(Уривки із споминів.)
Чотирнайцятий день липня 1918 р. заповідався гарний. Та в ту саму пору ніс він із собою такі випадки, які на довго полишаться в памяті мешканців невеличкого приволжського містечка Хвалинська.
А ще недавно, бо тільки що попереднього вечора ніхто з нас навіть не подумав, що ранком стріне нас багацько несподіванок, що тиха, літом казочна оселя відразу оживиться і спокійне провінціональне життя попливе иншим руслом. Нікому навіть на думку це не прийшло.
Якби нічого не мало бути, сідали ми гуртом в довгу, прогулькову лодку, серед гамору та сміху вдаряли веслами в спокійне плесо відноги Волги і гойдаючися випливали на середину ріки. Довкола грізний водний простір, праворуч подовгастий острів, а ліворуч місто. Місто, потапаюче в зелені, вмережане довгими шпалірами садів та баштанів, з безлічю ріжноколірових криш, над якими здіймалися ріжновидні бані й вежі православних храмів та одинцем стоячий мінарет татарської мечеті. Все те, залите загравою заходячого сонця, на тлі стрімких, у від далі дрімаючих смерікових гір, набирало під вечір якоїсь екзотичної закраски, клалося в рамці чарівного, заклятого города, що не знає столичного шуму, а живе своїм мертвим життям. Тільки розкинене кладовище на голому горбі, ряди похилених трираменних хрестів деколи зупиняли на собі опяніле око і мимоволі викликували дісонанс серед гармонійного укладу красок, контурів і лагідних змагань погасаючого сяйва сонця зi спливаючою з верхів гір сутіню ночі.
Ночі... Чи приходилося кому з Вас хоч один момент її бачити? Ніч над водами чужої нам Волги; тої Волги, що вічно живе на устах тамошнього населення, становиться його нерозривним атрібутом, частиною вічно сміючоїся душі.
Дивитеся на неї, на ту тиху, літну ніч, хочеться вам її змалювати, схопити в уяві усі її чари, та ви не в силі. Вам чогось не достає.
Безсильно опадають руки від весел і рвуча струя несе у низ лодку. Вздовж берега мерехтять пливучі світла-дороговкази, перепливають ярко освітлені пароходи, баржі, рибальські човни.
Лиш деколи почується плюскіт весел пливучого оподалік човна і до ушей донесеться дзвінкий дівочий голос:
Мнї не спится в тоскѣ по ночам,
Думи мрачния сон отгоняют...
З такими вражіннями, по таких переживаннях клала нас утома до сну, щоби ранком на довгий час про те все забути, зі світа казки перенестися у инчий, неожиданий, страшний.
Бо справді слідуючий день був страшний.
Вже раннім ранком посхоплювалися ми зі сну, не знаючи в першій хвилині, що діється. На вулицях якась дивна метушня, в очах усіх переляк, а горбом греміли гарматні вистріли.
А був це час, коли у волжській кітловині загорілося повстання проти большевицької влади. Головніші центра як Самара, Симбірськ, Казань були заняті відділами білої або народньої армії Довкола йшли завзяті бої тільки наше містечко лежало спокійно в своїй кітловині, вело далі своє тихе життя, начеб тамті випадки мало що його обходили. Ходили ріжні слухи, нераз вже ожидали приходу білих, та дні минали за днями а зміни не було ніякої. Кождий спокійно дивився як невеличкі відділи червоної армії відходили що вечір за місто в окопи, нікого не бентежив рейд панцирних стежних пароходів по Волзі, ні вечірні стріли сторожевих постів по вулицях міста. Одні, які вижидали зміни, попали в зневіру, инші, вспокоєні заявами большевицьких комісарів, що за ніяку ціну не віддадуть міста, пускали ріжні поголоски про нові побіди большевиків, про відібрання міста і т. д. Неодин вірив в це.
Та чотирнайцятий день липня приніс якраз противне.
Поспішно вибігли ми на горб і перед нашими очима явилася нова картина.
У певній віддалі, як раз у місци, де Волга розливається двома руслами, стояв невеличкий, білий пароход, над яким що хвилини являвся дим, а за якийсь час голосний вистріл прошибав повітря. Всім зразу стало ясно.
