Людина – не ідеальна. Вона часто поводиться так, як їй зручно, а не раціонально, зорієнтована на задоволення, а не на здоров’я. Деякі політики залюбки це змінили б, передусім ту поведінку, за яку платять з державного бюджету, яка шкодить довкіллю або здоров’ю. Психологи та поведінкові економісти зі США накреслили нову можливість змінити поведінку громадян на бажану. Цей метод називають «наджинг» (nudging), тобто «підштовхування». Про нього дискутують і в Німеччині. Ральф Гертвіґ (Ralph Hertwig) з Інституту досліджень освіти імені Макса Планка розповів про те, коли наджинг виправданий, а коли, на його думку, позбавлений сенсу.




Ральф Гертвіґ. Зображення: Norbert Michalke

Пане Гертвіґу, що може змусити людину змінити свою поведінку?

Ідея полягає в тому, щоб досягнути мети, не створюючи фінансових стимулів і не вдаючись до заборон. Натомість потрібно використовувати типові людські слабкості, помилки або вади, яких людини зазвичай не свідома. Більшість не помітить, якщо піддаватиметься наджингу.

Чи можете назвати приклад його застосування?

Серйозною темою у цьому контексті є донорство органів. У нас, у Німеччині, закон про трансплантацію передбачає, що людина повинна активно перевіряти і потім вирішувати, чи хоче після смерті пожертвувати свої органи. Наджинговий підхід означає, що вибір потрібно «розвернути», щоб донором органів був кожен, хто відверто цього не заперечує. Оскільки таке заперечення затратніше, ніж бездіяльність, то можна припустити, що заперечуватиме незначна кількість людей.

Хіба це не вигідно – буде більше донорських органів?

Цілком. Я все ж критично ставлюся до способу досягнення цієї вигоди. Адже у цьому випадку припускають: більшість громадян хоче стати донорами органів і лише через інертність не заповнює спеціальну форму. По суті, адвокати цієї теорії виправдовують її, зазначаючи: наджинг підводить людей до рішень, які вони самі ж вважають правильними. Але це не враховує різноманітності людських уподобань. Існують також цілком зрозумілі аргументи проти донорства органів. На мій погляд, рішення «за» чи «проти» настільки особисте та важливе, що його повинен приймати кожен свідомо.

Тож ви критично ставитеся до методу?

Схвалити його мені заважає образ людини: її сприймають збитковою, надто лінивою, щоб мислити самій. Тож «наджер» (той, хто «підштовхує») відмовляється зробити людину компетентнішою та спонукати її користуватися власним розумом. Так він певно мірою відвертається від ідей Просвітництва.

Хіба ми вже тривалий час не піддаємося непомітним впливам, зокрема реклами?

По суті, наджинг – це не нове. В супермаркеті дешеві продукти вже давно ставлять на нижні полиці, натомість дорогі – на рівні очей, адже так вони краще продаються. Новим є запровадження наджингу на державному рівні і такий несвідомий вплив на громадян з державною метою. Це передбачає, що держава в своєму корені має добрі наміри – а  це дуже наївне припущення. Крім того, наджер, здається, вважає себе позбавленим недоліків, які він приписує іншим.

Чи відкидаєте ви наджинг цілком?

Я б не хотів говорити в категоріях чорно-білої схеми. Існують ситуації, коли певна форма наджингу матиме сенс. Наприклад, я вважаю його виправданим у шкільних кафетеріях: овочі та фрукти тут можна виставляли у легкодоступному місці, а солодощі – десь скраю. Так діти будуть здоровіше харчуватися. Але потрібно добре зважити, чи метод у кожному випадку виправданий, а не просто опікунський, і який ефект він здійснює.

Але цей підхід ефективний, правда?

Так, але часто з обмеженим радіусом дії. На прикладі зі шкільними кафе видно, що вплив наджингу закінчується на виході зі школи. Коли діти її покидають, вони піддаються тим впливам, які так старанно ліквідували в школі: у кафе з морозивом, пекарні чи в супермаркеті. Звичайно, важливу роль відіграє харчування в сім’ї, але поки що цього впливу не достатньо.

Що би стало альтернативою?

Ми маємо підтримувати людей у прийнятті правильних рішень. Концепт називається «бустинг» («boosting»), тобто підсилення людей. Щоб сприяти здоровому харчуванню, потрібно, на наш погляд, дітям змалку пояснювати, яка їжа корисна і чому. Можна також давати поради батькам, як їм та їхнім дітям краще харчуватися. Як і наджинг, бустинг має в основі наукові свідчення, але впроваджує їх конструктивно.

Є гарний приклад: чимало дітей бояться цифр і тому їм погано вдається математика. Одне американське дослідження засвідчило: якщо дітям кілька разів на тиждень замість звичайної казки на добраніч розповідати історії про числа і при цьому у формі гри спільно рахувати, їхня шкільна успішність з математики суттєво зросте. Це і є застосування бустингу (підсилення). У наджингу намагалися б використати страх до математики. У цьому для мене полягає визначальна різниця.

Вперше інтерв’ю опубліковане у наукових записках Макса Планка (Max Planck Forschung Heft) 2/2016.

Говорив Mechthild Zimmermann

"Damit kehrt man der Aufklärung den Rücken"

mpg.de, 16/01/2020

Зреферувала С. К.