Так он він який, цей гордий красунь-город, це княжеє Данилове дитя, прозване засновником своїм: Львів.
Тепер зрозуміло, чому саме на протязі багатьох віків перехрещували це Данилове дитя то на Лемберг, то на Львув, то знову на Лемберг, то знову на Львув...
А він стояв гордий, непохитний, могутній і кучерявий. Стояв, як скеля, не поворухнувшись, коли на кам'яних його гpyдях вигупували тимчасові його хазяї — то німецького вальса, то шляхетського «мазура».
Він стояв і чекав. І він діждався.
1939 року прийшла воля. Прийшла Червона Армія.
Великий Радянський Союз простяг руку визволення українцям західних областей і возз'єднав їх з братами великої Радянської України в єдиній сім'ї народів Радянського Союзу. Він повернув Львову справжнє рідне його ім'я, що його на протязі багатьох віків доводилося йому чути тільки від небагатьох людей, які вимовляли його пошепки, потай, на всі боки озираючись.
Народ стогнав і, стогнучи, мовчав.
Кращі його представники, на чолі з великим каменярем Іваном Франком та Василем Стефаником, конали в нерівній боротьбі.
І от — народ вільний, а Львів знову Львів.
Два роки великого торжества і всенародної радості.
Та 1941 року фашистсько-німецький боа-констріктор обвинув тіло красуня-города Львова.
І знову він Лемберг.
Але вже не на віки та многовіков'я, ні.
Червона Армія знову вирвала його з страшних «обіймів» удава, і він знову Львів.
І тепер уже назавжди: на віки вічні.
Ще раз: тепер зрозуміло, чому його так перехрещували, чому до його так тяглися і австрійські, і угорські, і німецькі, і шляхетські руки; чому немилосердно та криваво обтинали руки й голови справжньому його хазяїнові — українському народові.
Тепер зрозуміло, чому так кохалися в ньому і ватіканська папа, і габсбурзька мама, і гогенцолернський дядя і собєсько-потоцько-шептицька тьотя, і навіть угорський дедушка разом із бабушкою і чому круль Ян ІІІ так гордо стрибає на бульварі Легіонів на копії з коня Богдана Хмельницького і вказує копією з Богданової булави просто на Київ.
Ще б пак!
Не прибрати до рук такий ласий шматочок — прекрасне місто, та ще й руками чужого народу вибудоване. Хто, скажіть на милость, одмовиться?..
***
Львів, недавніми військовими боями поранений, але не щоднини, а щогодини рани його загоюються, обличчя у львов'ян яснішають, вода водогонами шумить, електричний струм дротами біжить, червоноармійські пісні лунають, школярі табунами мчать до школи із школи, поспішають до вузів студенти, солідно простують на роботу службовці, мчать авто, двірники чистять і підмітають вулиці, театри й кіно працюють...
Город дихає на повні груди...
Але коли ви спостерігаєте рух на львівських вулицях, то помічаєте багато дечого несхожого на нашу, хоч би київську, вулицю.
От ідуть двоє. В чорних мантіях, на голові велика чорна хустка, що спускається своїми кінцями аж до пояса, а то й ще нижче. Хустка над обличчям обшита білою-білою стрічкою, а під підборіддям широкий гофрірований білий-бідий комір. Це черниці.
Чималенько у Львові є манастирів — і чоловічих, і жіночих.
Чималенько ви тут зустрінете на вулицях ченців і черниць.
Є тут бернардинці, домініканці, францісканці, бенедиктинці і т. ін.
Радянський народ з повагою ставиться до всякої релігії, а що торкається особисто мене, то, ставлячись також з повагою до всіх чернечих орденів і особливо до бенедиктинців, я — абрикотинець.
[Вільна Україна, 09.02.1945]