(Нарис.)
... raptores orbis, postquam cuncta vastantibus defuere terrae, mare scrutantur: si locuples hostis est, avari, si pauper, ambitiosi, quos non Oriens, non Occidens satiaverit: soli omnium opes atque inopiam pari adfectu concupiscunt, auferre trucidare rapere falsis nominibus imperium, atque ubi solitudinem faciunt, pacem appellant..."
Тацит: Agricolae 30, 10—15
Великий Тигр іде геть.
Або ще вірніше: Великому Тигрові звеліли йти геть. Геть. У слуг та урядовців найнижчої ранґи означає таке: "Геть"— бути прогнанним зі служби. У совітників та шефів секцій — не миле спенсіонування; а у Великих Тигрів — мелянхолійне усунення з виднокола політичного життя. Жоржові Клємансо не судилося стати першим горожанином Франції. Буде ним на його місце пан Дешанель, про якого поки-що Европа знає цілком напевно тільки те, що в нього фризура та одяг просто кляссічно бездоганні. А великого Жоржа Клємансо поглотить однин з тих глумливо траґічних затишків, ряд яких починає в останніх часах людства остров Святої Олени, з його емеритованим та недужим на жолудок Все-Цезарем Бонапарте. І от Тигр Франції складає свій томагавк в той-же архів людства, в якім воно переховує бичі Ксеркса, боговиті пісні Нерона, сина Агриппіни, та отрути Цезаря Борджія. І Великий Тигр справді йде собі геть.
В нього, правда, назбиралося більше скальпів, чим в кого другого із останніх Могіканів тайної дипльоматії. Передусім ось скальп непобідимого досі Зіґфріда, цього ґерманського велитня, який 1870 р. посмів поконати країну Великих Тигрів. А опісля кроваві скальпи цих несчисленних, які на приказ Жоржа Клємансо так каралися усіми тортурами кари смерти, як Больо-Паша, або як скальпована великим Клємансом безборонна жінка-художниця, Мата Гарі. А опісля — і це мабуть Ваша найгордіша, найкраща оздоба, горожанине Клємансо, — це скальпи цих поубиваних міліонів жінок, стариків і дітей, головно-ж дітей, яких помордували голодом, нуждою та роспукою несмертельні стріли цього другого Вефлеємського злочину, якому на імя Версальський мир.
Ах, це одинокий в своїм роді мир, той Ваш Версальський мир, миротворче Клємансо...
Збожеволілі та шаліючі блазні на престолах в роді Калігулі та Геліоґабаля вигадували такі мири для безборонних азійських племен, бенкетуючи між пяними гетерами та споживаючи годовані людським тілом мурени. Геліоґабалеві та Калігулеві жреці вигадували такі мири для поконаних рабів, віщуючи з внутренностей порізаних дітей, що Молохові треба жертви. Але Калігуля і Геліогабал, Неро і Доміціян, Коммодій та Каракалля — це на пів божевільні, за свої вчинки просто невідповідальні варвари з епохи двох перших віків після спасительської муки Назорея, а пан Клємансо — це Француз XX. століття, син теї-ж нації, що й Ромен Ролян та Анрі Барбюс, репрезентант найавторітетнішої Республіки світа і колишній лікар. Воно, правда, трудно при тім не помітити, що це галлійське племя протягом довгих століттів своєї історії видало характери та витворило події, які ще й сьогодні лякають гуманного духа своєю безоглядною жорстокістю та справді Цезаровим лютуванням. Хибаж не страшно жорстокий цей блискучий лицар Франц І., перед котрим так само, як колись перед Геліоґабалем, тремтіло жіноцтво цілої держави, з тою тільки ріжницею, що пяний цісар Риму велів себе нагим жінкам публично возити по форумі, а лицарський Франц І. насилував їх у діскретній тиші своїх спальних комнат? Або цей другий Доміціян, — цей незбагнений людом Людвік XIII., необчислений у своїх рішеннях, як химерна жінка, зданий ради своєї, страшної для всякого прохача хиткоти на ласку та провід дорадників в родї цього Рішеліє, цього ката в кардинальській пурпурі? Або цей ненаситний золотом тиран, цей Людвік XIV., з його Нероновим боготворенням своєї особи, за якого палати та огороди платив народ голодовими пошестями на просторах цілих околиць? А про які вчинки, про які жорстокости ґаллійського духа прийшлосяб сповіщати, колиб хотіли збагнути всі тайни Монфокон'а, Бастилії та революційних консієржерів. А не робить навіть ця визвольна їх Велика Революція иноді вражіння одної безконечної Вартоломеєвої Ночі?
