Про долю українських артистів взагалі, а про Сосенка зосібна. — Його побут в Закопанім і Вадовичах. — Про барак ч. 2. маляра Бутовича, часопис "Гонокок" та місію Денікіна. — Про св. Варвару і її критиків.
І.
Спомини отсі дотичать в більшому одного з тих, яких не минула доля українського артиста. По смерти виспівають йому похвальні пеани і писати будуть:
Був одним з тих, що не шукають слави в свойому життю...
То буде по смерти; бо за життя — хто би там ще артистами інтересував ся!
Про живучих ще артистів (дивне диво, що живуть!...) у нас не пишеть ся; се не наш звичай.
І колиб я був в заголовку помістив великими буквами: "Модест Сосенко, український артист-маляр" — то сі зі старшого покоління, які його знають, готові подумати, що се... некрольоґ.
Бо такий у нас звичай! Деж писати про живучого — хтось не вигадав!
Я згадав про старше покоління, бо з молодшого — мало знають про нього. Під молодшим поколінням розумію теперішню академічну і ґімназійну молодь, яка всеж таки найбільше інгересуєть ся життям артистів.
Бо і звідкиж (поза деякі одиниці) знати їй про нього? На картках "малюнків" його нема — а сеж до тепер майже одинокий спосіб, в який "наші" артисти давали можність пізнати себе нашій ширшій публиці, передовсім молоді. — Та він не хотів уживати сього способу...
*
Сосенка пізнав я в Вадовичах, хорого — у шпитали. На табличці, що висіла над його ліжком, було виписане: Internowany oficer ukraiński. — Витаємось; представляю ся йому, він мені.
"Сосенко".
"Сосенко, Сосенко... десь тому пятнацять-двацять літ чув я про одного молодого маляра нашого, що золоту медаль дістав в Краківській академії. Чи се Ви може?" — питаю його.
"Так, се я!"
Худий, худий... шкіра і кости, як то кажуть.
Фронт італійський, Альбінія — чиж не чудові краєвиди?
Тіш ся і радуй ся український артисте, що "таним коштом" звидів єси такі далекі краї! В твоїй течці краєвиди Альбанії, море — а в грудях?...
Таним коштом, ой таним!
Скільки плянів, стільки гадок, горячкові візії — ах! схопити се все на полотно!...
*
В році 1918 дістав ся до Закопаного — відпочине, прийде до себе, виздоровіє...
Тут застав його початок війни українсько-польської.
"Precz z Ukraińcami z letniej stolicy Polaki!" — і Сосенка, яко інтернованого, перевозять в часі найбільших морозів, в неопаленім ваґоні, до Вадович.
В дорозі тяжко простудив ся.
І коли лежав там кілька днів безпомічний, в горячці — бачив перед собою всі церкви, які малював:
І ту першу в Підберізцях коло Львова в стилі візантійському —
і ту останню в Більчу золотім, над бувшою границею російською, в українському стилі.
І образи, мальовані ним, ожили.
Зійшов Ісус в терневім вінці, зійшла Мати Його з роздертим серцем і всі святі мученики, яких змалював.
І здавалось йому, що чує слова: Претерпівий до конца, той спасен будет!
*
Поволи горачка уступала, та здоровля не вертало. Сеж Вадовичі!
Прийшла плакуча весна, часом сонце усміхнуло ся; радіб виглянути на світ божий, побачити сонце — годі!
На корідорі пост з настороженим баґнетом кричить:
"Stój! gdzie idziesz?"
А там, за кратами, на свободі — найменша животинка до сонця вилазить, найменша травка ід сонцю золотому усміхаєть ся...
А тут? Тут панови всіх сотворінь, та ще артистови — кричать:
"Stój! gdzie idziesz?"
Кервавить ся душа, а затиснені уста немов кричать: Неволе, проклята будь!
І молять ся проклоном,
і проклинають молитвою...
Чи може бути молитва проклоном, а проклін молитвою?
Хто збагне душу артиста?
*
Вікно наше до півночі, перед вікном кучі з безрогами, гній і смітник.
(К. б.)
[Нова Рада, 05.02.1920]
(Дальше).
Сонце ласкаве для них: пригріло смітник, роспарив ся гній...
Віддихай свіжим воздухом артисте, се цілющий бальсам на груди твої зболілі...
Чи винен ти, що вродив ся Українцем?
***
В шпиталі, на другому бараці — майже самі закордонні. Се офіцери — старшина сірої дивізії, що в Луцку "взяла ся" в полон. Хлопи, як дуби — лиш греблю гати! Хорі на секретні недуги...
