ці чинники в істнуванні повставших народів проявили-би себе, і можливо, що знов викликали-би відповідний процес консолідації. Але цей процес набрав-би инших форм відповідно сучасному менту — менту, коли рішуче виживають і запановують принціпи сутого демократизму. Добра воля ціх народів повинна була-би відіграти рішаючу ролю в цьому процесі. Всі повставші народи могли-би сконсолідуватись в той чи инший спосіб добровільно, в свідомости необхідности і користи цього для себе, але ні в якім разі механічним шляхом примусу, приборкання і панування над всіма націями одної.

Во всякому разі можна бути певним, що в той або инший спосіб народи полагодять свої відносини, не порушуючи життьових інтересів один другого і забезпечуючи собі вільний розвій своїх сил, своєї культури, свого національного ґенія.

Це цілком заперечує традиціям бувшої Росії і навіть психольоґії російського народу, який ніяк не може відмовитись від думки, що він єсть пануючий. З цього вже виходить політика нехтування і приборкання менших числом національностей, які мали нещастя входити в дотик з російським народом. Характерна в цьому відношенні політика Росії що-до Угорщини в 1849 році, до визволених Болгарії і Румунії, які в свій час були навіть відштовхнуті такою політикою від визволившої їх Росії. Російська реакційна ґенеральська трійка, особливо Денікін, відроджуючи стару Росію, її очима і дивилась на національні змагання повставших народів. В національних змаганнях цих народів вони лише бачили зраду відносно "Великої Росії" — і всіма засобами гадали ці змагання задушити, або, оскілько можливо, їх обмежити. Тому кожний з повставших народів бачив в вищезгаданих російських ґенералах загрозу своїм власним інтересам і навіть свойому істнуванню. В мірі того, як виявлялись дійсні наміри ґенералів та їх реакційне обличчя — відносини між народами бувшої Росії і ґенералами-реставраторами робились все більш і більш ворожими. Досить припамятати собі відносини, особливо в останні часи між Юденічем і Фінляндією, Естонією, Латвією, між Денікіним і Українською Республікою, Кубаню, Доном; між Колчаком і демократичними орґанізаціями на Сібіру.

Замість того, щоби допомогти повставшим народам, відділившимся від большевицької ґанґрени, і таким чином поволі вводити на території бувшої Росії лад і спокій, був утворений плян відбудовання єдиної Росії силою, всупереч змаганням складавших Росію народів. Немає в світі такої сили, щоби могла цього досягти на великих просторах бувшої Росії.

Надзвичайно цікавим і характерним з військового боку для з'ясування вищезазначених хиб в орґанізації антибольшевицької боротьби з'являється кампанія на теріторії України з весни 1919 року.

Перед початком цієї кампанії Денікін займав на Донщині сильно висунутий на північ і північний захід вихідний пляцдарм, де були з'осереджені сили і засоби для наступу. Від держав Антанти всі військові засоби доставлялись Денікіну через Новоросійськ, комунікація з яким йшла через Ростов на Дону. Головний операційний напрям для Денікіна йшов на Харків, Курск, Орел, Москву, в напрямі якої успішно розвивав свій наступ Колчак. Найбільше стратеґічне значіння мало праве крило Денікіна, яке просовувалось вздовж Волги: це крило прикривало комунікації Денікіна з базою, і при успішному посуванню цього крила вперед була можливість з'єднатись з армією Колчака, яка вже підходила до Волги, і тим самим забезпечити між собою тісну взаємочинність і взаємодопомогу. Таким чином загальна обстановка вимагала від Денікіна з'осередження найбільших зусиль на Приволжському і Московському напрямках, і во імя цього треба було як можна більш економить сили на свойому лівому крилі, що цілком можливо було, як побачим далі. Загальний наступ денікінської армії почався і розвивався успішно, а ліве крило почало просовуватись до Дніпра і на Київ, розтягуючи таким чинном фронт Денікіна од Волги до Дніпра.