Під містом появилися відділи білої ґвардії.
А пароход, той діло, давав стріл за стрілом, припливав, то знову віддалювався, а серед підміських садів розривалися гарматні стрільна, злітали в гору стовпи землі та відламки дерев. Вдалі працював скоростріл та тріскали кріси. Що творилося за густою заслоною садів ніхто з нас не знав. То тут, то там проскакав кавалєріст-ордінарець, з поміж дерев виринула втікаюча постать червоно-ґвардійця, та справжнього бою не було видно. Одинока большевицька гармата стогнала десь за цминтарною огорожою, а не потрапивше в ціль стрільно, врізувалося у води Волги, викидаючи високо в повітря водяний фонтан.
Заносилося на щось недоброго. Звільна кождий впевнявся, що судьба міста буде вскорі порішена, що большевики ніяк не видержуть наступу і залишать город. Оборони не було сливе ніякої. Невеличкий відділ червоної ґвардії, небільше як 300 чоловік рекрутований переважно зі збігців, що ради хліба туди поступили, одна перестаріла гармата та один скоростріл, це будь-що-будь, безвартісна сила. З другоїж сторони напирали краще узброєні добровольці з пароходною артілєрією а, що найважніще, з відділом знаменитих Чехословаків. Перевага була по стороні білих, тому то піддача міста була більше як можлива.
Вулиці були як ніколи оживлені. Переїзджали навантажені вози, являлися засумовані лиця комісарів, а все те прямувало за місто.
Зближалася десята година ранку.
На соборній площі біля невеличкої каплички зібралася товпа. На ступенях появився колишній голова міста, виголосив коротку промову і невеличкий гурт самозванців-представників рішив віддати місто в руки збли-жаючихся білих.
Замовкли вже були гармати, тільки скоростріл ще працював, але якось близько, наче на пароходній пристані.
З боку хто то крикнув, вказуючи пальцем в гору.
На пожарній вежі маяв білий стяг.
Місто піддавалося.
(Далі буде.)
[Вперед! 29.01.1920]
(Продовження.)
Перші увійшли до міста відділи добровольців. В ріжних одягах, ріжно узброєні, з білими перевязками на лівому рукаві. Поспішно перебігали всі вулиці, заходили до кождого дому, перешукували всі скритки, чи не подиблять де захованого "червоного пса".
Щойно пізніше явився відділ Чехів. Всі в одностроях, у француських шеломах, на перший погляд робили вражіння справжніх жовнірів.
Пальба майже притихла. Десь тут, то там відзивався вистріл, один, другий. Це розстрілювали зловлених большевиків.
Почалися екзекуції. Заговорив білий терор.
Ще сьогодні, коли згадаю ту хвилину, дивне дрожання перебігає тіло і не можу спокійно обновляти в уяві ту страшну картину розюшених інстинктів, самосуду брата над братом. Страшне слово війна. Та скільки там дасться відмітити гуманних актів, скільки разів етичний прінціп брав верх над окровавленим залізом в руці чоловіка. Даремне цього шукати в домашній, горожанській війні.
Наче нині, бачу лежачі на вуличному камінню нагі, окровавлені трупи, закриваю очі, щоби не дивитися на розторощені прикладами черепи, порізані груди. Де кого зловили, там він падав. Як жалко було дивитися на смертно-бліді лиця червоноґвардійців як зі сльозами на очах падали на коліна й просили пощади. Умоляли, що тільки з нужди пристали до большевиків, що добровільно піддаються, та це не помагало. Падав удар прикладу на голову, заржавілий баґнет затоплювався в груди. Прикладали дуло кріса до лиця і так стріляли; на місци голови лишалися порозривані кусні мяса та черепу.
Пімста справляла величавий пир.
Такий був перший, такий був другий, не инші були слідуючі дні.
Кождий жив вічним страхом і навіть ті, які нічого спільного не мали з большевиками, лячно дивилися довкола себе і що хвилини ожидали, що зловісна рука витягне їх з хати і поставить їх разом з провинившимися.