Поглянеш на наших Галичан: всьо молодіньке — сей без руки, той без ноги...
Плакати хочеть ся; діти одної матері — та як не однаково розуміли вони борбу за Волю!..
Між закордоннями визначав ся один молодий поручник. Бутович звав ся. Инші цілими днями грали в карти, сварили ся — а він рисував, малював, портретував. Гадок в нього, як у заязя скоків.
Почав видавати гумористичний часопис: "Гонокок" ілюстрований альбом з житія другого бараку. Вийшло одно число, велике обємом і змістом. Одинокий примірник сього "Гонокока" находить ся таки у Бутовича.
Тоді якраз вербували ріжні літаючі російські комісії добровольців в армію Юденіча і Денікіна. В "Гонококу" змальовані влучно тодішні настрої серед старшин: сварки між сими, що записали ся до Денікіна, а сими, що остали ся вірні... але кому, не знаю.
Зайшла ся комісія і до нас.
"Не желаєт лі кто наступіть в армію Денікіна?"
О! чорт твою душу — думаю собі, але мовчу; другий товариш недолі теж не обзиваєть ся, нараз Сосенко питає:
"А проти кого воює Денікін?"
"Проті бальшевікоф, канєчно!"
"А проти кого Петлюра?"
"Петлюра? Ну да! Тоже проті бальшевікоф!"
"То запишіть мене до Петлюри!"
Я зо сміху не міг здержати ся; польські офіцири, які ходили з комісією, теж засміяли ся. — Комісія вийшла, як непишна.
Сміяв ся і сам Сосенко — крізь сльози.
***
Бутович часто заходив до нас, приносив показувати Сосенкові свої проби. Не має жадної малярської школи, а хотів би дістати ся в якy академію.
Сосенко любив оповідати про свій побут в академії Краківській, монахійській та париській. Оповідав Бутовичеви про тамошніх професорів академії, про артистів, вистави і т. п.
То я раз і кажу до Сосенка:
"Що се може бути, що Ви, маючи академію париську, де Українцеви так тяжко дістати ся — так мало знані у нас? Чи Ви — кажу — пішли чужим служити богам, чи знеохотили ся чим?"
"Ані одно, ні друге" — каже Сосенко — але для характеристики нашої суспільности оповім вам один зовсім звичайний случай, який дуже часто трапляєть ся нашим артистам за життя".
"Я кінчив тоді академію в Парижі. Пише до мене один священник з Галичини лист і просить, щоб намалювати до його церкви образ св. Варвари. Я чув — пише — що Ви добрий маляр, тож прошу як найскоріще взяти ся до роботи (величина образу має бути така а така) і написати мені, що образ сей буде коштувати.
"Я подав ціну 100 зл. дістав задатку 25 зл., малюю і тішу ся, що ось мої земляки удають ся до свого чоловіка; може вкінци наступить якась звязь між артистами, а власною українською суспільністю. Тоді то, здаєть ся, чи не перший раз зродилась в моїй голові гадка, посвятити ся виключно нашому церковному малярству.
"Образ намалював я справді гарний; сеж мій твір, що в рідний край мандрує!...
"Післав його між своїх, тай жду, нетерпляче жду на вістку.
"Через якийсь час дістаю від сего священика лист.
Пише:
— Ми образ одержали. Оглядав його я, моя жена і діти, всі братя церковні і сестри служебниці, та переконали ся, що сей образ до нічого. Ми сподівали ся по Вас, що намалюєте образ артистичний, тимчасом там жадного артизму не видко.
Бож прецінь св. Варвара була зовсім инша.
Я хотів писати до Вас, щоб дали сей образ за 50 зл., — але дяк каже, що найліпше зовсім відослати. Отже прошу звернути нам задаток 25 зл., а ми сейчас відішлемо образ.
З поважанням...
Щож було мені робити? Я пожичив 25 зл., відослав, а моя св. Варвара приїхала назад до мене.
Оттак навязувались відносини між мною, а нашою громадою".
Таке оповідав Сосенко. Та чи лиш його одного зустріла така доля? Чув я про образи Струхманчука для "Достави", та про славних критиків тих образів...
Ликуй і весели ся, український артисте, бо заплата своя велика на... небесіх!!...
(К. б.)
[Нова Рада, 06.02.1920]
(Дальше).
