Дуже дратувало те, що після анексії Криму частина ЗМІ переключилася на постачання новин про російську владу та її бздури. Але нещодавно піймав себе на думці, що тепер значно охочіше пишеться про те, що відбувається за поребриком. І з такими спокусами необхідно боротися.
В миті, коли на початку війни напруга на фронті на трохи згасала – вітчизняний інформаційний простір одразу заповнювали горорні сюжети із глибинки про чупакабр, вурдалаків та інших братів наших менших. Проте значно більше денервувало те, що багато українців жили в ті миті в постійному ритмі «що там у москаликів?». Кожен словесний розлад, що доносився із РФії – все це миттєво з’являлося у вітчизняному медійному просторі й мусолилося, ніби йшлося про щось важливе, та розносилося по всіх-усюдах, мов бацили нового штаму грипу в період відлиги.
Неперебірливі ЗМІ та блогери ретельно копалися в смітнику російської дійсности, аби могти зацитувати якогось чергового пропагандиста-політкоментатора, що молиться на ікону двоголового Сталіна-Путіна, бійців фонограмного фронту, що виступали в Криму, наноінфлюенсерів, що зібрали кількасот підписників завдяки селфі в туалеті, та інших міських божевільних. Багато із їхніх висловлювань навіть ніяким чином не стосувалися України.
Дратувало це все передовсім тому, що ключовим на порядку денному в Україні має бути все те, що твориться всередині неї. Особливо, коли країна в стані війни. Коли важливо стежити за маніпуляціям тут-і-зараз. Коли пропущені деталі можуть коштувати багато життів. Врешті, бо постмайданна Україна дуже потребувала концентрації уваги на вітчизняних реаліях, аби знову не проґавити нагоди, як в часи Помаранчевої революції.
Неможливо змінити географічне розташування України, тож поки її атакує геополітичне непорозуміння розміром в ⅟₇ суші, природним є бажання знати найважливіші новини із країни-агресора та які це все може мати наслідки для її сусідів. Тому одна справа – розуміти процеси, котрі відбуваються в Росії й як вони можуть вплинути на нас. Інша – фактичне перебування в ментальному та інформаційному просторі сусіда.
Це загалом дико, що значна частина українців саме так і живе. При чому мова ж далеко не лише про прикордонні із Росією території, де в багатьох є родичі одразу в сусідньому селі, через яке проходить кордон. Адже на вулицях міст Галичини теж існує засилля російського репу, попси і блатняка, а репертуар багатьох вуличних музикантів переповнений роком такого ж походження.
Але є ще окрема категорія, котра наче поставила собі за сенс життя копатися в брудній білизні російського соціуму та політикуму.
З початком війни з’явилася ціла купа блоґерів і медійних проєктів, котрі паразитують на російській темі. Декотрі писали про кожен пчих із Кремля. Про кожну його поразку, часто навіть вбачаючи її там, де нею й не пахло. Вводячи тим самим вітчизняну людність в оману, ніби Путінові та його режимові не довго зосталося.
З одного боку, це підтримувало сили населення. З іншого, не лише дезінформувало, а й приковувало увагу до Росії, ніби там дійсно відбуваються якісь важливі процеси. Ніби тим намагалися повернути людей до думки, що все важливе відбувається лише в Москві чи Пітері.
Спокуса зони комфорту
Та настали такі часи, що мимоволі ловиш себе на бажанні навпаки не влізати в українські срачі. В розбірки, хто крутіший і чиї відсотки відсотковіші. Спостерігати за тим, як люди втрачають критичне мислення і кидаються на амбразуру політичної боротьби, лиш би вигородити свого фаворита.
Тож після споглядання всіх цих подій кортить створити собі крейдою зачароване коло зони комфорту й зосередитися на письмі про провали Росії. Отримувати сатисфакцію через черговий факап Кремля, а не борсатися у вітчизняній трясовині «позаполітики». Але від цієї спокуси варто утриматися. І знову через те саме: якщо не ми – то хто? Наш медійний простір унікальний, і важливо, аби вітчизняний контент про українські реалії створювали самі українці. Бо якщо ми не будемо заповнювати ці ніші – Кремль радо це зробить за нас.
Не менш важливо, щоб суспільство продовжувало тримати руку на пульсі дій влади. Аби не пропустити якихось махінацій. Аби не проґавити поступок Москві чи іншої здачі інтересів. Аби не дозволяти елітам стравлювати активістів між собою та понижувати рівень взаємної довіри. Контролювати. Просувати реформи. Не дозволяти зійти зі стежки європейської та євроатлантичної інтеграції. Аби не відбувалося дискредитації роботи антикорупційних структур.
На російському ж напрямку можна і треба: пояснювати процеси, котрі там відбуваються. Вказувати на сильні сторони режиму і які загрози це може принести Україні. Врешті, не акцентуватися лише на провалах Кремля, аби не викривляти в аудиторії сприйняття. Аби не виникало враження, що Росії кирдик, якщо це насправді не так. Шукати слабкості й пояснювати, як на них можна тиснути.
Натомість варто уникати поширення культурного та медійного продукту, наслідування їхніх форматів. Краще або створювати все своє, або взоруватися на світові стандарти, з котрих списані, в своїй більшості, російські зразки.
Але передовсім ключова увага повинна стосуватися ситуації всередині країни. Потрібно пам’ятати про тих, хто на фронті. Потрібно не давати спуску владі, котра дуже би хотіла, аби медіа говорили про що завгодно, але не про неї, якщо мова не про компліментарні меседжі. І не втрачати критичного мислення.