Тільки серед інтеліґенції була радість. Вже з приходом білих військ до міста, що молоде брало за кріс і ставало до бою. Вся молодіж, студенти, ґімназісти, ученики міських шкіл, навіть недолітки і ті рвалися до бою. Вулиці зароїлися від військових. Бувші офіцири витягали з закамарків припорошені шаблі, викопували з землі кріси. Місто перетворилося в один воєнний табор.
Та терор не вмовкав на хвилину. Навіть хорих чи ранених, що лежали в земському шпиталю, навіть тих силою стягали з ліжок. Куди їх вели, ніхто не знав. На запити, навіщо їх беруть, одна була відповідь: "не для собак це місце". Силою виволікали за місто і там вбивали.
Тюрми були переповнені. Слідча комісія працювала день і ніч. Вистарчало одно слово, малий донос, а можна було готовитися в далеку дорогу.
Тому, що уряд, який повстав в Самарі, так званий Комітет членів установчих зборів, був у більшости зложений з соціялреволюціонерів, члени цеї партії занимали всі кращі місця і були впливовим чинником в полосі, обнятій повстанням. Та це зовсім не впливало на це, щоби у відношенню до комуністів придержуванося якоїсь норми, щоби звичайних бандитів, яких подивується по стороні кождої орієнтації чи напряму відділити від людей ідеї, переконання. Цего там не було. Був тільки кровожадний інстинкт, якого не в силі були вспокоїти ніякі слова, який ніколи не був насичений. Добровольці гуляли, самі без суду давали собі сатисфакцію, відплачуючи стократно за всяку хочби малу особисту кривду, яку колибудь дізнали від большевиків. Дійшло до того, що навіть військові власти схаменулися та видали приказ, щоби нікого без суду й доказання вини не карали.
Не багато це помагало.
Не було дня, щоби хоч один труп не впав.
Нікому не давали пощади.
Вернув якось большевицький комісар санітарних справ, який в перших днях скрився на селі. Не довго був він комісарем, лиш кілька тижнів. То того не тішився симпатією у самих большевиків, ворожо відносився до їх постанов а все те голосив явно.
Тільки що переступив поріг помешкання, а вже донесено поліції. Кількох узброєних прийшло за ним, серед лайок вивели на двір, один з них приложив йому кріс до голови і вистрілив...
Другого дня лежав він на голих дошках в шпитальній трупарні. Ніхто не міг його розпізнати. Ціла ліва частина лиця видерта, одіж облита кровю.
А все те тільки тому, що звався комісарем.
Засумувалося місто. Кудоюсь щезла радість перших днів, не бачили ми ентузіязму як ранше. Всі відчували аж надто строгий режім воєнщини. Бідніше населення поховалося по домах і тільки вечерами засідали на лавочках перед домами та таємничо, зітхаючи, перешіптувалися між собою.
А ніччю, коли над містом розкладалася мертва тиша, а недалекого острова неслися глухі сальвові вистріли.
Там розстрілювали за дня засуджених на смерть.
(Далі буде.)
[Вперед! 30.01.1920]
(Продовження.)
За містом якось озвалися гарматні вистріли. Зразу тихі, приглушені, наче відкілясь з під землі виходили, а далі чимраз голосніщі.
В місті зразу настав переполох.
Хто боязливіший, збірав що ціннішого і готовився до відїзду. Зароїлися горби від цікавих, а всі впялили зір в південному напрямі, де цілком виразно помітити можна було огненні розриви стрільн. А ночами в тому самому напрямі яснів овид луною пожарів. Горіли села і йшли нові бої.
І так було що дня. Нераз вдавалося добровольцям білої армії відігнаги дещо большевицькі відділи, бюлєтени ликували наслідком побід та за день, два історія знову повторювалася. Большевики знову підходили, і знову гарматня пальба змагалася; партизантські відділи появлялися деколи на другому березі Волги, дали кілька вистрілів, заманили до себе ворожу стежу й знову щезали.
А за той час населення переживало страшні хвилини. Кождий вірив, що як тільки червоні ввійдуть до міста, начнеться вдруге братовбійча різня, що знову начнуться розстріли і страшні акти пімсти.
Одначе червоні не являлися.
