Один з польських суспільних педаґоґів у своїй книжці п. н. "Начерк національного виховання" говорить, що "політична залежність є небезпечною школою для народнього характеру і як треває довший час, може викарбувати на ньому дуже глибокі сліди"*). Велика правда криється в цих словах. І хіба ніхто инший, як український народ відчуває дуже добре правду цих слів. Крім всяких лихих наслідків моральної вартости, витратив він кількакратно ріжні верстви й свої суспільні стани на користь того народу, в котрого залежність він попав. Та остаточно можнаби перетерпіти втрату кількох маґнатських родів, що стали ренеґатами для панської ласки. Історія життя і культури нашого народу поучила нас, що український народ без них остоявся, розвинувся і сьогодні стає в перші ряди борців за найбільше демократичний державний устрій.
Як довго боротьба треває, так довго цілий народ неначе те залізо в горнилі твердне і сталиться. Позбувається ріжних лихих прикмет, пізнає вагу спільноти, думає сам про себе, виявляє із себе повну самодіяльність і самостійність у своїх вчинках.
Та не кожда боротьба приносить зараз бажані овочі, так і боротьба за нашу державну самостійність ще не порішилася. Наразі наш народ почетвертований. Угорська Україна як автономна частина чехо-словацької держави, Українці на Буковині і Бесарабії підпали під румунську владу. Галичина і великі частини Поділля, Волині, ціла Холмщина і Підляше перейшли під польську адміністрацію. А судьба східної України ще не порішена. На всякий случай треба замітити, що якби прийшлося в такому стані остати довше, то наш нарід присуджений на те, щоби не мати можности кермувати своєю судьбою. Про його потреби, його власну управу, його становище в світі, його заграничну політику будуть думати инші, а суспільність стане затрачувати згодом знання правління собою.
Судьба Галичини ще не порішена. Нависла над нею найбільша гроза "автономії". А вже польські часописи закликають український народ до льояльности. Справді дивні ті поклики, тим більше, що виходять вони із тої суспільности, яка виробила зовсім инший ідеал льояльности, чим той, який поручає українському народови.
Український нарід не зліплений з иншої глини як польський. Для його народньої душі важні ті самі права, що для польської. І коли польські педаґоґічні круги заявляють отверто, що оказування себе "добрими горожанами австрійської держави" крило "народні небезпеки", то такі самі народні небезпеки грозять українському народови. Правда, у Поляків "числено напевно, що польська суспільність омине лихі національні наслідки завдяки могучости свого патріотизму"**). Всеж таки мусимо признати, що хоч Поляки не завелися у своїм сподіванню, то того рода виховання суспільности є анормальне, кривить душу і не дає можности мати віри яким небуть запевненням, що нарід так вихований додержить принятих на себе зобовязань. Хвилеві користи не заступлять викривленого національного характеру.
Тому наш нарід мусить ясно й отверто стояти й на будуче при стягови, що його видвигнув в часі останньої боротьби, а тим стягом власна державність і повне зєдинення усіх українських земель в одно державне тіло. Держачи високо, непохитно й послідовно отсей стяг не можемо допустити до кривлення душ нашого народу, не дамо повести себе на ніякі сподівання й обіцянки, які нічого не дають. А навіть якби давали, то будуть це хиба "данайські дари" прибрані то в ту, то в иншу шату, більше або менше милу для нашого ока. Буде це або чар "вищої культури", або "свідомісгь вступання на вищі щаблі", або будуть це насильні проби зводження числа українського населення до меншости не тільки якостевої, але й скількостевої.
