З дня.
Живемо тепер під загальним кличем: "Смерть війні!"
До ріжних держав переслали большевики ноти, в яких пропонують закінчення проливу крови.
Та й без їх нот кождий з нас рад би, щоби тим страшним часам нарешті прийшов кінець, щоби скінчилася мордовня, щоби ми мали вже хліба доволі, цілу сорочку на хребті, черевики підзольовані, штани без лат, сурдут без дір на ліктях, мешкання опалене.
Кождий з нас жажде мира, як каня дощу, або як робітник суботи а народній учитель "першого". На це не треба навіть большевицьких нот.
___________
Я пішов з товаришами на недільне віче до фільгармонії. Промовляв посол Дашиньскі.
Люде мають слабість до Дашиньского.
Люблять за те, що він сміло розбивав збіговище, назване галицьким соймом, хотів підпалювати галицький соймовий дах, щоб під горіючими бальками згинули соймові потентати, вибирався на село з червоними когутами підпалювати шляхотські двори, прав краєві смердячі бруди в віденському парляменті, а тепер пере бруди в Варшаві, звідки заносить смродом аж до нас.
Дашиньскі — це промовець, який промовляє до людий в їх мові і говорить голосно те, про що кождий думає.
На недільних зборах він голосно кликав за заключенням миру з большевиками. Ціла саля оплескувала його. Від частих оплесків аж пальці попухли, так що годі мені писати отсі стрічки.
— Мира, мира за всяку ціну! — кликав людовий трибун, — бо люде гинуть з голоду, трупи по полях тисячами валяються, цілі села й міста десяткують пошести. А коли хто хоче далі битися — нехай сам іде та бється! Вольному воля!
Ціла саля залунала сміхом. Бо чи найдеться сьогодня смільчак, щоби охотно йшов в поле?
___________
Але найшовся один... Таки там на салі. Кажуть, що він інжінєр. Вийшов на трибуну та придавленим голосом заявив в своїй "мировій" промові, що таки підемо (pluralis majestaticus) на большевиків, коли вони... —
Я побачив легкий іронічний усміх в кутиках уст старого, розумного, досвідного Дашиньского.
А мій сусід, вислужений вояк, забурмотів:
— Pójdziesz sam, bratku, bo ty nie wiesz, jak to na wojence ładnie.
Вперед!