Українська армія в той-же час була відперта большевиками на лінію Збруч—Острог—Рівне (коло 50 верстов на схід і північ від останнього), майже вся база армії була перекинута в Галичину. До травня українська армія встигла оправитись, реорґанізуватись — з безлічі військових відділів самої ріжноманітної орґанізації була сформована правильна армія; куріні, полки, дивізії, ґрупи (корпуса) — і армія готовилась до контрнаступу проти большевиків, котрі змагались в той час подать руку допомоги Венґрії. Але перед самим контрнаступом становище української армії утруднилось тим, що польська армія, одержавши значну допомогу в вигляді галєровських військ, перейшла в наступ на широкому фронті Львів—Луцьк переважними силами, чинити опір яким українська армія не мала сил. В наслідок цього наступу кольосальне військове майно, що було в Луцьку і в Галичині, перейшло в руки Поляків, а большевики, користуючись ментом, перейшли в наступ, захопили Рівне і Дубно. Не приходиться доказувати, о скільки шкодлива була для інтересів обох народів україно-польська війна. Слава Богу, що обидві сторони прийшли до порозуміння.

Але не дивлячись на те, що була загублена майже вся база, українська армія перейшла в наступ. Вже в той час в армії панували пошести, бракувало ліків, одягу, чобіт, зброї, патронів і т. и., але моральний настрій був чудовий. Всі — від останнього козака до старших начальників — жили непереможною вірою в конечний успіх справи. Большевицький фронт був прорваний, було взято Проскурів, і після жорстокої, впертої боротьби армія 29. серпня вкупі з надійшовшою з Галичини галицькою армією ввійшла в Київ, в дорогий для кожного Українця вимріяний Київ. Скільки радости і щасливих сльоз викликав у старшин та козаків один вигляд Київа, коли підходили до нього. Не було в світі такої сили, котра могла стримати і не пустити до нього армії.

На другий день несподівано ввійшли до Київа денікінські відділи, яких українське військо ні в якім разі не рахувало за ворогів, о стільки безглуздою та непотрібною уявлялась взаємна боротьба на очах у спільного ворога. Українське військо до цього було підготовлено попередніми наказами вищого командування і населенням звільняємих від большевиків місцевостей. Скрізь, куди наше військо приходило, передавались прощальні слова большевиків: "Українці і денікінці між собою побються, і ми не пізніш як через два місяці повернемось", і до цього завжди додавалось: "Але Бог дасть, ви між собою битись не будете".

Почались пертрактації з добровольчеським командуванням про встановлення демаркаційної лінії, а тимчасом деякі українські частини (З куріні і батарея), які, повторюю, ні в якім разі не рахували Денікінців за ворогів, були денікінськими військами оточені і обеззброєні. Характерно те, що оточення переводилось мирно і спокійно на очах нічого непідозрівавших оточуємих українських частин. Це викликало страшенне обурення в українському війську. В той-же час ґенерал Бредов, командуючий київською групою добровольчої армії, вимагав від ґенерала Крауза (старшина австрійської служби і командант III. галицького корпуса), командуючого київською ґрупою української армії, визнання льозунґа: "Едина неділіма Росія". Ґенерал Крауз відповідав, що він не уповноважений українським урядом на розвязання політичних питань, а пропонував ґенералу Бредову встановити військову згоду для спільних акцій проти большевиків. Ґенерал Бредов готовий був розпочати бій, який фактично розпочався на Хрещатику (головній вулиці в Київі), після провокаційних стрілів. Врешті решт, не втрачаючи надії на згоду, ґенерал Крауз вивів українську армію з Київа до остаточного вирішення цього питання Урядом. Нема слів для оповідання, як тяжко одбилося на настрої армії залишення Київа. Армія відійшла на захід від Київа страшенно обурена і з ненавістю до добровольчої армії за її ганебні вчинки. Був це момент, коли здавалося, що армія стихійно неорґанізовано повернеться на Київ. Шаленою аґітацією большевики теж старались використать цей момент в цілях розвалу української армії. Деякі старшини і козаки самовільно виходили з армії і вступали до повстанців, щоб бить денікінців. Але в цілому армія лишилась в руках своїх начальників слухняною і покірною волі свойого Уряду. Це показує, оскільки армія була здисциплінована, і цілковито заперечує тим титулам, що накидала армії ворожа до українського руху преса — банди, зброд і т. и. Подібні гострі настрої переживало і українське суспільство.

