Загачевський Євстахій. Закохані в життя, одружені на смерті ⁄ Євстахій Загачевський. ― Київ : Видавець Олексій Бешуля. ― 2019. ― 464 с.
Нове видавництво «Пропала грамота», що зʼявилося на українському видавничому полі, усе частіше приємно дивує читача своїми новинками. Засновник цього видавництва Олексій Бешуля, ветеран російсько-української війни, за короткий час існування його проекту зміг показати, що мілітарна тема, яку в нашому гуманітарному просторі повсякчас замовчують, є важливим елементом усвідомлення та промислення світу, в якому ми живемо.
Це література, що написана кровʼю, не вигризена зубами з кінчика олівця замріяного про гонорари поета, що бачив світ лиш з вікон готелю, а писана спогадами-думками, котрі постають у кривавих витинанках письма. Ми знову і знову повертаємося до теми емпіричного досвіду, теми прожитих важких та радісних ліній життя, що осідають у вдалих образах книг, тоді вони стають предметом роздумувань читача. Література такого плану в українському видавничому річищі завжди опинялася поза мейнстрімом, біля краю, біля берега, її воліли не бачити, не говорити про неї. І це докір тим інституціям та культурним менеджерам, що бачать тільки те, що виприскнуте слиною Моди, яка кричить у вуха читачеві. Та життя вносить свої корективи, воно саме показує що є важливим, а що опиниться за бортом історії літератури.
Йтиметься тут про книгу Євстахія Загачевського «Закохані в життя, одружені на смерті», що складається з двох частин. Перша ― «Спомини фронтовика» та друга ― «Її регіт не лякав». У першому випадку маємо детальні спогади учасника української військової частини в Німеччині, вояка моторизованої бригади СС та Третьої танкової дивізії СС «Мертва голова». Це шлях кривавих епічних боїв у Псковській області, на Східному фронті, кілька епізодів поранень, лікування, шпиталь, коротка інтимна історія, втрата друзів, полон. У другому ― участь автора як добровольця у дивізії «Галичина», описана в художній обробці, в малих прозових формах оповідання.
Ця книжка важлива тим, що вона дає альтернативу радянському висвітленню подій Другої Світової війни, викривлення яких осіло в літературі українських радянських письменників. Можна згадати зокрема Олеся Гончара з його лубково-трафаретними «Прапороносцями», у яких видно лиш тіні, та не видно людей. Ці картини деформують реальність, роблять її кривим дзеркалом. Натомість тут, у письмі Загачевського, передана атмосфера важкої та складної епохи, в яку потрапили українці по двох берегах Дніпра. Це почуття соборності, у якому сильним духом людини осягнена вся його країна, за яку він втрачає друзів, свою кров, мерзне в шанцях, тужить за далекою випадковою дівчиною та ненавидить ворога.
Тут, наче на долоні, людина війни зі всіма її страхами, сподіваннями та зухвальством, яка розуміє свій колись смертний фінал. І від цього усвідомлення тексти заряджені сильною екзистенційною напругою, що, вочевидь, дало підстави Олексієві Бешулі порівняти письмо Євстахія Загачевського, зокрема його «Спомини фронтовика», із твором «У сталевих грозах» Ернста Юнґера.
Книга просякнута тугою за тим, що українському воякові, який мешкав у Львові, в Залізничному районі цього міста, доводиться важити життям за чужі ідеї, втілення яких не провіщають для українця нічого доброго. Його батько ― учасник Листопадового зриву, який ув австрійському мундирі пройшов усі кола того пекла. Хлопець ще малим наслухався про подвиги вояків. Тому Східний фронт став для нього місцем випростовування його духу, який просився на волю, погуляти. Так зростала у нього військова авантюрницька жилка. Та крім того він розумів, що мусить рости в плані військово-тактичного знання, яке придасться йому для тих боїв, що, як він вірив, колись відбудуться і за його місто та за його країну.
Герой цього тексту, поза сумнівом, романтик, ведений ідеями великого чину: «Мене цікавили чи навіть захоплювали майбутні бої, нічні виправи та різні геройські подвиги, про які я стільки наслухався та ще більше начитався. ˂…˃ Моєю улюбленою літературою в шкільному віці були видання «Червоної калини», що я їх захоплено перечитував. Там я находив те, про що мріяв: бої, воєнні пригоди, геройські подвиги та посвяту в обороні Батьківщини». Молодий вік та жага перемог закривали всі окопні негаразди ― брак побутових зручностей, брак чистої білизни, педикульоз та інші неприємності, все це перекривалося малими радощами вояка ― чаєм з горілкою, мʼясними консервами та хлібом, що їх пажерливо поглинав вовчий апетит.
