Стаття шан. автора відноситься перш усього до Наддніпрянщини. Ми вповні годимося з висновками статті з тою заміткою, що боротьба з большевизмом на Україні може бути переведена лише при підмозі всіх тих, котрі теж є заінтересовані в охороні европейської культури. Та вони, на жаль, злочинно-свідомо переводили бльокаду України, лишили українську армію без зброї, муніції, ліків і т. п. Що більше, в нагороду за те, що галицька армія не допустила до злуки російських і угорських большевиків і тим самим охоронила цілу центральну Европу перед червоним заливом, — Франція помогла виперти українську армію з Галичини. Шан. автор полишив те все на боці, бо стаття є призначена перш усього для нашої орієнтації. Ред.
Ніколи ні оден лад не падає через те, що його сильно атаковано, лише все через те, що його слабо боронено. Се варто собі пригадати особливо тепер підчас великого двобою між здоровими силами західно-европейської демократії та московсько-азійським "соціялізмом". Колиб по стороні нападених знайшлось більше таких залізних людей, як Носке і Черчіль, то нам не требаб бyло тремтіти за долю окцідентальної культури.
На жаль, цих людей брак, особливо у нас на Україні, чим і пояснюється та політика переляку, котрої хопилися деякі з наших збаламучених партій, шукаючих ратунку в нового "месії людськости" — Льва Бронштайна.
Те, що додає відваги нашим газардовим політикам ("хоч гірше, та инше"!) це їх віра в ніби-то близьку перемогу большевизму в Европі. Чи так дійсно є? Чи справді готова запанувати над світом ідеольоґія "грядучого хама"?
Відповідь на це питання може бyти тільки неґативна. Велика світова катастрофа принесла з собою повний розклад другого інтернаціоналу. Люцернська конференція була його останніми судорогами. Вибраний на цій конференції "Comitе d' асtіоn internationale socialite", що мав приготовити слідуючий зїзд в лютім ц. р. (в Швайцарії), постановив — на своїм останнім засіданню 20. і 21. грудня м. р. в Льондоні "з огляду на сучасне положення партії й міжнародне" — відложити зїзд аж до 1. липня, иншими словами: ad calendas graecas. І дійсно, ця децизія була лише виразом всім (опріч Гендерзона, Реноделя й Льоґета) знаного факту: розпаду Інтернаціоналу.
Цей розпад одначе далеко не означав іще побіди большевизму. Бо до третього, лєнінського Інтернаціоналу прилучилася властиво тільки італійська партія, коли не рахувати таких "пролєтарських" країн, як Болгарія, Румунія, Норвеґія і Данія. Ні одна з инших великих промислових країн не визнала московського Торквемаду своїм верховним жерцем: ні Анґлія, ні Франція, ні Бельґія, ні Испанія, ні Німеччина. В Анґлії соціялістична партія (Lаbour Party) готується вступити в бльок з лібералами, у Франції сторонииків Лєніна розгромлено на виборах до камери, в Німеччині останній провокаторський виступ аґентів Троцького скінчився повним і заслуженим фяском. Що до цих останніх (німецьких "независимців"), то вони хоч і притулилися де ІІІ-того Інтернаціоналу, але з думкою перетворити його в IV-тий, бо навіть вони (в своїм орґані "Freiheit") остро критикують Лєніна, закидуючи йому ширення анархії в світі.
Цей моральний занепад большевизму в Европі є лише одною стороною медалі, котрої другим боком є наступаюче отверезіння сторонників порядку і культури, як з буржуазного, так і з робітничого табору. Цему отверезінню належить приписати згаданий вже вислід виборів у Франції, енерґічну розправу з пройдисвітами і повіями на Угорщині (тзв. партією Белі Куна), з рештою відруховий протест великої заокеанської демократії проти большевицької бацилі. Як відомо, в останніх часах уряд Зєдинених Держав Північної Америки арештував близько 5 тисяч комуністів (з того в самім Ню-Йорку 500), сконфіскував цілі тони підбурюючої літератури, позамикав редакції бульварних большевицьких ґазет і видалив цілу хмару працюючих за російські гроші анархістів з краю, гостинність котрого нарушували вони в нікчемний спосіб. В цих зарядженнях американський уряд ішов рука в руку із судейською колєґією республики, оден з видних членів котрої заявив, що з точки погляду права "всякий зголошуючий свій вступ до партії комуністів виповідає тим самим війну Зєдиненим Державам" і є відповідальний за всі слова і акти партії.
