Політика – сфера неймовірної креативності. Це твердження з усіх можливих поглядів є абсолютним трюїзмом, але ніде правди діти: жодна інша сфера не наближає широкі верстви громадян до акту творення так, як демократичні процеси. Якщо дивитися з погляду історії, то комуністичне гасло "культуру – в маси" в певному сенсі перемагає саме сьогодні, із загостренням політичних суперечностей останніх двох десятиліть. Особливо в Україні, зокрема тут. Культура вже в масах, її переможна хода в умовах тотальної інтернетизації здається незворотною – вона перемагає в якийсь химерний спосіб і ради на те немає. Сценічне шоу "Квартал 95" посіло в окремо взятій країні повноту влади, тож історію – тут мав рацію Френсіс Фукуяма – таки можна замикати.

Наважуся припустити, що нам пощастило – і з такою культурою, і з такими масами. Перша знайшла найдоступніший і найсучасніший формат впливу через технології рухомих картинок – телевізор і соцмережі; другі – найдошкульнішу помсту максимально деіделогізованій і давно набридлій "політиці облич" вибором обличчя з багатьма обличчями. Перша зробила ставку на інтуїцію й апелювала до чистої емоції; другі не змогли – а головне не захотіли – опиратися максимально спрощеному вибору ("нове" проти "старого") й обрали "ризик" і "гірше не буде". Перша зуміла використати ідеологічний вакуум і перемогла постсовєтське за допомогою форм неосовєтського у привабливій упаковці "молодих політиків"; другі, втомившись від розмов про загрози (хоч які реальні й намацальні – російський чинник, небезпека дефолту, немодернізована держава тощо) і цінності ("хіба мова з вірою – цінності?"), побачили альтернативу болючим реформам і утопічному шляху в Євросоюз.

Симфонія перших із другими сьогодні здається цілком логічною: дурних у ній точно немає – хоч, можливо, комусь і може здаватися, що цілу країну пошили в дурні. За параваном цієї симфонії вимальовується образ нового суспільного договору, потребу якого так довго окреслювали чільні політологи старої дати. Але новий суспільний договір на те й новий, аби кардинально відрізнятися від того, що, як і національна ідея, вкотре не спрацював. Тож якщо, приміром, у порошенківській стратегії сталого розвитку "Україна 2020" суб'єктами такого договору є влада, бізнес і громадянське суспільство, то в нових реаліях просувається нова схема, де замість громадянського суспільства з його мірою відповідальності й участі в житті країни вимальовується новий суб'єкт – "проста людина", "звичайний народ", які, з одного боку, риторично підносяться на п'єдестал як адресати державної опіки, а з іншого – як носії абсолютної політичної, ідеологічної та історичної правоти. І що неокресленіша ця "проста людина", що розмитіший її образ, що невизначеніші або парадоксальніші її цінності, то краще і зручніше. "Проста людина" може бути й максимально знеособленою, і цілковито конкретною – залежно від ситуації. Вона не має ідеологічних упереджень і культурних запитів, володіючи однією головною властивістю: вона "просто хоче добре жити". Потреби замість цінностей.

Тепер владі, а отже і великому бізнесу, який за нею стоїть, більше не потрібні жодні химери громадянського суспільства, цієї незрозумілої і небезпечної ліберально-демократичної вигадки. Революційність цієї зміни віх ще покаже себе в усій своїй красі, але на сьогоднішній день саме громадянське суспільство опинилося в загроженому становищі: ним не просто нехтують або старанно оминають – йому оголосили війну. І справа Шеремета в ній – лише перший дзвоник. За великим рахунком, новому суспільному договору не потрібні ні громадяни, ні суспільство. Зв'язок між владою-бізнесом і електоратом мусить здійснюватися без жодних посередників. Нині смислову й емоційну кашу в головах "простого народу", сформовану на 70% проросійським телевізором, належить безкритично поважати і віддано любити, про що вам авторитетно скажуть навіть реномовані українські історики. Народ знову має рацію – і що "простіший" цей народ, що оголеніші його потреби, то краще й зручніше.

І "правота" цього зміщення акцентів із "суспільства" на "просту людину" і "народ" – не просто природна, а конституційна. Бо саме "народ" за нашою Конституцією є "джерелом влади". Тому знову тільки так: чого хоче "проста людина", того хоче Бог, а народ і партія тепер знову єдині, як і колись. І легкість поводження й маніпуляції потребами цього простого народу з боку влади відтепер коригуватимуть лише соціологічні служби.

Я далекий від того, щоби стверджувати, ніби існує якась продумана програма влади з усунення громадянського суспільства від політичного життя. Ні, все відбувається інтуїтивно, навпомацки. Третій зайвий усувається тут, як у любовному трикутнику, бо громадянське суспільство раптом стало непотрібним і владі, і народу. Владі – через Майдани і небезпеку перманентного контролю, народу – через створення почуття невпевненості і потрясінь просуванням ідей реформ і модернізації, які йому непотрібні та незрозумілі. Тому "перемога культури", заявлена мною на початку, полягає якраз у тому, що, по суті, з чим ми вийшли з СССР, з тим врешті-решт і прийшли в сьогоднішній день. Питання лише, як надовго і чи є вихід з цієї нової ситуації. А якщо є, то куди. Дуже не хочеться в домашню версію путінізму, але ми вже тут, на думку того ж таки реномованого історика, нічого не означаємо і не вирішуємо. Тепер усе вирішує безгрішний носій перших і останніх істин – проста людина™ в неконтрольованому акті творення своєї долі.