Знесенє постів. — Бутович малює мій портрет. Подвійне "я" і Diabolo. — Сосенко теж взяв ся до мальовання. Два портрети: "Злим оком дивить ся на світ божий" і "Contra spem spero". — Наш виїзд з Вадович. — Закінчення: pro еsu, pro Jesu.
IІ.
В першій части забув я згадати, що з кінцем весни була в шпиталі місія данського Червоного Хреста. За її вставленням знесено постів на корідорі і позволено виходити на подвіря. В часі приїзду закордонів тих ограничень вже не було; для того і Бутович міг до нас заходити.
Та дні були слітні і зимні; оспівана весна і сей "чудовий місяць май" минули, не очарувавши своєю красою нікого. Навіть одна сетра-санітетка, залюблена в hajdamackim oficerze, оказувала свою любов досить прозаїчно: потайки передавала йому папіроси!
Ах, що за проза в любві! Та що робити? І за се могла вилетіти зі шпиталю, як би лише власть була о тім довідалась.
*
Бутович взяв ся одного разу змалювати мій портрет. Я лежав тоді в ліжку, хорий. Але як позувати, то позувати!.. Може якраз заясніє колись Бутович на малярськім небозводі, як першорядна звізда, а тоді я крикну на цілу Україну: Дивіть ся, у мене портрет його кисти! Якось усів я на ліжку, овинув ся коцом, та Бутовичеви щось не влад; мій чесний ціферблят звертає то сюди, то туди; від вікна зле, до вікна не добре.
Бракує йому — світла, освітлення! Але чого крутить моєю головою?
Тож я і кажу йому:
"Чоловіче! Крути, не верти — а з голови моєї світла не добудеш!"
Се, здаєть ся, узнав він за достаточний арґумент, бо вкінці дав мені спокій.
"Ну да! так сидіть і не рухайтесь!"
Сиджу, сиджу — вліпив сліпи в Сосенка, ні не моргну.
Дивлюсь, дивлюсь — а в очах мені поволи бовваніє.
Лице Сосенка стаєть ся повне, ніс коротший; потім розділюєть ся і виразно бачу двох Сосенків.
Ага! думаю собі — от справджуєть ся теорія о подвійнім єстві чоловіка.
Рівночасно здаєть ся мені, що і моя частина одна відділила ся; але частину другу — тую власне, що сидить на ліжку — так щось немилосердно кусає в плечі...
Хочу поскробати ся, але перше моє "я" шепоче мені:
Сеж не тебе кусає, сиди!
А друге підштовхує мене, кажучи:
Ей, здаєть ся, тебе, тебе!
Моє тіло вкінці не видержало, рушилось, а рука сягнула за плечі.
Подвійний Сосенко зник — на його місци лежав той давний, худий та схорований...
Подвійне "я"!
Тепер розумію, чому говорить ся нераз:
"Сей а сей чоловік "сам" зі "собою" в незгоді. І розумію також, чому так часто в незгоді живуть чоловік і жінка: бо там тих "я" є вже чотири.
Та буває нераз, що жінка сама одна має чотири, пять, шість таких "я". — Ох, тоді вже пекло в хаті!
Вертаймо однак до рисунку.
Я рушив ся, Бутович позлостив ся, Сосенко оживив ся.
Треба було вернути до тої позиції, в якій був я передше.
Круть, верть — і голова вернула на своє давне місце.
Слава-ж Тобі, Господи, що не злетіла! Рисував, приглядав ся, знов рисував — а Сосенко мов не той став.
Оживив ся, як староста на весіллю. Сяде в ліжку, лягає, знов сідає.
Вкінці промовив Бутович слово, на яке ждав я, як на спасення:
"Ну, да! готово!"
Дивлюсь на рисунок... Я, не я! Що за мара?
"Те се — кажу — якийсь Diabolo! Що Ви зробили з мене?"
"Єй Богу, се Ви! Тілька бачите, освітлення погане, не виходить!"
"А бодай з тебе не виходило!" — подумав я в душі, перелицювавши значіння закордонського "не виходить" на наше галицьке.
Не знаю, чи я в таку погану хвилю се подумав, чи може мій Diabolo хотів пімстити ся — досить, що Бутович з полудня захорів.
Ледви на другий, чи третий день подужав.
(К. б.).
[Нова Рада, 07.02.1920]
(Кінець).
"Завтра я буду вас малювати" — каже Сосенко, оглядаючи рисунок Бутовича.
Чи мені причулось?
Сосенко, якого годі було упросити, щоб бодай образок який нарисував?
Сосенко, якого боліло се, як хто звертав ся до нього зі словами: Намалюйте мені дещо, я вам заплачу.
