Малий фейлетон.

 

Камянець подільський — лютий 1920.

 

Бажаючи хоч в частині виконати ваше доручення, посилаю вам це письмо. Багато довелось би написати з камянецької столиці. Живем, живем своїм життям! Та не все дасться сказати. Малюнки і настрої лишаю на пізніще, а покищо начинаю з верхів.

 

Представники нашого уряду завитали у Камянець майже у повному складі. Є голова Ради міністрів, є міністер закордонних справ, є міністер справедливости і голова дипльоматичної місії. Не приїхали лише оден державний секретар.

 

Я пішов до них. Застав дома всіх чотирьох; всі вони живуть в одній кватирі, бо у нас з помешканнями велика біда. В Камянець приїхало чимало гостей. Я розмовляв лише з головою Ради міністрів; инші члени правительства уважно слухали, але вповні погоджувалися з п. премієром, бо ніхто з них ні словечка не докинув і нічого не спростував.

 

Згода очевидно між членами правительства — повна.

 

Коли я згадав, що являюсь з доручення редакції денника, присутні перекинулися поглядами — була хвиля мовчанки, а опісля стали ми розмовляти.

 

. . . . . . . . . . .

 

— Ну, так чого ви хочете? — запитав мене ласкаво і ніжно п. премієр.

 

— Особисто я, пане міністре, звичайно нічого не хочу. А от громадянство, так воно цікавиться, доки воно пане міністре буде стра... стратеґічне, значить економічне, політичне? Взагалі, значить, ситуація?!

 

— Ситуація? Прошу!

 

Виїхав я з Камянця і поїхав до Варшави. Приїхав я до Варшави; зупинився в готелі. Приймали мене радо. Витали мене щиро. Місія працювала. Я працював. Усі ми працювали. Допрацювалися, значить, до деклярації. По тім відпочивали. По тім приїхали наші. Праця пішла з подвійною енерґією. Упорядкували національні кольонії в Ланцуті, Рівному і Домбю. Відносяться до нас цілком прихильно. Та ви й самі можете в цьому переконатися. Уже в Борщеві вас у мить зустрінуть i з проводирем аж до самого Ланцута перепровадять.

 

Нас визнають безумовно. Смішно навіть було би подумати щось противне. Ми визнані; нас не змішують з иншими націями. Визнані, визнані... Так і напишіть...

 

— Так і пишу:

 

Ми визнані... визнані...

 

. . . . . . . . . . .

 

— Формуємо. Формуємо сильну, дисципліновану армію. Урядовців всіх відправили в Камянець. Обіцяють... розумієте, все обіцяють!

 

— Розумію, кажу: Вам обіцяють.

 

Пишу слово за словом тай з черги запитую:

 

— А як, пане міністре, Анґлія?

 

— Анґлія? Анґлія — так це Велика Британія, Ірляндія, Шотляндія, Індія, Льойд Джордж, значить: Нічого собі Анґлія! Взагалі!... Анґлійський ґенерал м... микнув. Так, так... Сидів, сидів, а тоді:

 

— Мммм...

 

А це щось значить!

 

Анґлійці, виж самі знаєте, ориґінальний народ. Вони багато не балакають. Отак, знаєте, мм... мукне, потім, дивись, з цього "мммм..." вийде що небудь!...

 

— А як, пане міністре, Франція?

 

— Франція? Хиба-ж ви не знаєте, що таке Франція? Франція тепер уже не Франція, а Анґлія!

 

— А як, пане міністре, стратеґічне становище?

 

— Стратеґічне? — Міцно! Ото як ми захопили Варшаву, чи там вона нас (все одно), то хиба лише яка небесна сила нас витисне звідти. Становище стале, міцне, непохитне, прямо нерухоме.

 

— Дозвольте, пане міністре, ще одно запитання. Яке економічне становище наше й наших сусідів?

 

— Наше — добре! Ми настільки всего маємо, що як ви й самі мусили бачити ще в нас і в "депозіт" беруть.

 

— А як там? Дорого? хліб наприклад? цукор?

 

— Хліб? — Прямо не знаю! Цукор? — Якось не тямлю...

 

Е, е... пшетапянка — 20 марок фляшка, коняк щось 100—150 марок, залежно від ресторана, царська — 50—75 марок...

 

Не дуже дорого; жить можна. Взагалі я дивлюсь на майбутнє оптимістично. Ми переможемо! Заспокойте громадянство. Будь ласка: вразумляйте Галичан. Хай не хвилюються. Більше витрівалости. Більше спокою. Майбутнє за нами!...

 

Я зовсім несподівано пчихнув; ще більше в туж мить зломилося в мене перо. Була хвиля мовчанки і заклопотання. Присутні перекинулися поглядами.

 

Я встав, поклонився і вийшов...

 

Громадська думка

 

06.02.1920