Невеличкий гурток українського громадянства відвів у суботу Модеста Сосенка на місце вічного спочинку. Снігом висипаними улицями, в слід за похоронним возом йшла невеличка громадка людей і супроводжала у кращий світ одного з тих, якому доля дала змогу говорити до свого народу і про свій нарід — перед лицем світа і вічности. Умер артист... Не везли його чотирма кіньми до цвинтарних брам, не клали вінків на його домовину, не говорили промов над його могилою. Вели його на осторонне янівське кладовище. А скрипучий під ногами сніг і уривані звуки принагідного хору відбивалися в моїй душі спомином маковеївсько-колесівської пісні про рекрута, що вмер в непривітній столиці... І як по дорозі гурток меншав і губився, в мені лиш утверджувалася влучність анальоґії між українським мистцем і нашою суспільністю та між рекрутом і непривітною столицею...
Модест Сосенко вродився 1875 р. на Покутті, де батько його був священиком. Реальну школу покінчив у Станиславові. Як ученик середньої школи звернув він на себе увагу тодішнього професора рисунків Антона Стефановича, який щиро зайнявся своїм молодим, незвичайно талантовитим учеником. Про Стефановича згадував Сосенко все зі щирою пошаною та глибокою вдячністю, як про того вчителя, що дав йому перші основи знання, що заохотив його і справив на дорогу, по якій він пішов. Опісля покінчив Сосенко академію мистецтва в Кракові, з якої вийшов відзначений золотою медаллю. Завдяки матеріяльній допомозі митрополита Шептицького, в якому найшов опікуна і друга, пережив два роки в Монахові, був два роки в Парижі, де трудився під проводом славнозвісного маляря-портретиста Льва Бонната та мав спромогу обїхати Европу і оглянути архитвори всесвітного мистецтва. Для повноти його життєпису треба може згадати, що перед роками оженився, та як артист, звичайно минувся зі щастям. В час війни Австрійці вбрали його в камаші і післали боронити альбанського, а опісля італійського фронту. Привіз відти цілу збірку нарисів — а в грудях привіз сильно розвинену чахотку. Вернув в Галичину і відправився ратувати здоровля у Закопане. Та наспіла хвиля, коли в літній столиці Польщі не стало місця для тяжко вже тоді недужого українського мистця. В неогрітому возі везли небезпечного українського офіцира в табор полонених у Вадовичах. Польська неволя доконала його. Після довгих, довгих місяців муки, визволився, вернув у Львів, пережив ще часок в гостинній палаті митрополита і покінчив життя. Відійшов тихо, безголосно, як тихо і без гамору йшов життєвою стежкою, не оглядаючись на нікого та не дивуючись нікому і нічому.
А був це дивний на Україні тип мистця-маляра: не був зарозумілий, признавав і другим талант і право на труд і життя, не мав у собі ні зависти ні ненависти... мав незвичайно добре серце і ніжну душу: жмурив очі на всі прояви нашого хамського життя і щоби не отиратися о нього, держався по змозі подалік, ходив одинцем, жив у самоті. А серцем і душею любив нас і рвався до нас. На шпитальній постелі на чужині в неволі надслухував, що діється на Україні, всміхався до наших сподівань, страдав нашими терпіннями. Коли у вадовицькому таборі явилася вербункова місія від Денікіна, а один з її членів спитав, чи не бажає хто вступити в армію Денікіна, недужий Сосенко підвівся з постелі і спитав сміло: А проти кого воює Денікін?
— Проти большевиків — відповів російський старшина.
— А проти кого Петлюра? — спитав Сосенко.
— Петлюра? Ну, да! Тоже проти большевікоф! — сказав заклопотаний Москаль.
— То запишіть мене до Петлюри! — покінчив розмову український мистець.
Сосенко серцем і душею і як людина і як мистець — був наш!
Свою карієру зачинав Сосенко не як оспіваний лєґендою український мистець "з божої ласки", що то мав талант, часом і великий талант та більше нічого. Сосенко був думаючий мистець, людина зі знанням і порядним мозком, навіть до деякої міри визволений від чуттєвих "недуг". Його мистецтво було розумне і мало своє жерело в трудолюбивім інтелєкті, а не в божественнім, часто химернім подразненню хвилини. При підмозі тихої, совісної студії брався він за розвязку таких питань, перед якими безрадно зупинялося вітхнення.
Мистецька спадщина пок. Сосенка доволі багата й ріжнородна. Є в ній цілий ряд пейзажів і жанрів, в яких стільки успішної погоні за природою і її красою, є й скромна збірка портретів, від яких просто віє тепло живих людей. Сосенкові студії над старими майстрами дали у висліді багату ґалєрію копій, яка зберігається в митрополичій палаті. На окрему частину його творчости складаються праці в напрямі створення українського декоративного стилю. Цю свою діяльність зачав він від портрету Атаназія Шептицького. В тій области лишився Сосенко при византійщині, яку оживлював та в якої рамах шукав примінення для українського орнаменту і побутовщини. У висліді цього зродилися поліхромії церков (Підберізці, Славсько, Девятники, Підкамінь біля Рогатина, Риків, Золочів, Більче Золоте), проєкт стінопису Успенської церкви у Львові, поліхромія двох саль музичного товариства ім. Лисенка та багато картин для поодиноких церков, (Василіяне у Львові, Жовтанці, Долина).
З Сосенком зійшов у могилу український артист, що свідомий засобів і мети шукав нових доріг для проявлення українського мистецтва. що мав охоту, сміливість і витревалість дивитись в глибину української душі...
Умер передчасно, знеможений життям, доконаний польською неволею...
[Вперед! 12.02.1920]