Російській інвазії в Україну передувала і супроводжувала її мова ненависті, спроба зобразити Україну державою-невдахою, а українців – фашистами, аж до закликів вбивати їх. Якщо подумати, це було оксюмороном, поєднанням несумісних речей, воднораз, мова ненависті не апелює до здорового глузду та критичного розуму, вона працює на геть інших реґістрах, мало того, вимагає відмови від мислення, від аналізу, від будь-яких спроб зорієнтуватися. Мова ненависті апелює до найгірших інстинктів та емоцій, перетворюючи людину на зомбі, спраглого ненависті і нищення. Ненависть – різновид істерії, один з найгірших.
В Індексі неспроможності держав (Failed States Index) 2013 року Україна посідала 117 місце, найнеспроможнішою було Сомалі (перше місце), найуспішнішою Фінляндія (сто сімдесят восьме, останнє місце), проти якої 1940 р. монстр під назвою СССР розвʼязав війну і яка втратила тоді частину території, оборонивши водночас себе і свою незалежність (як бачимо, не в усіх рейтинґах перше місце найкраще). Чи змінився відтоді цей статус? 2014 року Україна посідає вже 113 місце, 2015 р. – 84, 2016 р. – 85. До речі, від 2014 року індекс називається Індексом крихких держав (Fragile States Index), що істотно коректніше. Щоб зрозуміти, звідки це сповзання, варто спроектувати критерії неспроможної держави на ситуацію цих років.
До ознак неспроможної держави належить: втрата державою контролю над своєю територією або монополією на фізичне використання сили в ньому; ерозія законних повноважень, щоб виконувати колективні рішення; неможливість надання суспільних послуг; неможливість взаємодії з іншими державами як повноправного члена міжнародного товариства. Причин виникнення ситуації неспроможності чотири: перехід від автократії й тиранії до демократії (вакуум влади); нездале управління й корупція; внутрішні кризи; порушення суверенітету держави.
2014 року внаслідок прямого військового втручання Росії, яка скористалася «вакуумом влади» в сусідній державі, Україна втратила Крим і частину Донбасу, монополія на фізичне використання сили перейшла в Криму до Росії та її представників, на окупованому Донбасі – до підконтрольних Росії і керованих кадровими російськими військовими та силовиками формувань, які складаються з місцевого населення і найманців-зайд, що купують зброю на щедрих розпродажах в гіпермаркеті «Росія», від снайперських рушниць до зенітних установок і танків. Отже, з-поміж причин виникнення ситуації неспроможності маємо насамперед порушення суверенітету, з-поміж ознак – втрату державою контролю над своєю територією і над монополією на фізичне використання сили (на окупованій території).
Якщо хтось і робить Україну крихкою / неспроможною, то це, як бачимо, Росія. Якби не її втручання, вакуум влади не позначився б так фатально на ситуації в Україні. Важко мати сусіда, який не тільки мріє про твою смерть, а й приходить і вбиває тебе, розводячись при цьому про мир і братерство, самочинно розпоряджається твоїми територіями, диктує і переписує твою історію, закони і Конституцію. Важко бути Україною, коли тебе силують бути Росією, малою чи ще хай там якою. Кожна спільнота прагне бути собою, не кимось.
А як інші причини й ознаки? На початку російсько-української війни держава втратила монополію на фізичне використання сили через нездатність оборонити суспільство, державні інституції і територію, зокрема державний кордон, частина цієї компетенції відійшла добровольцям, волонтерам, осередкам громадянського суспільства. Недовіра між добровольчим рухом і державою не сприяла міцності, стабільності останньої, ця недовіра взаємна і живилася дисфункційністю держави, яку вона виявила станом на перший квартал 2014 р.
