У нашім селї, що лежить недалеко більшого міста стоїть величезна фабрика. Величезна она, що годї єї за тиждень обійти! Дім коло дому, як би яке місто, а всї на два, три і чотири поверхи. По-при тую фабрику, що розложила ся на горбі, низом село, красними садами умаєне. Кругом села, на горах тягнуть ся старі лїси, в котрих чи мало всїлякої птицї; від співу єї лїтом аж в ухах лящить. Все зложило ся на те, щоби місце нашого села можна назвати красним, принадним, чарівним, але тілько у лїтї, бо коло прийде снїжна зима, коли зелень з дерев опаде, видно лиш рідко порозкидані хати, з поміж котрих, як і з доокрестних гір, вистають самі пнї дерев з розложистими гилями. А фабрика з своїми червоними дахами, що гуркотить і стукотить і з своїми величезними коминами, з котрих день-денно садить чорний дим, опадаючи помалу на цїле село, справляє при зимовім супокою і односторонности понуре пригноблююче вражінє, подібне більше до смерти, як до житя.

На голос фабричного дзвінка, що надзвонює скорим ранком, вироює ся з хат множество людей, чоловіків і жінок, старих і молодих, всї спішать до фабрики, щоби кервавою працею заробити кілька шісток на теплу страву і одежу для себе та дїтей. Спішить чоловік з жінкою на цїлодене гарованє, а дома лишають ся лиш дїти без надзору, без опіки, криють ся за зимні печи зимою, бавлять ся піском або болотом лїтом і ждуть часу, коли слїдом своїх батьків запряжуть себе у тяжке ярмо в тій самій фабрицї, де батьки их стратили свої сили і здоровлє, доробивши ся лиш того, що по смерти справить им фабрика чотири дошки та заплатить священика, котрий відпровадить их на вічний супочинок. Така уже доля!

Коло фабрики тої ходить вартою старий Лупач. Цїлий запуганий у довгім кожусї, на ногах папучі, велика баранкова шапка на ухах так, що ледви з під неї очи та ніс видко. Ходить від будки до будки, слухає коли годинник на вежи буде бити години, слухає щоби і чверти не опустити, бо що чверть години мусить накрутити штудерний свій годинник двома ключиками, з котрих один на однім кінци місця, де Лупач вартує, а другій на другім. Не може того не зробити, бо годинник той рано, коли єго отворять, висповідає все, чи Лупач добре пильнував фабрики, чи може коли задрімав. Що чверть години засвище переразлива свиставка Лупача, за нею друга, трета і десята, наоколо фабрики у всїх вартівників так, що Лупач, свиснувши в одну сторону, почує за хвилю як би відголос свого свисту з другої сторони. Двацять кілька лїт однаково, що ночи вартує він і не трафило ся єму, щоби коли заснув, або щоби в тім місци, де він вартує, закрав ся злодїй до фабрики. Не відпочивала свиставка при "бамканю" годинника, не відпочивали і ключі. До акуратности в службі заправляв ся він через чотирнацять років у війску, де змірив не одну стопу землї своїми ногами, і де не одна кулька у війнї засвистала єму попри голову. Єму заснути не трафить ся, хиба єго молодшим товаришам. Крадькома за кожухом носив часами з собою полїно і коли з утоми мусїв усїсти, сїдав на полїно. Здрімнув ся, тратив рівновагу, полїно перевертало ся, а він ставав на рівні ноги і дальше мірив кроками землю, слухав "бамканя" годинника, та переразливого голосу свиставки.

— Зістань, Гриньку, дома, — говорила жінка. — Дадуть тобі кілька реньских пенсії на місяць і я щось зароблю, та будемо жити. Дїточки підростають, треба нх припильнувати, тай одробину того добра, що маємо. Дїти виростуть, а ми не навчимо их по людски "пацїру". Зістань, — бідкала жінка.

— Єще час, — мовляв Лупач, — єще час; поки змога треба працювати, треба зарабляти, а дїти при Божій помочи виростуть нам єще на потїху.

І так сходила днина за дниною. Старий Лупач все повнив свою службу, пригадуючи собі нераз в глухі ночи свої давні часи, коли то він з Яблоновскими (так називали оден полк войска) під Сольферіном до штурму йшов, згадував і товаришів, що в війнї полягли і не одна слеза скотила ся по єго глибокими борознами поораному лици, за вірними товаришами, з котрими кільканацять лїт зносив терпеливо всїлякі лиха і не один "Отченаш" змовив за их душу, та за свій щасливий поворот.

І хто знає, може Лупач і до смерти пильнував би фабрики, бо двацять кілька лїт одної роботи звяжуть чоловіка з нею так, що обійти ся без неї не годен, як риба без води. Та ба! Недармо кажуть люде: чоловік думав так а оно инакше зложить ся.