Важливими фрагментами книги є описи самих битв, коли юнак уперше відчув, що по ньому стріляють, що хтось стоїть за пущеною з ворожого боку кулею. Тут відсутній книжковий радянський героїзм, яким загодовували покоління і покоління читачів. Тут страх смерті та дике бажання вижити важать на терезах дії вояків. Тут відсутня бравура, натомість є ставлення до землі, як до рідної душі, що прихистить своїм захистом:
«Довкруги, як лиш оком сягнути, один великий водограй вогню заліза й землі. Пронизливий рев вибухів та випалів глушить вуха. У повітрі чути гострий запах спаленого пороху та розритої сирої землі. За звичкою ховаю голову за амуніційні скриньки, як тільки зачую близький хрипіт стрільна, що падає. З кожним новим вибухом поблизу нашого становища мене охоплює нервозність. Десь праворуч від мене почулися зойки. Такі несамовиті, що на серці моторошно стало. Хотілося б щоб земля вмить розкрилась та прийняла мене в свої надра. Одна секунда здавалася довгою годиною. Невмолимо щораз ближче підсувалася навала заліза й вогню. Дрижала земля під зривами стрілен. Чорний та гострий своїм запахом дим стелився по ровах».
Книга рясніє реалістично виконаними картинами, які рельєфно, зі звуком прокльонів покажуть стан пораненого солдата. Слід також відзначити, що ставлення лікарів та санітарів до поранених у німецькій армії разюче відрізняється від того, яке було в радянській армії. Тут можна згадати спогади лікаря Миколи Амосова «Голоса времен», де він описує свою роботу хірургом на фронті, де були далеко інші умови для тих, кого вели на забій радянські командири.
У цих описах війни порозкидувані пригнічені роздуми автора, де він розуміє свою іншість у цьому війську, розуміє, що став заручником обставин:
«Нікчемний наймит у чужій ворожій армії. Десь у глибині душі тліла іскорка надії, що, може, якраз прийде ця хвилина, і я зможу змити ганьбу своєю кровʼю. Поки що мусив кріпитись та ждати; єдиним виправданням у цій хвилині для мене було те, що я бʼю нашого відвічного ворога. Так я бодай пробував сам себе виправдати».
Це важливі свідчення учасника війни для нашого сучасника, який ходить манівцями історіографії та не може скласти для себе обʼєднувального портрета українців, які воювали на боці німецької армії.
У «Споминах фронтовика» автор кілька разів уважно наголошує на залізній дисципліні, яка вражає його. Так називається один з розділів його спогадів «Прусська дисципліна», показує уважне ставлення до рядового вояка усіх, хто причетний так чи так до фронту, а також цивільних людей. Чимось римським повіяло від фрагменту, коли роздали пакунки з їжею та цигарками, а на ньому був напис: «Батьківщина здоровить вас, поранені!». Але є тут також епізод, коли вояк відмовляється віднести тіло загиблого, він відмовляється зробити це двічі, і на очах у присутніх командир розряджає йому в голову револьвер, супроводжуючи цей акт словами: «Ми не потребуємо боягузів».
Книга важлива тим, що дає іншу характеристику українському воякові, котрий за світовідчуттям протиставлений радянському українцеві. Це полотно, що потрібно зшивати в роботах істориків, показувати один імпульс на визволення:
«Одне відрадне явище, що його я запримітив серед стрілецтва, це те, що, незважаючи на всі шикани, принижування, з охотою, а то й запалом усі вчилися воєнного ремесла. Я зрозумів їх, бо ж сам ― хоч дорого заплатив за те ― вступив до війська, щоб набрати військового знання, щоб у вирішальний момент прислужитися своїй Батьківщині. Наша армія, українська армія, що про неї вже тоді говорили з пошаною та респектом. Говорили поворотці із бродівських полів, що більшість вояцтва дивізії, кому вдалося прорватись з оточення, опинилася в її лавах».
Побут в італійських таборах, де під відкритим затяжним дощем, просто на землі, в калюжах спали люди, також показує «молот випробувань», які довелося пройти героєві цих спогадів. Вони важливі вже тим, що описують покинуту напризволяще людину, яка загубилася у далеких далях від своєї країни, котра тільки починала довгу дорогу до свого звільнення. І ця дорога триває досі.
Якщо говорити про стильові особливості цього письма, то деякі моменти можна було би більше наблизити до сучасної мови, зробити сприйнятливішими сучасному читачеві, от наприклад: «Осип Кричівський з трудом відклеїв перші уривки думок від темної поволоки сну, яка наповнювала череп» (стор. 312), чи «Та і сам він на протязі тих двох тижнів…» (стор 351―352). Вислів на протязі ― калька з російської мови, або: «Скільки ж то думок увіпхається людині до лоба через одну ніч» ― трохи кострубато. Але ці невеличкі погрішності в жоден спосіб не заберуть від книги її важливості для сучасного читача як свідчення того складного часу.