Три інші компетенції – законні повноваження для виконання колективних рішень, надання суспільних послуг, взаємодію з іншими державами держава, попри збройну інвазію проти неї, або доволі швидко відновила, або не втрачала зовсім. Що ж до переходу від тоталітаризму до демократії, то Україна перебуває в стані складної і небезуспішної, хоча надто повільної трансформації. Схоже, Росія трактує ймовірний успіх такої трансформації як загрозу для себе, тому робить все, щоб її уповільнити й унеможливити, маючи в цьому чимало ситуативних та ідейних спільників всередині України. Помаранчева революція і Революція Гідності – елементи такої трансформації, які стали можливими і необхідними тому, що громадянське суспільство еволюціонувало швидше за державні інституції, і виникла ситуація, коли державний апарат став не виконавцем, а гальмом і загрозою змін (нездале управління і корупція, раптова зміна вектора керівною верхівкою), що і спричинило «внутрішні кризи», дисонанс між громадянським суспільством і владою. При цьому Україна не більш скорумпована, ніж Росія, а управління таке саме неефективне, але не таке авторитарне.
Погляньмо тепер на фашизм. Класичні ознаки фашизму – культ особи, мілітаризм, тоталітаризм, імперіалізм, ідея єднання та мобілізації нації та держави проти ворогів, ідея постійної війни й панування. Де це є, а де цього немає, всяк може судити сам. В Україні жодний президент, крім Леоніда Кучми, не затримувався довше, ніж каденцію. Україна не зазіхала і не зазіхає на чужі території, не підриває суверенітет сусідніх держав, на відміну від Кремля, в якого це все є офіційною, постійно озвучуваною і практично здійснюваною політикою. Не Україна окупувала, зрештою, частини території Росії. Не Україна прагне панувати над пострадянським простором і – це не перебільшення – над Європою і світом. Навіть мобілізація нації та держави проти – зовнішнього – ворога, до якої радше риторично, ніж реально вдався попередній президент України, готуючись до виборів і скопіювавши гасла путінської «Єдіной Россіі», мала доволі помірний успіх, і це в державі, змушеній боронити себе, свою екзистенцію.
А й справді, чи можливий в Україні фашизм? Якщо й так, то зовсім не той, який мариться Росії, навпаки. Фашизм в Україні можливий хіба як покруч, креольсько-малоросійський, де навіть не треба буде культу особи, де диктатор буде картинкою, створеною сучасними технологіями, проекцією на екран, в дійсності його може взагалі не існувати. Де пенсіонерам радитимуть розраховуватися за комунальні послуги хатніми тваринами – собакою або котом, або, хто не має чи вже скористався можливістю, власною печінкою чи ниркою і «безбідно прожити півтора року». Де якщо ви не захочете дивитися серіалу, який вам навʼязуватимуть, вас викинуть з автобуса, і це в найкращому разі, бо в гіршому побʼють або й лінчують чи запроторять за ґрати. Де дорослі лякатимуть дітей поліцією, хай хоч в які однострої її по-реформаторськи одягали б. Де поліція і спецслужби фінансуватимуться в рази краще і чисельно багатократ перевищуватимуть військо. Де новісінький патрульний автомобіль, тойота чи рено (чи ще якийсь), їхатиме назирці за юнаком, який вертатиметься в лютневій темряві з тренування, потім автомобіль зупиниться, з нього вийдуть поліціянти і візьмуть хлопця в кільце й безпідставно обшукуватимуть, щоб – на власний розсуд – підкинути чи не підкинути наркотики, побити або відпустити.
Такий фашизм цілком влаштовуватиме Росію, тоді Росія скаже: ось подивіться, нарешті Україна – зразок демократії (якщо Україна ще існуватиме, то суто формально). Українські націоналісти, якщо такі взагалі є, стануть жертвами – далеко не єдиними, хоч, можливо, й першими.
Рецепт виживання і процвітання України – в міцній демократії, ліберальній в сенсі якнайширших можливостей для самореалізації і соціально відповідальній, коли держава не усуватиметься від виконання своїх властивих функцій, а виконуватиме їх прозоро і належним чином. Коли будуть механізми ефективного суспільного контролю за діяльністю правоохоронних органів і бюрократичного апарату. Коли законодавча, виконавча і судова влади будуть розділені, а засобам масової інформації не затикатимуть рота тими чи тими законодавчими ініціативами під тим чи тим приводом. Коли держава буде для людини, а не людина для держави.