І є навіть в чисто духовних проявах французського племени дещо жорстоке і тиранське, наче глумливе своєю автократністю та невмолимістю, славянському духові иноді незрозуміле. Хибаж є в письменстві цілого світа письменник, який в силі був-би порівняться з цим невмолимим автократом духа — Вольтером? Не жорстокий хиба цей поет глумливої, нечувано цинічної правди про гниль і смерть, про нудьгу і ніщо — Бодлєр? А де в других народів такі невмолимі малярі людської душі, хто так цинічно, так нечувано сміло обнажує її у найближчих, найбільш соромливих глибинах — як Фльобер і Мопассан, як цей сливе всевідучий Золя? О — цей французський натуралізм, — це щось більше, щось глибше, ніж простий собі літературний напрям. У ньому є стільки-ж ґалійської жорстокости, стільки-ж невмолимости імператорської творчої волі художника, скільки безвольности та безпомічности є иноді у славянському смутку. А Ромен Ролян та Анрі Барбюс може саме тому такі замітні, такі великі понад усіх творців теперішньої Франції, що немає в них ні цинізму, ні жорстокости, ні глуму, тільки є в них — любов. Не ця Мопасанова любов, яка все наново конає в реготах орґії після заспокоєння полової пожади, тільки ця — вічна, Христова, якою вже захоплювався Шатобріян, а яку після Понтійського Пилата ще раз велів розпняти Він — пан Клємансо.
І це мабуть один-одинакий витвір, який після його смерти останеться спомином в історії людства.
Цей спомин про Великого Тиґра, про желізно енерґійного ворога та проскріптора всякої любови.
З цього згляду був навіть час, де пан Клємансо видавався декому великим. Навіть надлюдсько великим видавався він декому. Адже і у Відні, у цім убиванім Клємансовим миром Вефлеємі, писали деякі репортери про крицевий характер цього очевидно незвичайного мужа, шукали до нього достойних анальоґонів в старинній історії і знаходили тут що найменше Аґріколю або Цінціната, Катона або Брута — яко одиноко гідних товаришів заґварантованої Версалем безсмертности пана Клємансо. Головно-ж після розбиття осередних держав та в перших місяцях цих преславних мирових перевогорів у Верзалі, які шойно навчили людство, що це таке макіявелізм і брехня, облуда і дипльоматія, імперіялістичний грабіж та модерна культура розшалілого Надчоловіка. Головно тоді, кажу, велич пана Клємансо набирала просто романтичних розмірів, а бездоганною фризурою пана Дешанеля не інтересувався тоді сливе ніхто з бульварних репортерів. Ця велич пана Клємансо росла в міру того, як щораз яркіше зарисовувалися контури страшних заліз, кованих для половини людства заприсяженими та ситими Республіканами у Верзалю, а згодом надлюдськість пана Клємансо була так сказати hors koncours.
Клємансо не вступить, викликали з подивом всі бульварові та вуличні репортери Европи.
Като, — нотував перший фелєтоніст, найпаче після доброго обіда.
— Залізна скеля, — констатував у вступній статі редактор.
— Тигр, — повторяв в сотий раз карикатурист гумористичної часописи.
І цей тигр, ця залізна скеля, цей Като, цей пан Клємансо справді не відступав ні на крок. Він осягав з того згляду цілком потрясаючу велич цього екзекутора, що не влупиться з хлопської хати, поки не здере з хлопа останнього кожуха, з його жінки останню спідницю, а з дитини останню сорочину. Залізна енерґія цього політика — це залізна енерґія того тричі уоруженого лицар-грабіжника, який безборонного подорожнього роздягає в темному лісі до нага та велить собі ще за дарування життя падати до ніг та цілувати стремена. І пригадує ця чудова енерґія пана Клємансо цього пустинного розбишаку який вгасив прагніння кровю убитого ним подорожнього, бо розбирав, що цьому й так вже нічого не треба.
Це велич пана Клємансо.
І вона яко така справді сливе одинока в історії. Ось навіть найбільш енерґйні, безсмертні своєю могутньою волею історичні діячі мали хвилі, в яких вони були добрі і ласкаві як справжні люде, і в яких чудова глибінь їх справді великих душ щойно обявляється в їх окруженню. Скільки-ж таких вчинків чистої людяности міг вичислити Марк Антоній, згадуючи колись над мертвим Юлієм Цезарем його війни в Ґаллії! Скільки знаємо про благородного Александра і ніжного душею Ганнібаля, про великих консулів Риму, а навіть про цього невмолимого, а проте подиву гідного Люція Корнелія Суллю! А й новітня історія знає богато росказати про великих героїв, в яких були справді живучі, справді людські серця. Яка чудова індівідуальність цей лагідний, все розуміючий, Ґустаф Адольф! Скільки чисто людської стихії є і у строгого Валлєнштайна, у циніка Фрідріха Великаго, Карла XII., Кромвеля, а навіть иноді в Наполєона! Бо всяка духова велич —це велике богацтво, богацтво духових сил, признак характеру та прикмет серця, і тому вони нам такі святі і такі дорогі ці душі великих людей, що вглибляючися у них, ми наче бачимо дужі, незнані нам світи. А за те всяка духова пересічність та вбогість це немов той немічний орґанізм, крізь який наче бачиться обриси кістяка, гострі, як обриси смерти, вражаючі лінії нагогo кістяка, бо всяка духова вбогість, всяка пересічність — це болюча, соромлива нагота людської душі.