Не дивлячись на такі настрої армії та суспільства, українським урядом була вислана з пропозицією згоди до Київа місія Отамана (ґенерал-майор рос. сл.). Омельяновича-Павленка. Цього вимогала ціла низка обставин: необхідність після крівавої, тяжкої літної кампанії дати відпочинок війську, укомплєктовать його, налагодить постачання, орґанізувать владу на звільнених місцевостях, скликать парлямент і взагалі розвязать богато питань внутрішнього життя, а також позбавити населення від тягару громадянської війни. Отже в інтересах державних українського народу уряд Української Республіки йшов на військову згоду зі своїм соціяльним ворогом — реакційним Денікіним і лише домагався: 1. звільнення правого берега Дніпра вкупі з Київом; 2. визнання права за Українськими Установчими Зборами, скликаними на демократичному принціпі (по чотирочленній формулі) остаточно вирішить долю України і її відносин до Росії; 3. військової згоди проти большевиків.

Денікінські делєґати цілком відкидали ці домагання, рішуче вимогаючи: або визнать льозунґ "едина неділіма Росія", або скласти зброю. Денікінські представники так були засліплені своїм льозунґом про "едину неділіму", що навіть відмовились від якої-би то не було згоди для спільної операції проти большевицької ґрупи, що в той час посовувалась з півдня.

Треба пояснить, що, коли головна ґрупа большевицьких сил на Правобережній Україні була розгромлена в районі Жмеринка—Винниця, то тоді большевицькі війська, що посідали Чорноморське побережжа (45, 47 і 58 піх. дівізії) згуртовались і направились вздовж залізниці Одеса—Жмеринка на північ. В районі Вапнярка—Умань між цими силами і бувшою тут другою ґрупою української армії відбулись жорстокі кріваві бої в наслідок яких большевики були відкинуті на Сквіру—Таращу. Проти цієї південної большевицької ґрупи голова Української Військової Місії, Отаман Омельянович Павленко запропоновав спільну акцію. Представники ґенерала Бредова відповіли, що лише після визнання українською армією льозунґа "єдина неділіма Росія" може бути розмова про спільні військові акції. Протокол про ці переговори було оголошено в свій час в ґазеті "Україна".

Таким чином, обстановка складалася так, що українська армія мала загрозу з трьох боків: зі сходу — з боку денікінської армії, з півдня — з боку большевицької ґрупи від Сквіри, і з півночі — з боку Коростеня, відкіля большевики перейшли в наступ на Житомир з метою допомогти своїй південній ґрупі. Тоді українська армія відійшла на лінію Козятин—Ліповець, де на протязі 12, 13, 14, 15. вересня витримала вперті бої, причому примушена була опустить Житомир. На цьому відтинку Ліповець—Козятин—Житомир були введені в бій всі резерви української армії. В той-же самий час частина денікінської армії, яка перед тим вслід за українською армією просунулась верст 50 на захід від Фастова, відійшла до Фастова, де стояла спокійно, а большевики майже на її очах пересувались через ст. Попельня (верст 25 від Фастова) свої обози з награбленим на Україні майном. Таке поводження командування денікінської армії дало можливість спастись від розгрома трьом большевицьким дівізіям (коло 25.000 чоловік), які потім, оправившись на півночі, нанесли денікінським частинам пів Київом сильний удар.

Цей випадок буде класичним прикладом "політиканства і стратеґії", коли інтереси стратеґії нехтуються во імя хвильових вимог політики.

Військова історія всіх часів і народів доводить, що в таких випадках завжди бували сумні наслідки, і денікінським ґенералам з вищою військовою освітою це добре було відомо, але їх сліпа ненавість до українського національного руху довела до того, що вони навіть відкинули елєментарні принціпи військової теорії, за що були жорстоко покарані.

За час панування большевиків вся Україна покрилась повстанчеськими орґанізаціями, котрі головним завданням мали об'єднання і реґульовання повстань проти большевиків. Ці повстання дуже часто виникали стихійно, і орґанізаціям трудно було тримать повстанчеський рух в своїх руках. З початком наступу денікінської армії, коли дійсне обличчя Денікіна для населення було неясним, і невідомо було відношення його до українського національного руху (на лівобережній Україні були відозви і пускались чутки, що між ґенералом Денікіним і Отаманом Петлюрою єсть згода), то значне число повстанчеських орґанізацій допомагали Денікіну: зруйновали большевицький тил, деморалізовали їх армію і т. п. Після київських подій і пертрактацій десятки делєґатів від повстанців приходило до Українського Командування і Уряду за інформаціями і вказівками. Всі делєґати казали що від денікінської місцевої влади виходять запевнення, що у Денікіна повна згода з Українським Урядом і вони прийшли це перевірить, стримуючи поки-що від повстань населення, для якого обличчя Денікіна цілком ясне і викликає сильне незадоволення.