Свідком подібногож отверезіння був автор статті в Швайцарії, де ціла демократія, як оден чоловік, рішучо відкинула спробу жменьки політичних крикачів накинути краєви диктатуру меншости. Той, хто як автop, бачив останній швайцарський страйк (в літі м. р.), спровокований аґентами Лєніна; хто бачив свідомість і самопосвяту селян-солдатів, патролюючих днями й ночами вулицями більших міст; хто обсервував рішучу поставу цілої швайцарської демократії в цей тяжкий час, — той мусів переконатися, що всяка спроба большевизації цього краю скінчилася би хиба масовою різнею провокаторів...
На жаль, сього отверезіння не слідно на Україні. Лише в нас бавляться ще в політику переляку. Лише в нас дехто серіозно бере обчислені на людську глупоту зазиви Троцького, обіцюючого сaмостійність... наводненій його військами Україні; лише в нас находяться босяки духа, думаючі серіозно, що здорова селянська демократія України колибудь погодиться з диктатурою люмпенпролєтаріяту... Так ніби нам мало було дотеперішніх досвідів з червоною Москвою! Так ніби "соціялісти", що заключують союз з Молодотурками, афґанськими ханами і бухарськими емірами — дійсно мали в голові якийсь соціялістичний ідеал!
Найвищий час нам згадати (про що в свій час забула Директорія), що переліцитувати большевизм годі! Що, як казав Стендаль, подобатися народови легко, але тяжко подобатися йому довший час, бо "une nourelle betise remplacera bientot la votre" (нова дурниця скоро прийде на зміну вашій). Так сталося вже рік тому, коли в нас памяталося про істнування гуртка винародовленого люмпенпролєтаріяту і забулося про величезну більшість українcькoго селянства, коли нас (з усіма нашими "трудовими конґресами") переліцитували московські большевики. Не вже це має повторитися знов?
Треба вже раз запамятати, що большевизм, після своєї природи, не є здатний до жадного компромісу. Що сутю його істнування і цілею є знищення західно-европейської цивілізації, що він так само мусять — для власної самооборони — ширити скрізь наоколо себе анархію, як царат мусів заводити наоколо себе реакцію; вводючи скрізь абсолютизм: 1763 на Україні, 1832 в Польщі, 1849 на Угорщині і 1899 в Фінляндії.
Треба вже раз зрозуміти, що боротьба з большевизмом є неминуча, що коли його не поборювати на Сході, то доведеться робити це в Афґаністані та Індіях, коли не на Україні, то в Румунії, не в Румунії — так на Угорщині і т. д. без кінця, бо — повторюю — большевизм неспосібний до компромісу. Ще менше є він пацифістичний, як з лицемірною облудою твердять його сторонники зa границею, бо він нападав на Україну не лише тоді, як там був реакціонер Денікін але і за часів Директорії. Час вже зрозуміти, що в боротьбі з московським "соціялізмом" іде не о "інтервенцію" в Росії, або о накидування чужої волі російському народови, лише о оборону окраїнних держав колишньої царської імперії проти червоного імперіялізму о ратовання найвищих цінностей европейської демократії і цивілізації від заливу орд нового Тамерлана.
Цілий соціяльний уклад нашого народу і його так часто нехтовані нашою інтеліґенцією традиції вказують, що його місце є там, де борються з новою небезпекою зі Сходу.
Найвищий час отрясти з себе рештки московської ідеольоґії і набрати більше віри в здоровий розум нашого селянина.
Берно (Швайцарія) 25. січня 1920.
[Нова Рада, 04.02.1920]