Гадка піднесена в записцї проф. Мих. Грушевского до Хв. видїлу наукового товариства имени Шевченка про виданє жерел до исторії руско-україньскої єсть так далекосяглою а евентуально в наслїдки богатою, що справдї годить ся нею по заслузї занятись горячо й пильно і, як проф. Грушевскій каже: "не чекаючи". Коли глянемо з одного боку на давнину нашу славну, на наш устрій громадскій до пізної пори ще захований в Новгородї, на добу княжу славну, лицарску а і крамольну, на подвиги руского народу для поправи своєї долї, визволеня свого з під ярма Татар а опісля з під кормиги речипосполитої шляхотско-польскої і супротивного вдачи Русина внутрішнього устрою державного, — а з другого боку на нашу нинїшну неміч і маловажність а вслїд за тим і на наше розєднанє й крамольне ворогованє — находить за-для послїднього нераз на душу така туга що вдариш руками о поли а скажеш: Нема ради!...

 

Однак не даром сказано: "Historia magistra rerum" і "Dulce est pro patria mori". Розкриєш знов давну бувальщину і побачиш, що всьо, що дїє ся на нашій вітчинї безталанній, не то вже бувало, но ще гірше дїяло ся; наші завзятущі предки одної стопи своєї землицї, мимо зрад, не відступали, не зросивши єї вперед обильно своєю кровію, а не могучи єї боронити вже каленими персами, можна сказати духом стала на місци смерти оборонцями і часто-густо добували собі не лише слави, але й хісна для загалу Руси, єї церкви і народу. Тогди впаде до засумованої твоєї душі искра потїхи: Буде лучше й красше! і справдї буде! Тілько коли? Тогдї, коли від мала до велика пізнаємо всї нашу давнину-минувшість та полюбимо єї горячим серцем — що було добре, схочемо воплотити в себе, а зле возьмемо собі за пересторогу.

 

Так що-ж? Доси — прости Боже, коли говорю неправду — суцїльної исторії народу руского ще Бог дасть! Вправдї належить ся заслуга п. Барвіньскому за виданє части исторії рускої в моноґрафіях, однак се не становить компактної цїлости як в провідних гадках так і в увзглядненю галицкої Руси.

 

Я, єрей сїльскій і хлїбороб, не скажу, чи богато вже зроблено в зужиткованю всяких историчних памятників в близших нам землях сумежної України, але то буде правда, що далеко не всьо, а то правда, що в галицкій части Руси, мимо великих праць труженників, як Гарасевич, Зубрицкій, Петрушевич, Шараневич, Целевич, Партицкій і другі, мало ще зроблено, заледви заложено угол до дальшої величної будови. Справедливо жатва многа а дїятелїв мало, a й ті, що є, стоять особником, здані на свої сили без помочи, а наша знов [примірів не далеко би шукати] поступають після девізи: "Sic vos non vobis boves aratis campos" — се-б то годять ся в наймити чужим за стравунок і одяг.

 

Длятого час би вже взятись нам до дїла, крайна пора! Не згадуючи про великі памятники нашої исторії цїлковито або по части знані і використані, згадаю, так сказати б, о малих цеголках, котрі послужать до вирівнаня, вигладженя, прикрашеня величної будови дїєписної, а то є перекази з потрібною дозою критика, записки по всяких урядах, особливо праходских і громадских а й у людей приватних як руских так і польских. Щоби ті матеріяли було можна до зужиткованя придбати, добре би було на мій погляд ось що:

 

По всїй имовірности в кождім повітї є бодай два-три члени товариства им. Шевченка а знайдуть ся і инші охотники працї. Най би товариство поручало тим членам збирати по можности матеріяли, що ще не позатрачувались або другі не забрали, і або в оріґіналах або за-для перешкод бодай у вірній відписи. — За матеріяли служили би не лиш письменні памятники, але й різні будови, структури храмів, написи, могили, топоґрафічні знимки, перекази люду, різні назви сїл, місцевостей, навіть піль і лїсів. Коли-б так подані товариству матеріяли показали ся в дїйстности важними, можна би их вислїджувати на місци через знатоків для провіреня і поставленя внесень. Так можна би мати колись вірний образ нашої вітчини, єї житя-бутя і культури народної.

 

Бо-ж богато ще справ в исторії галицкій не є достаточно висвічених і докладно описаних. Знаємо нераз сказати: що поодинокій князь, король або дука-пан тогдї а тогдї сказав, але вповісти: що тогдї нарід думав, робив, терпів? — не уміємо. До короля Данила де-що добре знаємо, потім исторія затемнюєсь, особливо по затроєню Болеслава Тройденовича, а прецїнь варто би якось докладнїйше знати і вислїдити перехід Руси з-під панованя своїх князїв під суверенність королїв ляцких — як то буцїм благодатно без проливу крови займав Казимир Перемишль, Львів, та як Ядвига без опору в тріюмфальнім походї забирала городи Руси з єї твердинями? Чи боярство руске на той час було справдї так слабе або підле, що гнуло шию як агнец безмолвний, чи були до сего инші причини? Як наступила і длячого так зміцнила ся своїми і перевертнями кольонізація Руси Поляками? І в исторії церкви дало би ся ще дуже много відшукати і неодно вияснити.

 

Тих кілька гадок подаю під розвагу Хв. товариству им. Шевченка.

 

Дѣло

19.02.1895