Аби покласти кінець провокаціям і зловживанням своїм іменем, Український Уряд офіціяльно виголосив Денікіну війну. Це мало місце після того, як війна фактично почалась наступом армії ґенерала Шілінґа на широкому фронті від Цвітково до Дністра, при чому в бою були вже заняті денікінцями Умань, Христинівка і інші місцевости до Дністра. Тоді всі антибольшевицькі орґанізації виступили проти Денікіна.

На всьому терені України, головним чином на Звенигородщині, Катеринославщині, Херсонщині, Полтавщині запалали повстання, які в сильній мірі спричинилися до поражки Денікіна.

Для з'яснування, яке значіння і який характер мали ці повстання, можна привести де-які випадки.

На одній залізниці в Херсонщині повстанці зняли на протязі 35 в. полотно, рельси закопали в землю, шпали попалили. На лінії Цвітково—Христинівка на протязі одного тижня було 10 випадків розбиття потягів. В місті Звенигородка повстанцями був вирізаний цілий відділ, а з місцевого казначейства було взято 5,000.000 рублів, бувших на біжучому рахункові цього відділу. В 5-ти верстах від Білої Церкви в селі мешкав повстанчеський повітовий комісар, котрий фактично керував повітом (а не білоцерківський ісправник), про що знала військова влада і нічого не могла зробить. Рух по всіх залізницях був випадковий і хвильово припинявся, а військові ешалони ходили під захистом брон-потягів. Від командування денікінської армії було видано наказ частинами менше сотні на межі городів не виходить. Оскільки повстання і ворожий настрій селян деморалізує військо, свідчить такий випадок: в районі Вапнярки в останні часи з'єднанному військово-повстанчеському відділу здано 6 батерей в повному складі по реєстру, а командіри батерей з відповідними посвідками з'явились до Українського Командування.

На правому березі Дніпра Денікіним була висунута армія ґенерала Шілінґа з великим числом кінноти. Між цією армією і українською почались вперті бої. В половині жовтня українська армія, відповідно переґруповавшись, перейшла в контрнаступ з значним успіхом. Все ліве крило армії Шілінґа було розгромлено і відскочило на лінію Бірзула—Хощевата, українська армія здобула богато набоїв і всякого військового майна, два — три українські полки одяглись в анґлійські мундури. Але становище української армії в той час було дуже тяжке: настали холода, сльота, теплого одягу і чобіт не було, а до того ще через брак ліків страшенно поширилась епідемія тифу. В той же час праве крило армії Шілінґа мало успіх проти більшої численно галицької армії. Скоїлось це через подвійну поведінку галицького командування, котре в решті решт дійшло до того, що не виконувало навіть наказів вищого командування, скриваючи про це в своїх донесеннях. Тут вже давала себе знать денікінська аґітація, яка використала антипольські настрої галицької армії і тяжке матеріяльне становище, в якому знаходилася вся українська армія. Врешті Денікін, обіцяючи Галичинам повернуть від Польщі Галичину, довів галицьке командування до чорної зради: таємно для всіх 5-того листопаду галицьким командуванням було підписано договір, по котрому вся галицька армія переходила до розпорядимости Денікіна. Командування наддніпрянської армії було раптовно поставлено перед доконаним фактом зради, причому по прямому дроту було сказано: "Ми зараз связані договором, не маємо права робити пересувань, а тому покладайтесь лише на свої сили".

Збіг всіх цих обставин остаточно поставив наддніпрянську українську армію в траґічне становище. Армія же Шілінґа продовжувала свій наступ, не дивлячись на те, що фронт Денікіна в головних напрямках проти большевиків захитався. 22-го листопаду частини армії Шілінґа після легких боїв заняли Проскурів. В той-же час большевицький контр-наступ розвився успішно, легко був збитий і прорваний сильно ростягнутий і ослаблений фронт, і через 1 — 1½ місяці большевики докотились майже до Чорного моря. Тепер кінець всієї денікінської операції ні у кого не викликає сумніву. Пролито богато людської крови, витрачені кольосальні кошти, а наслідок всього цього — анархія, руїна і торжество большевизма.