Звільна звикали ми до цих непевних днів. Сідали гуртом над берегом Волги та цілими годинами прислухувалися далекій канонаді. Одна Волга мовчала. Замовкли пристані, не видно було пароходів, що десятками колись перерізували в низ і гору матірню ріку, радісним свистом звіщаючи свій приїзд.
Спокійно лежали, витягнені на беріг доволі великі рибальські човни, що своїм зверхнім видом подабали на байдаки вікінґів. Колишній гамір, бурхливе життя наче завмерло. Пронісся лише деколи сторожевий пароплав, закритий зі всіх сторін залізною охороною, робив декілька рейдів і скривався в камишах острова. Часом заблукане стрільно з шумом падало в челюсти ріки, викидуючи в гору струю води і знову було тихо, тільки вдалі не вмовкав боєвий концерт.
*
Погідний липень добігав кінця.
Невеличким товариством засіли ми в парку, що тягнувся вузкою полосою вздовж берега Волги. Говорили не багато. Деякі лузали насіння, остентаційно спльовуючи перед себе і так минала година за годиною. Навіть не запримітили, що парк став оживлятися, поприходило чимало людей, а всі ведуть голосну розмову. За кілька хвилин парк був повний, гамір був так великий, що слова годі було розібрати, а в глибині почулися плачі й нарікання. Прикликали ми знакомого, та стали питати про причину цего збіговища, криків та плачу. Він і пояснив.
Ще ранком виправилася невеличка стежа добровольців, щоби очистити противний беріг Волги від появившихся червоно-ґвардійців. На лодках переїхало чоловік трийцять, всі мешканці Хвалинська, люде, здебільшого, необізнані з воєнним ділом. Щасливо причалили до берега, щасливо висіли; частину полишили, щоби стежила човнів, а друга частина без вагання подалася в глибину. Зразу нікого не бачили. Думали вже вертати, коли довкола почули крики, впали стріли і вони спізнали, що з усіх сторін окружені. Раді не раді мусіли зважитися на бій. Змагалися як хто міг. Та по стороні большевиків була перевага. Заки з берега наспіла поміч, всіх їх перерізали.
І ось, як тільки полишені при життю ті, що осталися при човнах, принесли ту нерадісну вістку про неудачну виправу, всі збіглися біля пристаней, щоби в привезених трупах спізнати своїх. Та трупів не привозили. Минали години, а пароход, що мав принести впавших не зявлявся.
Щойно другого дня їх привезли. Вбитих було дванайцять. Поскладали їх рядком на шпитальному майдані, а довкруги вбиралися товпи, щоби в убитих спізнати, чи нема рідного або знакомого. Та не легко їм це приходилося. Трупи були до непізнання. Всі лиця були в ранах від шабель та стрілів, такий сам вид представляла теж і проча часть тіла обдерта з одіжи. У деяких лиця були так безображені, що з тяжким трудом можна було розпізнати хто це.
Не до описання сцени діялися при тому! Нерви не в силі були видержати проймаючого до глибини душі плачу жінок і дітей, неслися проклони й нарікання. Над малим хлопчиною, якому не більше було як пятнайцять літ, похилилася мати, а з її грудей виривався ие плач, але якийсь божевільний рев, рвала на собі плаття, судорожно стискала пястуки. На другому кінці лежав 60-літній старик, приватний урядник з розбитим зовсім черепом, а над ним незнастанно голосили діти. Було їх шестеро, між ними вже старша русява панночка.
До пізної ночі тревали плачі і тільки силою жовнірам вдалося відірвати їх від трупів.
(Далі буде.)
[Вперед! 31.01.1920]
(Продовження)
Причиною невдач протибольшевицьких акцій було мале заінтересування народніх мас. Так було завжди.
Найкраще це пізнати можна було в час антібольшевицького повстання над Волгою літом 1918 року.
