Не на злобу дня, а на злобу десятиліть закроюється те, що вже сталось й дальше діється між Українцями галицькими й наддніпрянськими. Вважаючи "Волю" незалежним орґаном свобідного слова, хочу в ній обговорити ряд питань з ріжних обсягів.
Першим і найбільш пекучим питанням уважаю загострені відносини між Галичинами й Наддніпрянцями. Не дурім себе і не затаюймо перед собою дійсного стану справи: ті відносини глибоко загострені. З обох боків кидають в себе найтяжчими закидами, якими можна кидати, а саме: закидами про зраду. Та це хоч яке прикре, одначе, воно, на мою думку, ще не таке глибоке й важке в наслідки, як инший масовий прояв. Як відомо, перед польською інвазією втікло на Велику Україну багато цівільних Галичан. Числа їх годі означити. Одначе сміло можна сказати, що тих утікачів було багато, що походили вони зі всіх суспільних слоїв і що була це сіль галицької землі: це втікали всі ті, що працювали на народній ниві і для того боялися приходу Польщі (а, розуміється, мали змогу втечи) священники, урядовці, селяне і робітники.
Отож усі ті люде, або майже всі вернули з Великої України з найбільшим розчаруванням, яке можна собі представити. Багато з них вернуло навіть на небезпеку, що попадуть в польську тюрму. Багато з них, вертаючи, говорило: "Піду конати в польський табор полонених, а не можу завше дивитись на це, що тут діється..." Багато вивтікало в чужину — ще за довго перед катастрофою. Хто говорив з тими втікачами, яких можна було ужити до найсоліднішої праці, той знає, з яким розчаруванням до наддніпрянських відносин відійшла відтам маса Галичан. А треба знати, що були це переважно люде, які перед тим, заки побачили Велику Україну — найбільш рішучо домагалися абсолютного злиття Галичини з Великою Україною. Послухайте, що вони говорять тепер...
Всі ці факти вимагають освітлення. Не задля лайки на тих, що провинилися, чи не провинилися. Бо в революційнім часі скрізь діються страшні річі. Хто знає докладніше історію великої революції у Франції, або ще більшої революції в Росії, яку саме переживаємо, той не дуже дивується тому, що діється на Україні.
Але є одно в тім дивне: ми не маємо ніяких автентичних даних для з'ясування того, що сталося, а тим самим для усвідомлення собі помилок і для науки на найближчу будучність. І на це хотів-би я звернути увагу тих, що мають обовязок — з'ясувати це загалові. В першій мірі треба це зробити в справі закидів взаїмної зради. Що в тій справі знає широкий загал? Він знає тільки те, що пишуть приватно з обох боків: Галичане закидають Наддніпрянцям, а особливо Петлюрі і його міністрам, що вони під гарним гаслом "єдности" хотіли одержати право — розпоряжатись західньою Україною, щоби могти запродати її Полякам — без ніякого еквівалєнту з польського боку. А знов Наддніпрянці закидають Галичанам, що їх армія перейшла до Денікіна, реакціонера й ворога України.
Чи, як, що і коли відбувалося це в дійности, ніхто напевно не знає. Не знає цього не то широкий загал, але навіть загал публіцистів; навіть офіціяльні особи на високих становищах так баламутно представляють собі ці події, що просто прикро дивитися на це (гляди: "Отвертий лист д-ра Михайла Лозинського" з дати: Париж, 31. січня 1920).
І годі дивуватися цьому. Бо до цеї пори ні один, ні другий український уряд не уважав за відповідне, видати хочби збірку документів про договори, які заключили між собою Західня й Велика Україна. До цеї пори ні Кудриновський, ні Павлюк, ні Пилипчук не подали до відома нашій публиці, хто і які заяви уповажнив їх складати в справі Галичини. До цеї пори невідомо публиці з жадного офіціяльного джерела, що переговори з Денікіном наказав провадити головний отаман Петлюра, невідомі ніякі його директиви в тій справі, словом — невідомо докладно ніщо.
З такого фактичного стану, де ніхто нічого докладно не знає, мусять повставати сплетні й лайки та взаїмні рекрімінації — без жадної користи для з'ясування справи й науки на будуче, якої так дуже треба. Не балаканини й лайок, а документів хоче публика! На основі цих документів кождий думаючий чоловік сам виробить собі погляд на це, хто, в чім, де й коли завинив. А оба українські уряди мають обовязок оповістити потрібні документи. Тут годі викручуватись якоюсь "таємницею". Бо не є вже ніякою таємницею, що в Парижі ріжні панове діскредитують галицьке представництво вже за сам факт, що воно галицьке, себто "сепаратистичне". А це було-б немислимим, якби широкий загал знав договори, заключені між обома українськими урядами.
Вже само офіціяльне оповіщення згаданих документів, директив і т. п. заощадило-б українському загалові цеї маси інвектив і лайок, які затроюють атмосферу. І чому оба уряди не зробили досі цього? Взагалі публика має право почути якийсь офіціяльний звіт про їх роботу, про видані міліярди, про міліони, пропиті деякими місіями, про силу урядовців, які сидять по ріжних "інстітуціях", про видайність їх праці, про буджет тих установ і т. д.
Друге згадане тут питання вже не так легко освітити. Але й воно дасться освітити і дасться знайти спосіб на це. На мою думку — цей одинокий спосіб для вияснення другого питання, яке принесло-б нам вияснення цілого ряду питань внутрішніх справ на Великій Україні, є сотворити бодай за кордоном спільну репрезентативну орґанізацію, в якій могла-б з'осередитися опінія загалу. Без того дальше житимемо поголосками й сплетнями, взаїмними підозрюваннями й лайками.
І знов обовязок, сотворити таку спільну репрезентативну орґанізацію, паде в першій мірі на оба українські уряди. Бо як вони цього не зроблять, то кінець кінців мусить прийти час, коли публика не признаватиме ні одного уряду, ні другого — ізза їх нездатности до життя і праці.
Це було-б очевидно шкідним, а то з тої простої причини, що заки витворились-би нові осередки політичного представництва ширшого, не кружкового закрою, панувала-б анархія й хаос. Та ніде правди діти: коли анархія й хаос думки панувати мають при істнуванні урядів, то колись прийде до того, що кождий скаже собі: Все рівно... Може-б до того "Рівного" не допустили ті, що мають обовязок не допустити.
[Воля, 14.02.1920]