Групі українських радянських письменників — Максимові Рильському, Остапу Вишні, Володимиру Сосюрі і автору цих рядків — довелося побачити в селі Ладанцях, Перемишлянського району, Львівської області те, що викликало в нас великий жаль і великий гнів. Жаль — за обдурених, а гнів — не тих, що обдурюють.

 

Побачили ми «схрон». Підійшовши до нього, ми помітили відразу тільки купу соломи та сміття. Під ними було насипано картоплю, під картоплею стояв чималий короб із землею, а вже під ним зяяла вузенька дірка. Це був хід у «схрон» — підземну схованку, з якої перед тим витягнуто кілька чоловік. Серед них був привідця — бандерівський «станишний», були й задурені ним — прості, темні селяни з обличчями, припухлими і пожовклими від довгого сидіння під землею.

 

Дивилися ми на цих людей — а в них такі ж натруджені руки, такі ж шкарубкі від морозів долоні, як і в наших батьків та братів — і хотілося крикнути такими просвітленими словами, щоб ударили в саме серце, щоб брат зрозумів брата.

 

Люди! Товариші мої! Сини єдиної матері нашої — України! Чесні ратаї, сіячі, женці!

 

Хто завів вас у ці нори? Хто хоче зав'язати вам білий світ — у годину, коли сонце так палко огріває вашу змучену землю? Хто намислив зробити вас щурами підземними, кротами сліпими? Хто? Якою диявольською намовою отруює він вашу душу, сушить мозок, смокче, наче гадина, серце?

 

Ось ти, чоловіче, що стоїш перед нами в благенькій одежині і винувато спускаєш сумирний погляд, — скажи нам, як це сталося? Як сталося, що ти покинув свою хату, сім'ю, дітей і пішов за такими лихими розбишаками та вбивцями, яких ніколи й не відав наш чесний рід український? Як сталося, що ти повірив їм і поліз слідом за ними в отой смердячий «схрон»? Що ти заховався — і від кого ж? Від своїх визволителів, від братів, від таких же, як ти, сіячів та плугатарів, від таких же, як ти, українців?

 

Мовчиш, товаришу? Я знаю, тобі важко на це відповісти. Що й казати, небагато було видно тобі з твоєї криївки — хіба тільки те вічко: над ним батько, було, потребу справляв, а синові стало те вічко за віконце в світ... Ось до чого ми дожили... Сонце премудрості, бачиш, показує тобі з цієї відхідки Степан Бандера, німецький хрунь, гітлерівський блазень, багацький син спід Дрогобича.

 

Ось ми й доходимо до самого вузлика.

 

Кожна нація, чоловіче, це народ. Українська нація — це наш прекрасний, роботящий, чесний, хоробрий, волелюбний український народ. Чого він хоче? Хоче він свободи, миру, заможного й щасливого життя. І ми, українці, — разом з росіянами, білорусами, грузинами, вірменами, казахами та іншими братніми народами — домоглися цього в нашому великому і могутньому Радянському Союзі. Наше щастя порушили німці. Ти бачиш, що з цього вийшло: ми живемо, а німці гинуть — і будуть гинути доти, доки сьомому колінові закажуть нападати на чужу землю. Такий наш закон, і сповнимо його до кінця, бо маємо силу, а дали нам її — Ленін і Сталін.

 

Тепер знову ж таки — є в кожній нації і свої покидьки, людське сміття, негідний бур'ян, що його треба виполювати нещадно. Чого вони хочуть? Одного: жити з поту і крові трудового народу. А оскільки в нашій радянській державі до цього їм — зась, руки короткі, олива в горлянки заливає наш народ таким неситим, то й шукають вони іншого шляху. А шлях цей для них один: запроданство власної Батьківщини. Знайшовся в них ласий покупець — Гітлер; заплатив він їм по тридцять срібників за їх мерзенне тіло й душу. І почала ця непотріб — українсько-німецькі націоналісти — вірою й правдою служити своєму катюзі-хазяїнові.