Був це час, як заявив сам Троцький на тодішному московському зїзді совітів, коли большевицька Росія по підписанню берестейського миру стала нечайно падати в пропасть. Економічне безладдя, безпорядки наслідком дикої демобілізації, опозиція навіть зі сторони лівих есерів, все те симптоматичні явища, які вказували і звіщали, що один сильний удар зі сторони самого народу може розбити зненавиджений большевицький кошмар і повернути хочби часи Керенського. Та до цего не прийшло завдяки тим тактичним помилкам, які зробив тодішний самарський уряд, який йшов радше по вказівкам наскрізь реакційного уряду Сибірі чим спірався на волю народу. Диктат реакційної буржуазії, її безглядність у приверненню старого ладу, способи, якими вона до цего стреміла, все це мусіло довести накінець до скритого конфлікту, який задецидував про успіх протибольшевицької акції. Слушно сказав Ґоркий, що Москаль подібний до медведя, з якого скинуть тенета; він за ніщо в світі не дасть їх вдруге на себе вбрати. І воно так справді є. Всі етапи російської революції нам наглядно на це вказують.
Призабули про це ті люде, що покористуючися ініціятивою невдоволених Чехо-Словаків поважилися на так ризиковний крок, як повстання проти большевиків.
Момент був для них принагідний: повна дезорґанізація большевицької армії, велика скількість офіцирів і фронтовиків по домах, загальне невдоволення селянства з большевицької влади, а головно добре зорґанізовані кадри чехо-словацьких полків. Та все те як і перші успіхи під стратеґічним оглядом знівечили пізніщі тактичні помилки, на жаль, за великі. Кличі "вся власть уставодавчим зборам", народня армія і т. д. і т. д. все це були гарні фрази і тільки фразами вони полишилися. Народ їх не розумів, він бажав чогось реальніщого, а за ціну крови, яку від нього жадали, він дожидався заплати. У простонароддя це психольоґічно оправдане, у московського тимбільше.
Іділля перших днів скоро минула. Народні маси, полишаючи на боці робітництво, яке ніколи не симпатизувало з "народниками" скоро отверезіли, скоро розчарувалися, може скорше як зачарувалися. Спокійно дивилися на нові розпорядки, на реституцію цего, що їм не дуже подобалося; з під ока споглядали на золоті пагони "козацьких офіцирів", на силою заводжену касарняну дисципліну, на часті реквізиції, на жадані від них ріжні "збори" на армію і пр. Все це було їм колись знакоме, все те вони ненавиділи, проти того вони колись повстали. І щож, вдруге це має повстати? Для мужика ставало ясно.
І який наслідок? Зявилася туга за большевиками. Ті хоч вибили деколи, та за те мало жадали в імя засади: що в час революції треба від народу як найменше брати, зате більше давати.
І тут лежить корінь всего лиха.
Ні віча, ні преса, ні заохота нічого тут не вдіяли. Народ полишився глухий. Веліли йти на фронт, він йшов, але при першій ліпшій нагоді переходив на сторону червоних.
Час минав. Проходили нові дні, тижні, біла чи там народня армія наче прикована до одного місця не йшла більше вперід.
А той час використали большевики.
Вони вперше пізнали, що повстанців не треба легковажити, що треба сильної армії, освідомленої, здисциплінованої не кулаком, але аґітацією і вони своє зробили. Заряджено мобілізацію, стягнено всі нові формації, звезено безліч матеріялу а накінець явився сам Троцький. Першокласний аґітатор демаґоґ знав як заговорити до червоного жовніра, знав, які арґументи йому промовляють до душі.
Станули під Казаню нові фалянґи большевиків. Що двайцятий червоноармієць стояв за його спиною комуністичний аґітатор і він безпереривно шептав йому на ухо, за що він бється, кого має проти себе і що його жде на випадок неповодження большевиків. Появилися вперше китайські, лотишські відділи, приведено теж інтернаціональні баталіони, зложені з австрійських та німецьких полонених.
Всі народи станули проти себе в памятних вересневих днях 1918 р. під мурами Казані.
Тут забажали большевики рішити про дальше своє істнування.
День і ніч грали тисячні большевицькі гармати під стінами колишньої столиці золотої орди, день і ніч вигукували комуністичні аґітатори, що: соціялістична батьківщина в небезпеці!
Казань впав...
(Далі буде.)
[Вперед! 01.02.1920]
(Продовження.)