Для нас неважна психіка Поляка у Варшаві або Познаню, хоч і там повстало стоваришення "для оборони східних кресів". Ми мусимо числитися з настроями, голосами, психікою Поляків, що живуть в Галичині. Серед них переважає лише одна думка, а саме думка не допустити ніяким способом до голосу Українців, всіми способами подавити їх, бо це інтерес вітчини того вимагає. Коли перед двома роками відбувалися у Львові відчити польських педаґоґів і учителів на тему національного виховання, то всі, крім одного священика одобрили становище прелєгента, який висказав слідуючі слова: "Що шкідливе для нашої суспільности, повинні ми поборювати цілою силою, яку лише маємо, хочби насилуючи загально-людські почування — коли такі істнують фактично. Толєранція можлива лише там тільки, де ніщо не грозить добру вітчини. Ненависть ворогів є отже оправдана; признати її мусимо хочби тому, щоби не грішити утопізмом супроти фактичного стану річей". "Коли Бог на першому місці поставив вітчину, то ми повинні посвятити для неї все, що маємо і для її добра затратити всіх і себе, як покажеться потреба". "Етика народнього костела повинна поставити на чолі катехізму засаду: Кожде діло для добра вітчини — походить від Бога, отже є добре". Він жадає чинних проявів ненависти, "як вона не має остати безслідним, субєктивним, хвилевим настроєм"***).
Проголошені тут засади примірюється вповні до Українців, бо Українці це вороги "вітчини". Так лише можемо пояснити собі поведення шкільних властей супроти Українців-учителів, яким закидувано "вороже відношення до польської народности". На тому становищі стоять всякі комітети "оброни народовей", всякі регабілітаційні комісії, всякі комітети "урядників з академічним образуванням" і т. д.
Розглядаючи отсе усе, бачимо, що одинокий вихід із положення, повне довіря у власні сили й у власну вартість і розвиток послідовної праці над тим, щоби витворити з нашого народу — нарід, зложений з людей, що їх у кождій хвилині можна до всего зужиткувати, тобто нарід ужиточних людей. В хлопця і дівчинку, молодця, мущину, жінку і старця впоювати і їх призвичаювати, щоби на службу суспільного і народнього інтересу поставити не лише свою думку і почування, але кождий свій чин. Отсе витворення спільної радости чину, це як каже Кершенштайнер, є підставою народнього виховання, бо виховати себе позволять лише ті люде, яким життя являється вартним того, щоби жити.
Громадянське виховання змагає до того, щоби кожда одиниця сповняла свої завдання не лише для себе самої, лише для того, що цього вимагає інтерес народу. Так поведене виховання осягне другий важний ідеал, а саме суспільної відповідальности за свою працю і свої вчинки.
До повного переведення такого виховання не мусить бути зараз власна держава. У тім ціла річ, уміти повести справою так, щоби навіть при зовсім некорисних умовах для виховання нашого народу до державного народу, свою мету осягнути.
Не маємо на разі держави. Не зможемо викресати загально патріотичних і традиційно льояльних заяв супроти держави, бо її нема. Ізза того прийдеться нам на місце абстрактного поняття держави поставити сам народ, а державно-творчий наш дух мусить проявитися у добуттю для кождої одиниці економічної незалежности, у поданню кождому Українцеви і Українці його варстату праці, у найсильніщому витворенню життєвої спільности і суспільної відповідальности за кождий свій вчинок і за судьбу всіх членів народа, у найширше розвиненій суспільній опіці над матеріяльним і духово-культурним та ґіґієнічно-санітарним станом всіх одиниць приналежних до нашого народа.
Отсі завдання становитимуть противагу розшалілих місцями партійних спорів і пристрастей, а поставлять ясно перед очі ту ціль важку й єдину: Вільну, незалежну Україну, во виду якої мусять замовкнути партійні спори.
*) Borewski: Ogólne zaryty wychowania narodowego. Warszawa 1919, стор. 62.
**) Kronika Rady szkolnej krajowej za lata 1916—1919. Lwów 1919 стор. 97 і слід.
***) Z zagadnień wychowania narodowego. Wydawnictwo zbiorowe T. І. Lwów, 1918. stor. 44—46.
[Вперед! 04.02.1920]