А хиба-ж богата ця душа, ця духовість пана Клємансо?
На її дні вилося злісно шипучою гадюкою тільки одно: Реванш.
Цим одним словом означені є всі чотирі стороні світа Клємансовсї душі. І як що нам сьогодні нечувано смішний цей колишній деспот-варвар, який при кожній їді велів невольникові пригадувати собі, що йому треба пімститися на греках, то таке-ж нужденно смішне є для нас й це Тиґрове:
Реванш!...
Нужденно, жебрацько смішне та вбоге воно... Ось за цей час, в якім Клємансо був на найбільш могутнім стайовищі у Франції, а може в цілій Европі, голод і пошесть нищили і пустошили нещасні, поконані Антантою держави, їх представники приходили до чотирьох ситих республіканів в Парижі, як прохачі, та вимолювали хліба для голодного населення, молока для вагітних жінок та дітей та мира для страшно окаліченого світа, — але. їм на зустріч шипіло злісно-глумливо, мов усміх Людвика XIV., мов сміх Вольтера, мов Мопассанова отруйна фраза:
Реванш!...
Революції вибухали опісля у поконаних... Голодні пролєтарі четвертували таки на вулиці застріленого поліцейського коня та сирим, окровавленим мясом запокоювали на вулиці пекучий голод, матері і дочки ставали повіями, продаючися одної і тої самої ночі за кусник хліба ласим розпусникам, збожеволілі з нужди злочинці манили до себе малих дітей, убивали їх та їли їх тіло, як каннібали, а пан Клємансо, цей Аґріколя і Цінцінат, цей Като і Брут, цей нечувано надлюдський великий чоловік, кликав радісно, як Марат, побачивши сходи ґільотини, завалені трупами:
Реванш!...
Жебрацька вбога душа цього кумедного дідугана, який сьогодні куняє над своїми мемуарами, мов лисий Дон-Кіхот над книгами про Упачандарона та Меліяґанца, не знала нічого инше, тільки це одно. І наче якась вбивча пошесть зайшла ця жебрацька вбогість душі та думки на всіх великих творців преславного Версальського мира, і всі вони там ділилися, як заздрі круки та ворони, народами та землями, творили вікові шибениці та ґільотини для всякої свободи і всякого життя, перешіптувалися серед чотирьох золотих стін колишніх королівських кімнат, як замасковані убійники, і гострили свої топори на — Ангела Мира.
Довго і всі вони їх гострили.
І той товстий Льойд Джордж, той самий товстий Льойд Джордж, який протягом чотирьох воєнних літ після кожного снідання та банкету повен просто апоплєктичної люті гримав у Демостенових бесідах на Гогенцоллєрна, Габсбурґа, Людендорфа, Ґінденбурґа, Бетмана-Гольвеґа, та й на таких инших шубравих ледачих Льойд Джорджів того часу, і той вже майже несмертельний професор Вільсон, який своєю славою вже може був-би дорівнював славі Христа, як би не та обставина, що в останній хвилі осталось йому тільки реноме найелєґантнішого члена Мирової Конференції, зза чого в історії цей майже несмертельний Вільсон не стоятиме зараз після Христа, а зараз після пана Дешанеля. Так — всі вони гуртувалися кругом свойого майстра і володаря, прообраза і велителя, пророка і Над-Бога Жоржа Клємансо, і, присягнувши в доживотній вірности професорові Вільсонові, беручи за підставу присяги його 14 (чотирнадцять) точок — вбивали чотирнадцять ножів в розмріяне серце Ангела Мира.
Але історія не піде шляхами цих Версалевих злочинців, цих останніх царів, останніх Калігулів та Геліоґабалів людства.
Історія змете їх мири із землі світа так, як мела імперії римських цесарів, імперії панів, імперії Наполєонів та імперії Романових. Історія переведе ревізію цих Версалевих мирів з тою страшною справедливостю, з якою досіль мстилася за всякий злочин проти відвічного духа гуманности і культури. Ця історія вже сьогодні почала свій обрахунок із провідником версалевих убійників, цим Жоржом Клємансом і показала його світові в цілій нужденній наготі кровожадної душі, і веліла замість нього пану Дешанелеві засісти на престолі Франції, а з Великого Кістяка здерла Катоновий костюм і кликнула йому, йому крикнула вона голосно на весь світ:
Реванш!...
[Воля, 07.02.1920]