Відтяті від світа, кормлені брехливими боєвими звідомленнями, нераз ми думали, що через день, два почуємо про траґічний кінець большевицької влади. Скільки paз виходили жителі за місто, вистоювали нераз цілими годинами і ждали. Ждали приходу японських жовнірів, які мали вже приїхати як про це голосно говорили передовсім офіцири. Та дні минали, а японського війська ніхто не бачив. Цілими шпальтами розписувалися про знищені червоні дивізії, про полонення большевицьких штабів, пароходів і т. д.
Що большевикам не дуже то везло, бачили ми самі. По одному з боїв вели вулицями міста большевицьких бранців. Всі тільки в біллю, босі; гнали їх кількадесять верст. Зловлено між иншим і баталійонного командіра.
Колишній саратівський столяр. Робив вражіння доволі інтеліґентного чоловіка. Поцілений кусником ґраната впав і так його взяли в полон. Цілу дорогу везли без перевивання рани; стікав кровю і кричав-молив пощади.
Тільки в шпиталю перевязали його.
Та другої днини двох козацьких офіцирів прийшло за ним. Лаялиж вже лаяли, як тільки козацькі офіцири вміють, що хвилини витягали шаблі, на місци вбити хотіли. Накінець веліли зняти з ноги дротяну форму і хоч ранений аж вгинався з болю, вкинули на звичайний віз і повезли. Повезли до штабу. За містом розстріляли і так полишили.
Багато було переживань. Та відай цього за мало було. Мале містечко, сотні миль віддалене від колишнього "імператорського" фронту, яке не знало навіть що таке жужжання крісової кулі, до якого доходили тільки ґазетні пальби "Русского Инвалида", мало пережити не менше від якогобудь міста в прифронтовій полосі.
Одного ранку, так коло четвертої години позривалися ми з просоння. Чути було віддалені гарматні стріли і близькі цілком експльозії. Всі вибігали на двір та в туже мить назад пряталися. Ніхто не знав що сталося. Гармати грали десь в далі, над головами пролітали зі свистом стрільна, розривалися десь недалеко між домами. Розбиване каміння сипалося по бляшаних дахах, скріплюючи ще більше загальний переляк.
Щойно за хвилю вияснилася ціла справа.
Большевицька батерія прокралася аж над сам беріг Волги й почала обстріл міста.
Стріляла безпереривно. Брала під обстріл один квартал, чи вулицю і била пядь зa пядю. Вишукувала казарми, склади матеріялів і стрільна сипалися в якоюсь надлюдською скорістю. По якій годині бачили ми вже горіючі доми. Ніхто їх не ратував. Все втікало з міста. Тільки вуличні шакалі перебігали попід мури, вкрадалися до порожних домів і розкрадали полишене майно.
Чернь загуляла.
Тільки коло полудня пальба притихла. Коли ми вийшли на вулицю, страшний вид представився нашим очам. Вулиці були зриті, довкола валялися відламки стін та повибиваних шиб. Доми й дахи подіравлені, а в двох пунктах міста догоряли пожари. Вулиці були сливе пусті. Наче вимерли. Ні одного жовніра; тільки під захистом домів розложився відділ чеських лєґіонерів. Коли ми глянули на їх лиця, кождий з нас вичитав в них якусь своєрідну задуму, начеб вони в душі ставляли собі питання: завіщо вони тут і для кого ризикують життям? Осталися самі, бо ті, які в першій мірі повинні були наставляти свою грудь в обороні міста кудоюсь повтікали, як тільки почули перший гарматній вистріл. В чужину загнана гуситська рать, скована невимушеною, добровільною дисципліною, сфанатизована міражами державної самостійности, тут над далекою, чужою Волгою кервавилася в імя чужого, хвилевого жесту.
Перелякані добровольці крилися в той час по садах, деякі переодягалися прихапцем, щоби як тільки появляться большевики, піти до них і їм служити. Були випадки, що навіть білоґвардійських офіцирів приходилося Чехам витягати зі сховків і насильно гонити на фронт.
По полудні пальба знову озвалася.
Переляк ще збільшився. На вулицях знову появилися цілі каравани мешканців, з цілими клунками, з застрашеними дітьми… Всі тягнули критися по садах і построєних там хатах на літо. Лишали все майно, відрікалися всього, щоби тільки спасти життя. Скількиж було вбитих і ранених, ніхто не знав.
