Є теми, що вже стали культурним штампом, архівною текою, яка припадає пилом у черзі на переупорядкування. А є такі, що не потребують представлень, але через недостаню проговореність викликають неоднозначні рефлексії. Ними можна спекулювати, нерідко опускаючи питання якості реалізованого продукту. Лишається вгадувати, чи так було задумано, чи творцям не вистачило вміння вивести свій продукт на відповідний рівень. Із такими роздумами, зважуючи професіоналізм митців та актуальність піднятих тем, ми підходимо до розгляду вистави (тренажу, психодрами, перформансу?..) «Пауза» (прем’єра 16.11.2019) румунського режисера Косміна Матея у Першому театрі в рамках театральної резиденції «Пам’ять. Тожсамість. Ми» за підтримки Українського культурного фонду.
про стан між «до» та «після»
Буквально темпоральне поняття «пауза» може означати будь яку зупинку в процесі будь-якого явища. Компілюючи термін на «постдокументальну драму з життя акторів» (як окреслений у прес-релізі жанр постановки) намалюймо в уяві автобусну зупинку посеред магістралі десь у лісах. І хтось з акторів, вийшовши на цій зупинці та вдивляючись як вперед так і назад, бачить лише тунель дороги. В напрямку назад є певні спогади, а вперед – мрії. Як перше, так і друге до певної міри є категоріями віртуального. У відношенні до нашого образу з дорогою – міражами.
Але з одного боку ми маємо досвід (часто травматичний), а з іншого – горизонт очікувань (часто завищений). Ці дві крайності взяті не для того, щоб вразити і без того травмованого подіями в житті країни читача. Ці крайності знайшли своє відображення у постановці Косміна Матея. Тому маємо право читати «Паузу», як стан між травматичним досвідом та завищеним горизонтом очікувань.
про категорії «до» та «після»
Майбутнє – категорія невідомого. Народ індіанців Аймара говорячи про майбутнє вказує рукою позаду себе, у такий спосіб візуалізуючи це невідоме. Наблизитися до об’єктивізації, можна лише по відношенню до минулого. Яке до певної міри є відомим, але часто недостатньо осмисленим. У рамках Конгресу культури під час дискусії «Мінус завтра: наративи майбутнього» прозвучала фраза, що минуле може змінити тільки забуття або покаяння. Забуття призводить до рециклу подій, до свого роду самсари, куди особливо обдаровані кадри потрапляють через невігластво. А покаяння (читаємо – переосмислення) дає можливість звільнитися з кола поневірянь.
Творці вистави це покаяння показали нам як «сповідь» акторів, їхні приватні/інтимні історії. У той час «гріхами» стала суміш страху з болем та розчаруваннями. Комусь не пощастило в професії («Хотів бути актором рівня Бог…» – завищений горизонт очікувань), а комусь в коханні («Коли він дізнався, що я подала на розлучення, то взяв ножа і хотів мене зарізати» – травматичний досвід). У міру знайомства з деякими акторами, допускаємо, що завданням від режисера було розповісти саме приватні історії. І вже приватні біль чи страх певної соціальної групи людей (акторів) мали б стати відображенням колективних настроїв нашого суспільства.
про заперечення заперечення
Кого я маю грати, коли розповідаю свою історію? Чи маю в такому разі грати взагалі? Відповідь здається логічною і не потребує відповіді. Але багаторічна практика накладає свій слід на манеру існування актора в сценічному просторі. Що й стало причиною проявлення у постановці одного із законів діалектики. Йдеться про діалектичне заперечення щодо конкретного явища, котре являє собою його перехід у свою протилежність…
У виставі присутні елементи умовності (театральної гри) та документа/перформансу. Зображення класичного театру на сцені гіперболізоване, гротескне і подекуди наближається до традицій рідного українському серцю «жлоб-арту». Відібрані класичні тексти – це праці найвидатніших драматургів всіх часів та народів: Шекспіра («Сон літньої ночі») та Чехова («Вишневий сад»). Естетика їхнього обігрування спонукає думати про критику класичного театру як такого. І якщо ми з одного боку бачимо критику драматичного театру, то з іншого – нездатність відійти від його естетики.
про колективний досвід летаргійного сну
Окремо варто сказати про історію драматургині Ірини Гарець, яка була одночасно приватною і такою що виходила за межі приватного. Мова йде про пережитий досвід в ході роботи над ще однією «невиставою» – «Що робити у Попасній після 6 вечора» в рамках проекту «Сучасні театральні майданчики – осередки громадянської активності». «Протягом всієї дороги мене мучила думка: «Це снаряди так розбомбили дорогу, чи вона така і є». Бо в мене в Полтаві чимало вулиць з таким покриттям, що ніби по ним пройшлися «градами». Такі роздуми драматургині можуть слугувати ще одним ключем до постановки Косміна Матея.