 

«Не обдуриш — не продаси», каже народна приказка. Ну, а дурити вони майстри. До народу не поткнешся просто з налигачем. «А йди, мовляв, хлопе, на німецьку різницю, там тобі куций німець покаже, почому хліб і сіль почім». Ні, так одверто не скажуть українсько-німецькі недолюдки, вони знають, що дичину ловлять на принаду. От вони й вигадали її: «самостійна», мовляв, та ще й «соборна» Україна. І знайшлися такі щиглі та чижики, що потяглися до цієї шахрайської витівки. Гай-гай! І жаль, і сором, і злість бере... «Не жаль за злого: коло нього і слава сторожем стоїть... а жаль великий на людей, отих обдурених дітей», — як писав наш незабутній Тарас Григорович.

 

То, чоловіче, це «за Україну» тебе кличе боротися Степан Бандера? Отой самий юда, що вже років п'ятнадцять їсть німецький хліб і п'є німецьке пиво. З окупованої німцями Праги, сидячи в кабінеті начальника гестапо, він ото, значить, керує боротьбою за «самостійну» Україну?! Га, добрий же з цього падлюки борець — та тільки не за Україну, а за чорну німецьку користь. Мотузку йому на карк, цьому проклятому бандюзі (і прізвище в нього по вдачі) — та й один кінець!

 

А тим часом іменем цього пройдисвіта банди українсько-німецьких націоналістів убивають жінок, дідів, підлітків, вішають дітей, ріжуть немовлят. І за інструкторів у них німецькі офіцери, і в руках у них німецька зброя.

 

Як же можна терпіти таке, чоловіче? Я дуже люблю свій український народ — і саме тому я благословляю кожну радянську кулю, що вбиває цих скажених псів. Але щиро тобі кажу, чоловіче, — боляче і гірко бачити мені тебе, задуреного, десь біля них.

 

Кинь же їх, вилазь із ями, виходь із лісу, поки не пізно, бо куля не вміє ні ждати, ні розбирати, ні милувати.

 

Вони повигадували імена для своїх банд: ОУН, УПА. А останнім часом, щоб перефарбуватись — якесь там УГВР. Хочеш знати, що означає це собаче гарчання? Я скажу тобі нашою людською, простою мовою: ОУН — це Орда Убивць Несамовитих, УПА — це Ублюдки Паршивого Адольфа, а УГВР — то й зовсім просто: Убивай — Грабуй — Вішай — Ріж... Така в них програма, в цих каїнів і юд, зрадників і запроданців.

 

Я пишу тобі, товаришу, як син, громадянин, патріот справді вільної, незалежної і об'єднаної України. Ця Україна це наша Радянська Україна, невід ємна частина Радянського Союзу. Скинь ворожу полуду з очей, глянь навколо себе — і ти побачиш її у всій силі й красі, нашу велику матір. Бо хто тебе визволив з ярма польської шляхти? Хто прогнав кривавих німецьких людожерів? Хто зробив тебе повноправним громадянином? Хто дав тобі землю? Хто дав тобі українську школу? Хто несе культуру в твоє село? Все це дала тобі наша радянська батьківщина, отже, і її складова, невідривна частина — Українська Радянська Держава.

 

Я кінчаю, товаришу. Скажу тобі просто: настав час, коли треба стати на вірний шлях, не гаючи ні хвилини. Пам'ятаєш притчу про заблуканого сина? Він согрішив перед рідним батьком, але знайшов у собі силу повернутись і покаятись — і батько простив його. Так простить і тебе милостивий радянський народ, коли ти сьогодні ж прийдеш до нього з покутою. Але коли ти не зробиш цього — не надійся ні на що: кара буде нещадною. Вирішуй же свою долю так, щоб не тужила твоя мати, не плакала жінка з дрібними дітьми, не проклинав батько злочинного сина.

 

Дай руку, товаришу! Ми віримо, що ти прийдеш до свого народу і спокутуєш свій гріх перед ним. Адже ворог у нас один — це німці та їхні попихачі. Адже Вітчизна у нас одна — це наша радянська Батьківщина. Чуєш — радянські гармати гримлять на німецькій землі. Може ми ще стрінемось у Берліні, разом вип’ємо вино перемоги. Щасливої ж путі, товаришу!

 

Вільна Україна

10.02.1945