*) Автор статті полковник ґенерального штабу української армії, що в остатні часи займав і займає в ній високі посади. Рекомендуємо його статтю нашим закордонним місіям, як матеріял для широкої інформації европейського загалу. (Ред.)

[Воля, 21.02.1920]

II.

Оцінка подій на Україні в 1919. р. з військового боку. Сучасна обстановка і взаємовідносини на території бувшої Росії. Значіння Української Народньої Республіки в Чорноморській Коаліції. 1. Український народ не погодиться з большевизмом. 2. Україна не може бути віддана большевикам. На Україні може дати спокій і порядок лише сутонаціональна влада. Висновок.

Таким чином з весни 1919. року ніби-б то по команді з якогось то керуючого центра одночасово починають наступ денікінська і українська армії проти спільного ворога і ведуть його в напрямах, найбільше забезпечуючих і допомогаючих один другому. Така випадкова єдність в операціях обох армій давала большевикам привід гадать, що між українським урядом а Денікіним єсть таємна згода, що вони використали в своїй аґітації проти українського уряду. Наступ української і денікінської армії на широкому фронті од Волги до Збруча, повстання населення проти большевиків — все це надзвичайно утрудняло оборону з боку большевиків, які в той час вели активні операції проти Колчака. Наслідком цього було швидке посування вперед і ціла низка блискучих успіхів обох армій. Об'єктивно треба визнать, що головнішим чином завдяки спільному свойому наступу обидві армії могли так успішно провадити свої операції.

Самі большевики в особах своїх провідників визнали, що лише завдяки українській армії Денікін міг так швидко посуватись вперед і досягти таких значних успіхів.

Здобуття Київа було переломною точкою в кампанії 1919. року. Ясно виявилась люта сліпа ворожість Денікіна і близьких йому кол до українського національного руху і до української армії. Денікінське командування не тільки відкидає військову згоду з українським урядом, що давало йому забезпечення лівого крила, скорочений значно підсилений фронт і спокійний тил, — а навіть відряджає на боротьбу з українською армією цілу армію ґенерала Шілінга. Не вжеж ця армія була зайвою на московському або на поволжському напрямках? Всупереч вимогам загальної стратеґічної обстановки Денікін розтягує свій фронт від Волги майже до Збруча, чим сильно його ослабляє; замість того, щоби армією Шілінга підсилити московський або приволжський напрямок, як цього вимагала загальна стратеґічна обстановка, він підсилює своє ліве крило. Тут ненавість до українського національного руху наближається до хлопячества, легковажности, невміння.

Зовсім инакше склалася би справа Денікіна, як-би він не вступав у боротьбу з українською армією, а спільно з нею пішов проти большевиків. Тоді він мав-би забезпеченим своє ліве крило, скорочений і значно сильнійший фронт і спокійний тил. Правда, що за це прийшлось-би примиритись з істнуванням поки-що на правому березі Дніпра Української Республіки. Але Денікін (під цим призвищем я розумію також і ті кола російські, що підтримували Денікіна) рішив краще рискнуть всією справою, за котру так богато пролив крови, ніж пійти на зустріч українському національному руху. Сам згинув, свою ідею провалив, але не погодився на вільне життя українського народу.

Проклята психольоґія на-пів азіятського народу, що довгий час панував над иншими народами.

Коли ми порівняєм: з боку антибольшевицької сторони — цілком нежитєвий плян і до того не тільки відсутність єдности і спільности в операціях проти спільного ворога, а навіть взаємне недовіря і ворожнеча, з боку большевиків — єдина воля, енерґія, котра ані перед чим не спиняється, певний плян, сістематично переведений в життя (чини по внутрішних операційних лініях, розгром ворогів по черзі в порядку серіозности представляємої ними загрози) — тоді ясні будуть причини подій, що відбулися тільки-що на території бувшої Росії взагалі і на Україні з'окрема.

