Маляр приїхав в рідне село. Недуґа і смуток мучили його, він мало говорив зi своїми, обминав знайомих і блукав серед розбудженої весни по полях і лісах.
Згодом забирав нарисову книжку і палітру, але серед природи і краєвидів перемагали його нові вражіння, яких не втнеш на полотні.
Від якогось часу замітив, що одна молода селянка, вдова, стрічає його два-три рази денно, як би хотіла про щось прохати, але все кінчиться на тім, що тілько поздоровить його і віддалюється живо смутна, несмілива і прибита.
Він спитав про неї дома, сестра оповіла, що та селянка, від дня його приїзду прохала, щоби повідомити її, коли могла би навідатися до нього. Діло в тім, що в осени помер її синок, яким маляр дуже любувався минулого року і відмалював собі його. Бідна мати так затужила за одинокою потіхою і надією, що від смерти хлопчини до нині не береться її сон, ні робота, вона все шукає його, блукає тими всіми стежками, якими маленький сірома вибігав їй на зустріч, коли вертала з панського лану, плаче по береговинах, де хлопчина пас ялівці, виспівував цілими днями; тиняється і заводить по цвинтарі, так що люде не годні розрадити її.
Вона має сказати щось артистови, прохати його, але цього годі збагнути, бо все коли наближається до основи — сердечний плач вриває їй слово. О скілько можна відчути безталанну матір, то буває часто, що вона по цілоденній блуканині за своїм Івасем, без страви і води, упаде на береговині і коли сумерк почне тремтіти вечірними віями, вона видить, як її дитина злітає жайворонком на землю і з кождої грудки сірої рілі глядять його оченята на неї. А ранками бачить вона, як дитина підіймається з веселим щебетом в гору і на проміннях сонця від серця до неба, низає її сльози.
Підчас сестриного оповідання впала ясність з далекої висоти в душу артиста, він почувся здоров, пішов до робітні, взяв невикінчений образ і малював живо.
І бачив знову, як Івась при заході сонця виглядає матері крізь віконце, а вона з далека видить, як з хатини вимкнув білий метелик з ясною головкою, злетів живо в долину, пропав в ярі, вона пристанула на противнім березі і за кілька хвилин, під вечірний сумерк, перед її очима, змученими цілоденним сонцем на панському лані, вибігає дрібне сотворіння і котиться як сіра грудка рілі і ледви відросло від землі, витає її срібним щебетом і сміхом. Мати ловить його на руки, голубить і цілує. В бігу до неї взяв він старий батьків бриль під паху; мати пускає його на землю, він натискає бриль по парубоцьки на ґоловку, сизі криси опадають на плеченята як сталевий шелом, задиханий хлопчина ловиться материної руки й іде з нею великим кроком домів, а за ними в пилі лишаються сліди двох пар ніг, одної більшої, другої дрібненької, як знак двох яворових листків.
І виринав Івась перед артистом зі своїм конопляним волоссям, білим личком, чорними оченятами в ріжних хвилях та освітленнях і коли образ був готовий й опинився в святині, бідолашня мати заплакала з радости, бо віднайшла сина живого, як подавав їй жайворонка. Прості люде виділи в тім образі маленького св. Івана в гурті Христа і Божої Матері, а вчені дітвору, що передає вітчині пісню серця.
Хто вдивився в той образ, забував журбу, линув духом в соняшну глибінь простору, мандрував зі сірої рілі чудовими долинами і згірями в голубу далеч весняного краєвиду.
Одна річ була ще в тім образі, якої не добачали люде. В глибині краєвиду синіла стрічка джерела серед незабудьок, а попри нього вела самітня стежинка в далекий світ.
Чи було це джерело забуття з материних сльоз і самітня стежинка aртиста?...
[Громадська думка, 16.02.1920]