В затиші митрополичої палати у Львові дихнув вчора останнім шматком легких один з "наших" ...молодих і многонадійних... З бездушним хамством нашого життя розпрощався артист з ніжною душею Фра' Анджеліка. Від невеличкого гуртка українських артистів відбився чоловік великої культури і того небуденнього такту, що не знає ні зависти ні ненависти, ні зневіри ні меґальоманії. В доброму серці Сосенка найшлося тепле спочуття для кожного щирого пориву, в його світогляді було місце для кожного прояву індівідуальности: з пошаною умів віднестися до усього, що викликало вражіння свойого облича а коли не все стрічався з пошаною у відношенню до себе, умів цьому що найменче... не дивуватися... А цього чейже забувати не можна, що Сосенко, який ішов своєю дорогою частіше всього був примушений виправдати цю до ідеалу посунену іґноранцію, яка в своїй бездонній наївности говорила:
— "Ми образ дістали. Оглядав його я, моя жінка і діти, всі братя церковні і сестри служебниці, та переконалися, що цей образ до нічого. Ми сподівалися, що Ви намалюєте образ артистичний, а тимчасом тут жадного артизму не видно. Я (священик) хотів писати до Вас, щоби Ви дали сей образ за 50 зл. але дяк каже що найліпше зівсім відослати"...
Так. Треба мати або залізні нерви, або ангельськи добру душу Сосенка, щоби не збожеволіти живучи серед суспільности в якій про "артистичність" чи "неартистичність" мистецьких творів рішають... дяки і піддячі...
Сосенко не збожеволів, зате вмер на чахотку. Те, що смерть молодого, талановитого українського артиста пристидила нелюдяність окупаційних властий, що не соромилися везти хору людину в неопаленому ваґоні з Закопаного до... Вадович, не освободжує іще нас від закиду, що для Сосенка не було у нас місця. Иньша річ, що коли Сосенко вмирав, то в його серці могло ворушитися усе — кромі огірчення до суспільности, яка не вміла чи не могла недопустити його до чахотки.
Вийшов зі священичої сімї. В Станиславові покінчив реальну школу, в Кракові академію мистецтв. При допомозі митрополита Шептицького побув два роки в Монахові, два роки в Парижі та оглянув мистецькі архитвори Европи.
Вроджена інтеліґенція в парі з щасливою системою образовання поставили його зразу на становище артиста-інтеллектуаліста. Покинувши краківську академію не опинивсь Сосенко на роздоріжю, але мав уже свою доволі викінчену життєву диспозицію. Час і дальший хід образування витіньовували її й удосконалювали не змінюючи основного заложення.
Побут в Парижі в клясі знаменитого француського портретиста Льва Бонната (1833–1905) не зробив його портретистом, полишаючи тільки на якийсь час слід в його кольориті, який з бронзового асфальту розвинувся небаром в весельчану гру інтензивної кольористики.
Такжеж майже безслідно проходили його студії над "старими майстрами", яких твори ріжними часами копіював для збірок митрополита. В тім случаю умів він віднестися до копійованого твору з обєктивністю образованого чоловіка, а це мало той позитивний успіх, що копії були вірні а Сосенко не переставав бути собою.
Томуто, коли в 1905 р. виступив Сосенко в перве на львівській виставці "Товариства прихильників української штуки і літератури", його облича зарисувалося доволі очеркнено.
Перед українською публикою станув свідомий своїх засобів і цілий стиліст-декоратор. Абстраґуючи від його тодішних і пізніших, часами прекрасних портретів, жанрів і пейзажів, на перше місце висовувались заєдно його змагання в напрямі сотворення українського декоративного стилю. Говорили про це вже його найраньші праці, як антикізований портрет ґр. Атаназія Шептицького та стилізований жанр "Дві свахи".
Не чуючи себе певним на ґрунті народнього мистецтва почав Сосенко свою дорогу від монументальної візантійщини, в якої рамах найшов примінення український орнамент а згодом і побутовщина. Так повставали поліхромії церков в Підберізцях коло Львова, в Славську, Більчу, Золотім, проєкт поліхромії Волоської церкви у Львові, поліхромія обох саль музичного Інститута та більші і менчі картини для церков. Кожна із згаданих робіт Сосенка це замкнений в собі етап його витрівалого і послідовного шукання стилю, який мав стати викладником мистецької культури учасної України. До наміченої ціли ішов спокійно але без вагань і упокорюючих компромісів.
Уладжена в минулому році в салях Національного Музея у Львові "Виставка сучасного малярства Галицької України" дала до певної міри ретроспекцію усеї творчости Сосенка. Найшлися так його давніші пейзажі й портретні начерки поруч найновіших начерків привезених з фронту, були там і прекрасні в своїм роді проєкти поліхромії Волоської церкви у Львові.
В парі з творами Новаківського і молодого Анастазієвського, були твори Сосенка великим плюсом вистави. Поруч, часом, мініятурних його пейзажів, які до речі кажучи, були тільки скороспішними нотатками для картин, які уже... не будуть намальовані, ніхто з глядачів не проходив мимо. Правда, мало хто підходив до стінок, на яких були розвішені його декоративні проєкти. Дехто навіть висловлював припущення, чи не є вони знимками поліхромії якихсь індійських храмів. Мало хто завважив, що тут втиснуто в візантійську схему неперебране богацтво української орнаментики і фіґуральних композицій так по свойому, по українськи відчутих.
І в тому якраз лягла траґедія не тільки самого Сосенка, але й усього нашого мистецтва. З самовдоволенням парвеніїв дивимося а навіть купуємо гладко мальовані "ляндшафти" навіть українських артистів, але здвигаємо раменами і з недовірям хитаємо головами дивлючися на зусилля артистів, які абстрагуючи від гладкости і поправности, шукають нових доріг в глибину таки нашої, власної душі.
Щож? Як це не прикро зі становища людини, то всеж таки з тим треба згодитися, що ті, яким в обличю вічности дано говорити за нас і про нас, довго іще вмирати-муть з голоду або не чахотку...
[Громадська думка, 07.02.1920]