З вищенаведеного яскраво змальовується, як мало виявлено в боротьбі проти большевизму діловитости, орґанізаційного хисту і, саме головне, здатности відчувати дійсність, числитись і користуватись новими чинниками життя. Правда, що до цього в великій мірі спричинилася діяльність закордоном дипльоматів і инших представників старої Росії, котрі мали тут старі звязки. Ці люди провадили політику від імени неістнуючої держави, воскрешали труп і вживали всіх заходів, щоб Антанта не почула голоса дійсности — голоса повставших народів бувшої Росії.

Як-що такі помилки і далі будуть мати місце, то бажаний кінець боротьби під великим сумнівом.

Зараз обстановка на території бувшої Росії складається так: армії Колчака, Денікіна і Юденіча майже не істнують. Ані одна з держав Антанти не може вести безпосередньо озброєну боротьбу з метою знищення большевизму, бо для цього потрібні великі сили, виставить які не дозволяють внутрішні відносини після тільки-що закінченої світової війни. Ані один з повставших народів — Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, Білорусія, Польща, Україна, Дон, Кубань, Грузія, Азербейджан — не можуть вести з большевиками активної боротьби. Причина цього — внутрішне становище, звичайне для молодих тільки-що повставших до державного життя народів, котрим перш усього треба зміцнитись, полагодить державні апарати, господарство, внутрішні відносини і т. и.

Для кождого з ціх народів продовження війни з метою знищення большевизму буде самогубством; принесе руїну і большевизм, котрий в першу чергу єсть наслідок війни і виходячої з неї виснажености.

Словом, зараз нема реальних сил для активної боротьби з большевизмом.

Большевики, розгромивши своїх головних ворогів, перш усього зміцнились морально, а за час боротьби зміцнили і оскілько можливо удосконалили весь військовий апарат. Але економічна виснаженість і шестий рік війни і для них вимагають "передишки", яку вони і будуть мати завдяки склавшимся обставинам. Цю передишку большевики постараються використать для шаленої аґітації во всіх напрямках і для підготовки до озброєної підтримки світової революції, як в Европі так і в Азії. По своїй істоті, як зазначалося з початку цього, большевизм довго лишатися пасивним не може.

От цей час активного виступу большевиків повинні предбачать всі ті народи, яким большевизм загрожує. Перш усього це торкається молодих держав, повставших від Балтійського до Чорного моря. Перед всіма ними стоїть надзвичайної ваги завдання — захист власної державности від большевицької навали. Коли держави Антанти зацікавлені в майбутьньому належному опорі большевикам, коли вони хотять мати — на Сході прихильні до себе сили, — то вони повинні взяти на себе орґанізацію підготовки до цієї боротьби, уникаючи тих помилок, які мали місце до цього часу:

1. Перш усього повинна бути взята на увагу добра воля самих народів.

2. Як сила, пануюча над всім світом, держави Антанти повинні скасувать між цими державами всі приводи для взаємних непорозумінь і ворожнечі.

3. Допомогти цім державам морально і матеріяльно, аби вони могли зміцнитись в політичному, економічному і військовому відношеннях.

Таким чином, коаліція, утворена з народів, повставших від Балтійського до Чорного моря, з метою самозахисту буде мати велике значіння і зараз, обмежуючи впливи большевиків і їх економічні ресурси, і відограе велику ролю через недалекий може час, коли большевики після передишки перейдуть в наступ для досягнення своєї мети — світової диктатури пролєтаріяту.

З окрема треба звернуть увагу на значіння в цій коаліції Незалежної Української Народньої Республіки.

1. Український народ ніколи не погодиться з большевизмом, бо останній не відповідає укладу його господарчо-економічного життя і з'являється ворогом його національно-політичних змагань. Український селянин в господарстві індивидуаліст і завзятий власник, взагалі дрібний буржуа, що вже предопреділяє і політичний устрій селянської держави, якою єсть Українська Народня Республіка, — на принціпах широкого демократизму. В таких обставинах — дрібна буржуазія і демократія — не може бути місця большевизму. Яскравим доказом цього єсть невпинна боротьба українського народу проти большевиків на протязі 2-х років без всякої допомоги зовні. При тому всі зовнішні сили, що мали вплив на Україні, своєю близькозорою соціяльно-економічною політикою все робили, щоб створить сприятливий грунт для большевизма: яскравий приклад гетьман Скоропадський.