Колиж під ніч пальба зовсім утихла, місто було наче вимерле. Стелилися тільки дими пожарів і лунали серед мертвої тиші удари копит кавалєрійських стеж.
(Далі буде).
[Вперед, 03.02.1920]
(Докінчення.)
В той час, коли під Казаню рішалася важна подія, на другому кінці фронтy добровольча армія смілим і нечайним ударом заняла місто Вольск.
Радість була велика, може більша як треба було. Невеличкий мілітарний сукцес прибрав незвичайні розміри в устах населення.
Та ніхто не думав тоді, що ця побіда крила в собі і початок великої невдачі, що відступ червоних це звичайний воєнний підступ, приготований на те, щоби ворога далі заманити і в ту хвилину, коли він буде найменше сподіватися, задати йому останній рішучий удар.
За день мали ми нагоду про це переконатися. За один тільки день.
Зароїлися знову дороги, оживилася Волга від вертаючих пароходів. Коли кілька днів тому назад все відїзджало повне одушевлення та віри в побіду, зараз тимиж самими шляхами вертали розбитки. Замість вимуштрованих відділів, воліклися крок за кроком добровольці, везли порозбивані гарматні ящики та останки табору.
Мало розказували. Ізза сорому мовчали.
Та доволі було глянути в їх лиця, щоби все спізнати.
В місті запанував дивний настрій.
По вулицям товпилися більші гуртки мешканців, один другому розказував перебіг останньої катастрофи, дехто осуджував плян добровольчого штабу, що так нефортунно вів кампанію. Всі стали приготовлятися на ще гірші випадки.
А тимчасом видано приказ негайної та строгої евакуації.
Вивозили все, що могло тільки большевикам придатися. Рівночасно інтеліґенція стала виїзджати на північ.
Місто опорожніло. Десь тут або там появився узброєний доброволець, проїхав де ненавантажений віз, та і тих накінець не помічалося. Осталася лише вся біднота та ті із інтеліґенції, які за весь час повстання держалися осторонь. Вулиці наче вимерли.
А довкола тихо, як ніколи. Ні один вистріл не впав.
І так було два дні.
Шіснайцятого вересня повиходили ми перед дім і стали застановлятися над тим таємничим положенням, та ніхто не міг щось пyтньoгo сказати.
Нараз коло другої години почули ми гуркіт авта, яке всею силою прямувало в сторону базарної площі. На переді маяв невеличкий червоний прапорець, а в ньому сиділо декілька чоловік з червоноармійськими відзнаками. Авто не спинилося. Нечайно завернуло і так же скоро відїхало в тому напрямі, звідкіля приїхало.
Всі ми затрівожені ждали, що буде далі.
Не встигли ми ще як слід прийти до себе, коли на вулиці пронеслися удари кінських копит і з усіх кінців стали виїзджати кавалєрісти. В високих козацьких шапках, з червоними френзлями, з довгими списами; дехто в круглій шапочці матроза.
Всі вони розбіглися по вулицях, стали перешукувати всі переулки, та випитували про добровольців.
За яку годину тільки появилися піші відділи, стала переїзджати артилєрія.
Озвався голосний гарматній вистріл. Наче на знак загремів барабанний вогонь, але так близько, наче на вулицях міста. Працювала большевицька артилєрія, секрет усіх большевицьких побід. Вистріли греміли один за другим, з такою силою, що здавалося що місто не видержить цеї канонади і низькі, деревляні домики придавлять своїм тягарем тих, що ще лишилися при життю.
Ніхто не виходив на вулицю. Проходили тільки нові відділи військ, переїзджали амуніційні вози, а між тим всім перебігав молодий червоноармієць і розліплював оголошення: "...о другій годині місто заняте славними червоними військами. Взивається всіх до послуху..."
Гарматиж греміли далі.
***
Щож діяти? — питали ми друг друга. Над містом розривалися добровольчі стрільна, вікна дрожали несамовито, а в вулиці долітав деколи крик і зойк перевожених ранених.
[Вперед, 04.02.1920]