(Інтервю).
Я уродився дня 20. листопада 1895 р. в Самборі, де мій батько був судовим урядовцем. Матір моя походить з Катеринодару на Кубані з родини Безкровних. Дід мій по батьку Микола Зиблікевич був президентом Кракова, маршалком Галичини (в рр. 1881 до 1886), і першим куратором "Мацєржи Польскей". Він похоронений в катедрі на Вавелі. На Ґрунвальдське свято Поляки запрошували мою семю. Батько мій оповідав мені, що дід перед смертю повернув до свого народу і просив о український похорон. Просьбі його вволили. Та Поляки справили йолу другий похорон, забальсамували й перевезли на Вавель.
Я і моя рідня виховувалися вже в чисто українськім дусі. Я ходив до української ґімназії в Перемишлі, а сестра до Українського ліцея тамже. Ґімназію скінчив я в 18 р. життя перед самою війною і зараз пішов до війська. Військову школу (однорічницьку) скінчив я у Відні й пішов на російський фронт, де брав участь в битвах на Волині і в Польщі. 1. X. 1915 попав я в російський полон коло Рівного і був вивезений до Задонська. Там був я до початку революції. Тоді я втік і серед ріжних пригод прибув до Київа в листопаді 1917 р. Там вступив я на службу до Українського Секретаріяту Військових Справ, опісля до Українського Ґенерального Штабу як старшина для звязку. По гетьманськім замаху втік я до Полтави, де укривався у знакомих аж до першої вістки про заснування залоги Січових Стрільців у Білій Церкві. Я поїхав там зараз і був хорунжим в 2-ій сотні сотника Думина. В тім характері брав я участь в нашім національнім повстанню проти гетьмана і Німців і був командантом першої застави від Хвастова проти Київа в листопаді 1918 р. Брав участь в боях під Мотовилівкою, Васильковом і Жулянами, де був контужений в ногу. Виздоровівши, приїхав я до Київа, де мене авансували на значкового (по галицьки: поручник). Довший час служив я при штабі Корпусу С.С. а на фронт знов пішов в квітні 1919 і брав участь в боях під Шепетівкою. Тут мене зустріла найцікавіша пригода в моїм житті.
Було це дня 20. мая 1919 р. Я був уже сотником і мав сотню (в третім полку С.С. полк. Піщаленка по полковнику Чмолі). Сотня моя мала 170 стрільців. Досвіта згаданого дня одержав я наказ від команданта 8-го куріня мого полку, сот. Харамбури, — за всяку ціну здержати наступ большевицьких броневиків, які наступали від Шепетівки в напрямі ст. Могиляни. Я зараз вирушив з сотнею здовж зелізничого шляху без піддержки наших броневиків, які були ушкоджені. Під с. Мощаницею зустрівся з большевицькими розстрільними і броневиком "Товаришом Лєніном". Був це величезний і добре заосмотрений броневик, якого залога була дуже смілива. Зустріч наступила коло містка. Я зробив наступ на окопану розстрільну большевиків і присилував її до відступу. Та тоді підїхав "Лєнін" і почав на нас стріляти з кулеметів. Майже перші стріли зранили мене тяжко в живіт і зломали мені праву ногу. Моя сотня (вона складалася з Галичан-гуцулів і гетьманських сердюків) була добра сотня. Вона зорієнтувалася, що в разі відступу буде вибита до ноги й кинулась на броневик. Ручними ґранатами кидали в середину "Лєніна". Використав це сотник Харамбура, що якраз наспів зі свіжою сотнею Січових Стрільців і своєю відвагою та холоднокровністю довів до того, що залога "Лєніна" піддалася. Сотня наших Січовиків обсадила "Лєніна" й поїхала ним бити большевиків. Мене невдовзі всадили наші на летючку (санітарний ваґон) і відвезли до Здолбунова, де я лежав на стації. Відтам от. Коновалець наказав відвезти мене до шпиталю в Рівнім.