2. Залишення в руках большевиків України ні в якім разі не може бути допущено, бо дасть большевикам великі переваги: економічні в вигляді численних ресурсів цієї країни, стратеґічні — а) Балтійсько-Чорноморська коаліція буде розірвана, і большевики в Україні будуть зразу мати вихідний пляцдарм для охоплюючого наступу з двох боків проти Польщі і Дона, б) операційний напрямок до Західньої Европи скорочується і притому до найбільш сприятливих для большевизму територій.

3. Окупація української території чужим військом лише збільшить тут анархію, в котрій згине само військо.

З короткого нарису подій в 1919 році на Україні ми бачимо, яку рішаючу ролю відограв український народ у відбувшихся подіях як при успішному наступі Денікіна, так і в останніх перемогах большевиків. Український народ скидав з себе однаково тих і других, бо вони не задовольняли його ані в національно-політичному, ані в економічному відношеннях. Перед тим також були скинуті по тімже причинам Скоропадський і Німці. Ця неорґанізована стихійна боротьба стане предметом цілого історичного досліду, але для цілей нашого артикулу досить самих голих фактів — вони свідчать самі за себе і попереджують, що так і далі буде зі всякою чужою владою, а тому боротьба на Україні з большевиками завжди буде мати неґативні наслідки, коли вона буде провадитись чужою силою, котра, яко чужа, не буде спиратись на народ і не зможе зрозуміти і задовольнити життєвих народніх змагань.

Лише суто-національна українська влада, орґанізована на широко демократичному грунті, зможе орґанізувать український нарід і дать Україні спокій і порядок. Яскравим доказом цього положення являється наступне. Українська Республіка і армія завдяки повній ізоляції від всього світа були в скрутному стані. Бракувало богато дечого для задовольнення потреб першої необхідности населення. Був майже цілковитий брак матеріяльних військових засобів: зброї, муніції, ліків, одягу і т. и. Українська армія, починаючи майже з весни 1919. року, вже не мала реґулярного постачання патронів, вона воювала головнішим чином тим, що здобувала у ворогів і випадково доставляли спекулянти в невеликій кількости.

Повна відсутність ліків і необхідного иншого майна не дозволили орґанізовать санітарної справи, і в армії страшенно панували пошести, котрі виривали з її рядів людей в кілька десятків раз більш, ніж вона тратила в боях. Всі села, міста в районі армії бували забиті хворими, котрі не мали ніякої санітарної допомоги.

Тільки постійний приток до армії свіжих охотників давав можливість підтримувати численність армії відповідно кількости зброї, що була на лице. Взагалі, армія завжди мала стільки багнетів, скільки було зброї. На зиму армія лишилась без теплого одягу і чобіт.

Все-ж таки, не дивлячись на такі тяжкі обставини, українська армія боролась цілий 1919. рік, витримала большевицьку і денікінську навалу, мала великі успіхи проти тих і других. Зараз армії Денікіна, Юденіча і Колчака, котрі мали велику допомогу з боку Антанти, майже не істнують, а українська армія єсть і палає вірою в кінечний успіх української справи, укомплектовується і готовиться до нових бойових успіхів.

Тілько суто — національна народня влада, що повстала в кінці 1918. року у всенародньому повстанні проти Німців, могла, користуючись довірям народніх мас, провадить боротьбу і державне будівництво в тому морі лиха і нещастя, в якому всяка йшла влада загинула-би.

А тому лише в вигляді Незалежної Української Народньої Республіки український нарід може зорґанізуватись і стати корисним членом семї европейських народів і балтійсько-чорноморської коаліції.

Це єсть відвічна вимріяна мета українського народу, за досягнення якої пролито богато крови кращих синів України, і яка повинна бути здійснена на чім то не стало. Чим більш перешкод буде до цього, тим більш тільки буде пролито крови. Запорукою цього рішуча воля і кольосальна потенція повставшого свіжого народу, який не стерпить на своїй шиї ніякого чужого ярма.

Це питання піднесено сучасною історичною хвилею і може бути розвязано лише в напрямі загально-світового проґресу людськости, черговим завданням якого в XX. віці єсть повний зріст і здійснення прінціпів широкого демократизму і остаточне визволення народів. Тепер дійшла черга і до народів бувшої Росії в тому числі і до Українського Народу.

Хай живе Українська Народня Незалежна Республіка.

[Воля, 28.02.1920]