Сосенко, який півтора року не мав вже кисти в руках, а нераз і ложки не міг вдержати?
Вкінці діждав ся я того "завтра".
Було се якраз 15-го липня. Усів я, затягнувши на себе військову блюзу, Сосенко також сів на своїм ліжку, по турецьки, оперши ся о стіну.
На коліна поклав собі твердий картон і почав рисувати.
Та вскорі зболіли його плечі і груди. Умучення відбило ся на лиці, перестав. Рисовання не тревало довше над 10 — 15 мінут. Та чуючи, що гарячка підвисшила ся, поклав ся.
Термометер підскочив на 39.5 С., хоч рано була температура зовсім нормальна.
"От бачите — каже — таке моє здоровля, таке моє життя! А тут хотілось би викінчити ще деякі образи до церков, тай Caля Музичного Інститута ще не зовсім така, якою я думав її бачити"...
Хоч рисунок був поки що вуглем, та я зараз пізнав "себе". На слідуючий день мав малювати фарбами.
Всі прибори малярські таскав зі собою від гір альпейських до альбанських, від шпиталю до шпиталю.
Умучений був дуже, та на другий день все таки взяв ся до мальовання.
Малював кільканайцять мінут, на третий день викінчив і ось маю портрет кисти Сосенка, змальований на ліжку, на колінах, підчас хороби...
"Так, се я!" Бачу і "чую", що се я!
І маю два портрети:
Один змальований Закордонцем, другий Галичанином:
Закордонцем, що рветь ся до життя, Галичанином, що хилить на той бік;
Перед одним незнана будучність, перед другим таємна вічність;
Один прихильник футуризму, кубізму, маляр нагих тіл — другий маляр церковний, маляр святих, ангелів.
І роздвоїли моє "я".
Один змалював одну частину, другий другу.
Пригадуєть ся мені сильветка моя в "Гонококу", яку нарисував Бутович і підписав під нею: "Злим оком дивить ся на світ божий". Те-ж саме мож умістити під портретом, бо таким бачив мене Бутович.
Сосенко змалював друге "я" — а в нім закляв, здаєть ся, слова: Contra spem spero. — Бо справді тоді, в половині липня, хоч як було сумно і злим оком дивили ся ми на світ божий — та все таки ще надіяли ся...
І коли гляну нераз на портрет, а спомини неволі виринають передімною, як марево будучности, а страшна теперішність гнітить своїм проклятим, невиносимим тягарем і тисячними омацками зневіри всмоктуєть ся в зболілу душу — тоді німий образ говорить до мене з докором:
"Contra spem spero!"
*
Незадовго перевели Бутовича в табор, відтак з иншими офіцирами закордонцями вивезли до Ланцута. Де він тепер обертаєть ся не знаю.
Між його рисунками замітнійші: Карти до гри в українському стилі, дещо з української архітектури, орнаментики, відтак карикатури, ілюстрації до наших питомо галицьких проклонів, шляк трафив, якась холєра, ...син, та много инших, які годі мені тут вичисляти. Вкінці богато "футуристичного", про яке він сам говорив, що "не знає, що се такеє". Сосенко любив його, поучав та ворожив гарну будучність; я на перекір все критикував і ганив, яко невідродний член нашої суспільности, для якoї і "св. Варвара не така, якою повинна бути".
*
Сосенко не малював вже більш нічого, а коли нарешті обох нас випущено на волю, бадьорні йшли ми на дворець, дивуючись, звідки в нас сила взяла ся?
Запахи піль і нив, шум лісів, щебет пташок, зузіння комах і пчіл — деж було се все, як ми сиділи "там"?
Витай нам воле!
І пригадались слова Шевченка:
Оглянув ся сіромаха:
І голий і босий,
Та на волі! Й більш нічого
У Бога не просить.
* Здаєть ся мені, що кривду зробив Сосенкови п. М. Г. в сьогорічнім калєндарі "Просвіти" на стор. 160. Згадуючи мимоходом, що Сосенко давно вже покінчив малювання Музичного інститута, а Новаківський не готов ще до нині, пише:
"Річ проста. Одні малюють "pro еsu" на нині, аби було, другі "pro Jezu" в обличю вічности".
Значить, Сосенка зачислив до катеґорії першої.
Значить дальше, що артист, який виконає замовленння на час, почуваючи ся до відповідальности власне "в обличю вічности" — робить се, після п. Г., оттак "рro еsu", на нині, аби було...
[Нова Рада, 08.02.1920]