Кличуть Лупача до канцелярії.

— Лупача Гринька,—каже директор єму, — виганяє ся з фабрики, і то за крадїж.

Єсли би фабрика цїла завалила ся, єсли би всї гори запали ся, а сонце на заходї зачало сходити, не вразило би Лупача се так, як слова директора. Став і анї пари з уст. Слухає і ухам своїм не вірить, чи то сон, чи на яві?

— Не чуєш? — питає директор?

— Мене виганяють за "браму"? — питає Лупач мовби не вірив словам директора.

— Тебе! тебе! — почув відповідь.

— Та за що? за крадїж? та за яку?

— Ти украв тютюн, ревізори знайшли у тебе в загатї.

— Пане директор! бійте ся Бога; я, що добра вашого і цїсарского стережу через двацять кілька лїт, і я мав би сам красти? Змилуйте ся, як то може бути? Не губіть мене старого і моїх малих дїточок.

— Такій ти лиш святий видавав ся, а злодїй був, як і другі.

Кождий чоловік мав свою амбіцію і коли єї нарушити, він замісць як звичайно бути супокійним, стає звірем проти другого чоловіка, хотяй би і не знати проти кого. Так і з Лупачем було. "Злодїй був" — ті слова прошибли морозом цїле єго тїло і він замісць просити, толкувати ся став гордий, випростований, як за часів вояцких, та коротко відповів:

— Назвіть мене чим хочете, але злодїєм мене звати не маєте єще права. Кленусь на Бога, що я нїчим не завинив.

І вигнали Лупача за браму. Не питали, не доходили, чія правда. "Лівізори" знайшли тютюн, цїлий, некраяний в "папушках" і доказ був. Двацять кілька лїт служби при фабрицї, а з службою при войску сорок, пропали. Та не лїт страчених єму жаль, не служби; він мав бути злодїєм, — і тої неправди єму жаль.

— За щож тебе вигнали? за що став злодїєм? — плакала жінка. — Та-ж той тютюн, що "лівізори" знайшли в гною фабричнім, в тім, що вивозять у поле під капусту, — дїти сховали єго там.

— Цить жінко, є ще правда у світї, знайду я єї! Є ще старші над нашими панами; поїду, знайду их і они менї правду присудять.

— Не їдь голубчику! не їдь! — умоляла жінка, а пиши письмо до тих старших панів.

— Пани письменні, знають ся на письмі, та перекрутять, як самі схотять, хотяй би оно і святе було. Я напишу так, а они инакше, і их правда буде, а не моя. Поїду сам, хотяй би на край світа, а чейже є правда у світї, чейже я знайду єї!...

Поїхав Лупач. Минає місяць, дістає лист жінка, щоби грошей прислала, бо тих, що на дорогу взяв, уже не має, а правди єще не знайшов. — Послала жінка, що мала, тай просить, щоби скоро вертав.

Минув місяць, минув і другій, а про Лупача і слух загинув. Не вертає і не вертає!

Надходить вже і Великдень; на дворі потеплїло, гарно, а в хатї Лупачихи лиш плач та сум. Плаче Лупачиха, плачуть дїти, питають за татом. Уже й Великдень а у Лупачихи нї варено, нї печено. Хто нї перейде по при хату, а она до вікна, може йде, може надійде! У других хатах радість: "Христос воскресе" носить ся від хати до хати, люде тїшать ся, веселі а в неї сум, та плач. Нїхто не прийде, як бувало, не потїшить, не привитає, бо в радости забувають люде на других; не дармо кажуть: кого нещастє прибє, до того й пес не загляне.

Вечером приходить посланець громадскій у хату.

— Яку вістку приносите? — питає Лупачиха — може від чоловіка?

— Та щось так, тілько не від чоловіка, а про чоловіка. Прийшло письмо до громади і гроші, котрі ви післали єму; не знайшли єго там...

— Не мучте, говоріть, бо недобре щось укриваєте — крізь слези просила Лупачиха.

— Нема що казати, вістка не дуже мила, але видно так єму судило ся. Не стало єму грошей, а до панів чи може й до самого цїсаря не міг добити ся, і почав протягати руку. От і замкнули єго до арешту. Бідачиско не витримав, з жалю і помер.

Не плачем оплакувала Лупачиха свого чоловіка, а нїмою розпукою. Не стало слїз для неї. Лиш дїти дрібні, плачучи питали: "де тато? де тато?" а она пригортаючи дїточок дрібних, потїшала:

Цить-те дїти! цить-те, тато пійшов до панів, за правдою пійшов...

[Дѣло, 05.02.1895]