Третього дня заняли Рівне большевики. Шістьох їх увійшло з криком до старшинської кімнати, де лежало зі мною 4 старшин Наддніпрянців: сот. Зільберс, чет. Траченко, хор. Лісниченко і хор. Григоріїв. Я був в такім стані, що большевики махнули на мене рукою й сказали: "Сам дойдьот"! Моїх товаришів вивели й Зільберса та Григоріїва розстріляли оподалік (стріли чути було до шпиталю). Ткаченкови й Лісниченкови удалося втечи серед замішання. Того дня приходили большевики кількома наворотами, але коли сестри і лікарі впевнили їх, що їх попередники забрали вже всіх "Петлюрівців", — відходили.
Cлідуючого дня вистаралися мені сестри документи робітника і перенесли в инший будинок.
Одначе хтось зрадив це большевикам і до мене зявився член чрезвичайки з запитом, хто я. Я зміркувавши положення, признався, що я Старшина Січових Стрільців. Тоді він звернувся до лікарів і сказав, щоб мене добре доглядали й давали добре їсти, а по видужанню донесли про це рапортом чрезвичайці. Був це якийсь матрос з чорноморського флота з крейсара "Память Меркурія". По 2 місяцях почав я приходити до себе. Якраз в тім часі Поляки почали наступати на Рівне. Большевики евакували місто й мене як полоненого вивезли в Москву — санітарним поїздом з большевицькими старшинами. Поводилися зі мною дуже чемно. Харч був кепський, але й вони голодували.
В Москві завезли мене в Мариїнський шпиталь ім. ґр. Толстого. По 3 днях прийшов до мене оден большевицький старшина, мабуть з "чрезвичайки" і запитав:
— "Чи признаєте Совітську Владу"?
Мені не лишалося нічого, як відповісти: Так.
— "Чомуж Ви билися проти совітських військ"?
— "Бо я в першій мірі Українець, а потім усе инше".
— "Совітська Влада дає Вам лучшу Україну, чим усякий инший уряд. Чи Ви не вступилиб на службу в українську совітську армію"?
— "Я ще на пів інвалід. На фронт не здатний тепер, а в запіллю працювати мені трудно, бо я Галичанин і не знаю вашої адміністрації".
Тоді він звернув розмову на Січове Стрілецтво. З розмови побачив я, що він дуже добре й докладно поінформований, знає навіть імена стрілецьких командатів, настрої, повстання С.С. проти гетьмана і т. д. Вкінці заявив: "Ми Вас могли вже кілька разів знищити, але не зробили цего, бо маємо в тім свою ціль". До Січових Стрільців відносився з поважанням і респектом як до ідейного війська. Переконував мене, що провадимо братоубийчу боротбу, бо бємося з Tapащанцями, які є Українцями з крови й кости. Я відповів на те, що то Таращанці провадять братоубийчу війну через те, що у них менша національна свідомість, чим у нас.
Він вийшов, скачавши мені по його розумінню лайку, а по мойому комплімент: — "Коли Ви Галичане перестанете бути шовіністами?"
По балачці зі мною звернувся ще до галицьких стрільців і аґітував між ними.
В Москві в шпитали був я 2 тижні, а поміг мені виїхати лєґально оден знакомий большевик. Я приїхав до Рівного, знов пішов до шпиталя, де перележав до заняття Рівного Поляками. Вони видали наказ реґістрації, якому я не піддався. Мене не відкрили. Видобув мене відтак полковник С.С. Ю. Чайківський, який попав був в польський полон. Було це при кінци 1919 р. Я зголосився в штабі корпусу С.С., який відкомандував мене до коша С.С. в Староконстантинові.
Тепер я ще не зовсім здоров, але мене тягне знов до служби в українськім війську. І завтра рано їду.
Списано в Ред. "Стр." дня 11. XI. 1919 р.
[Громадська думка, 19.02.1920]