Якщо брати період життя країни від повернення незалежності до Революції Гідності, то майже 15 років Україна знаходилася в стані летаргійного сну: потенціал держави в усіх галузях поступово знижувався, не було кому розвивати інфраструктуру, ремонтувати дороги і т.п. Ніби хтось цілу країну поставив на паузу, а потім забув натиснути кнопку відтворення.
Здавалося, революція реанімувала життєві процеси в суспільстві, принаймні в театрі та кіно це дуже помітно. Та нині знову спостерігаємо прагнення суспільства впасти в летаргію. І те, що ми називаємо сучасним театром, виступає як каталізатор, котрий робить спроби протистояти стагнації. Але, на жаль (чи на щастя), мистецтво не є панацеєю від найруйнівнішої сили у всесвіті – людської тупості.
про перезапис історії
Сьогодення – це не просто данність, це результат наших дій у минулому. Очевидно, що це минуле ми не можемо перезаписати. Тому ще одним важливим моментом у постановці є елемент згадування. Чи ми згадуємо правдиві факти? Що саме ми згадуємо і що з нашою пам’яттю відбувається взагалі коли ми згадуємо? Американська дослідниця пам’яті Елізабет Лофтус у своїх працях говорить, що мозок відтворює спогади, подібно до того, як актори (порівняння наше – авт.) кожного разу відтворюють вивчену з режисером на репетиціях постановку.
Кожного разу це інша вистава, хоч в ній ніби й ті ж самі тексти, мізансцени і т.п. У такий спосіб ми кожного разу збираємо заново події минулого. Збираючи, перезаписуємо їх. Тому можемо теж говорити про необхідність зробити паузу, щоб переосмислити (відтворити і при відтворенні вкласти в історію новий сенс) пройдений шлях, щоб розуміти, звідки і куди ми йдемо.
Ідея перезапису минулого, свідомо чи ні, але знайшла своє відображення і в сценографії: біла стіна (на допрем’єрному показі, пізніше – чорна) із зображенням дерев та декількох людських силуетів. Малюнок був намальований чорним графітом (можливо вугіллям, пізніше – крейдою), зітертим і під час обігравання сцени «Вишневого саду» - намальований знову.
про дуальну природу понять «перезапису» та «пам’яті»
Як перезапис так і пауза можуть містити в собі дві конотації. І, швидше за все, ви їх вже відчитали вище. Перше поняття передбачає затирання минулого і знову ж таки – має асоціацію із забуттям. Що призводить до непоправних наслідків. З іншого боку історія постійно переписується. Ми не можемо писати історію своєї країни так, як це було 20 років тому.
Пауза, своєю чергою, може вказувати на бездіяльність, емоційну виснаженість та безпорадність. Саме це смислове навантаження було обрано для назви статті з огляду на глобальні події в історії суспільства, у котрому живуть актори, автор цієї статті та й глядачі з читачами. Але є ще й локальний рівень – себто приватне життя. Тут вже в кожного своя дорога. І певно ніхто краще не опише позитивний бік поняття «паузи», як зробив це Іван Миколайчук до одного з треків ТНМК: «Нє-е, не спіши... Суть не в тому, щоб скоріше знайти завітну дорогу, а суть в тому, щоб якомога більше побачити по цій дорозі... О-о... Філософ мусить бачити, мислити і споглядати світ... І хоча не всякому вдається досягти Коринфу, як той казав... та часи міняються... Часи міняються і ми з ними міняємося...»
замість висновків
Нас в університеті вчили в кінці текстів робити висновки. Враховуючи жанр постановки і відмовившись від слова «вистава», можна уникнути невдячної ролі судді. Адже тоді мова піде про те, що ми відчули, про що подумали при перегляді і що, можливо, прочитали після перегляду, а не про те, якою захоплюючою чи не дуже була постановка.
Щодо акторської чи режисерської роботи, то треба бути актором чи режисером, щоб щось на цьому ремеслі розумітися. Як театрознавець або журналіст може зрозуміти, що відбувається з акторами на сцені? Є лише універсальна формула – «вірю» або «не вірю». І вірити чи ні в сказане під час «невистави» залишмо глядачам вирішувати самостійно.