З дня.

 

Ми часто читаємо в польських ґaзeтах, що вони, себто ті ґазети, є відгомоном публичної опінії польського населення краю. І так, як вони пишуть, — так думає польське населення краю.

 

Можливо; не буду сперечатися.

 

Та я час від часу сходжуся на обіді в молочарні з деякими своїми ґазетярськими колєґами і — очевидно — наша розмова відразу сходить на політику. Бо, бачте, ґазетяр без політики — як риба без води.

 

Кажуть, що ніколи не треба заводити дискусії перед обідом, бо коли чоловік голоден, то він лихий і злобний.

 

Це правда.

 

Мої колєґи перед їдою витають мене від "гайдамаки", виговорюють на український визвольний рух, як на неоправданий, штучний, підсичуваний Німцями і т. п.

 

Та зовсім инакше говорять вони при чорній каві. А один і то найбільший паперовий україножер — сказав мені раз по доброму обіді:

 

— Ми з вами не дамо собі ради. Впрочім ми на вашому місци робилиби не инакше.

 

— А чомуж пишеш що иншого в своїй ґазеті? Чому плюгавиш нас останними словами?

 

— Бо, — бо у нас конкуренція. Хто більше й остріще пише проти Українців, той сьогодня — але лише сьогодня — удержується на поверхні. Инакше ґазета пішлаби на бубен!

 

— А деж твої засади?

 

Бо мій колєґа був колись чоловіком засад.

 

— Засади? В ґазетярстві нема засад. Хто платить, той жадає роботи.

 

Я заплатив за обід і не попрощавшися зі своїм колєґою, вийшов з молочарні.

 

Коло порога долетіли мене його слова:

 

— Zawsze cham!

 

[Вперед! 08.02.1920]

 

08.02.1920