Закінчилося друге десятиріччя XXI сторіччя, а ми досі не знаємо, яке воно. Почалося воно з хронік падіння Берлінської стіни, із демократією як рішенням усіх політичних проблем і вільним ринком як гарантом безупинного економічного розвитку, “кінцем історії”, еге ж. Аби вже незабаром ми зіткнулися зі страшною кризою, яка потрясла банківську систему як 9-бальний землетрус, лишила від середнього класу половину, мільйони працівників безробітними, а демократію тремтячою, оскільки уряди ані правих, ані лівих не знайшли з неї виходу, бо не знали його. Усі вони обіцяли груші на вербі, ніхто не потурбувався скласти план Б, а тепер тільки й вміють плакати над розлитим молоком – найпустопорожніше заняття з усіх відомих і одне з найчастіше практикованих. Суспільство споживання, “третій шлях”, який об'єднує соціалізм і капіталізм, більш-менш годиться для того, аби підтримувати добробут держав і рівність їхніх громадян, але тільки тоді, коли їх не сприймають як чарівні приписи, бо дуже скоро вони перетворяться на лаз для найбільших проноз і на руїну для більшості. “There is no gain without pain” (щоб рибу їсти, треба в воду лізти) каже американська приказка, але були люди, які вірили, що, інвестуючи в цеглу чи купуючи привілейовані акції, вони за рік подвоять свої гроші, – і втратили їх. Таке трапляється не вперше і не востаннє.
Панорама, яку представляє нам планета на початку другого десятиріччя XXI сторіччя, є попросту гнітючою. Там, де нема війни, є нужда, там, де демократія утримується, і сама вона, і її інституції є серйозно ушкодженими. Явища, які ми вважали подоланими, як-от націоналізм і комунізм, відроджуються під іншими іменами, і коли молодь не знаходить роботи, то старі бояться виходу на пенсію. Усі на світі роздратовані, невдоволені, чогось вимагають, і якщо якийсь можновладець наважиться сказати: “Не питай у своєї країни, що вона може зробити для тебе, а запитуй, що ти можеш зробити для своєї країни”, як це зробив Кеннеді, люди його заплюють (Кеннеді, звісно, застрелили, але це інша історія). І це в розвинутих країнах, де всі сяко-тако їдять і мають дах над головою, бо світ, що розвивається, є справжнім пеклом – із деспотичними режимами і людьми, які ризикують життям, аби звідти втекти. Що сталося? Що ми зробили зле?
Інформаційна революція, з подіями, які відбуваються одночасно повсюди (згадайте вежі-близнюки), є поясненням того, що ніхто не вдовольняється тим, що має, і що всі прагнуть більшого, коли бачать його на екранах: великих чи маленьких, своїх чи чужих. До того ж у цьому немає нічого нового: імміграція з великих африканських озер, колиски людства, на південний берег Середземного моря, аби попрямувати до Європи чи Азії (дехто зумів дістатися Америки через у той час запаяну Берінгову протоку, тоді як інші робили це з Полінезії), є великою епопеєю людського роду, з якої нам відома лише безконечно мала її частина. Але в історії, цій великій “учительці життя”, треба шукати ключі до того, ким ми були, аби знати, куди ми йдемо, і не збитися зі шляху. Є два підходи до історії; один Гегеля, який означав її як “великий похід людства до свободи”, просякнутий оптимізмом, що його приніс ранньомодерний період з його відкриттями і поступом у мистецтвах і науках. Інший – Джамбатісти Віко, який бачить її як низку концентричних кіл, в яких повторюються ті самі події з поправками, які вносить в них час і досвід. Маркс додав ще накладку про те, що “події спочатку повторюються як трагедія, а потім як комедія”, що часом сповнюється, а часом ні.
У чому немає сумніву – принаймні відтоді, коли історія стала наукою, а не просто хронікою чи оповіддю, – це в тому, що були держави, які впродовж одного або кількох століть контролювали події на підвладних їм територіях. Випадок Риму є найкращим прикладом, бо показує початок багатьох держав, включно з нашою. Середньовіччя було значно заплутанішим, але ранньомодерний період, без сумніву, XVI і XVII сторіччя були “іспанськими” через її планетарну проекцію, тоді як XVIII сторіччя було французьким – як через її панування на континенті, так і через її революцію, яка змінила світ. Проте ХІХ сторіччя вже буде англійським – через панування на морях, яке дозволить їй мати імперію, над якою ніколи не заходило сонце. Німеччині було призначено стати наддержавою ХХ сторіччя – через її поступ у фізиці і хімії, який дозволяв їй випереджати всіх в таких сферах, як структура атома, але вона мала нещастя дістатися в руки безумцеві з гіпернаціоналістичною ідеологію, який замість Тисячолітньої імперії, яку обіцяв, привів її до однієї з найбільших поразок в історії і мало що не зникнення її як нації та держави. Її місце зайняли Сполучені Штати, і не лише через військову, але також культурну і економічну могутність. Тільки Радянський Союз оспорював їхню гегемонію, але падіння Берлінського муру в 1989 році повернуло його до старої великої Росії без можливості лідерства у світі.
Так ми підійшли до ХХІ сторіччя, в якому усе ще лідирують Сполучені Штати, але вже нарікають на ваготу багряниці. Тоді як Китай продовжує зростати у всіх царинах за винятком сфери свобод і в середині сторіччя чи раніше економічно перевершить США, що наганяє страх. І не лише тому, що це буде перша неєвропейська, незахідна наддержава, а ще й тому, що вона комуністична, хоча її комунізм не є радянським, який намагався експортувати свою систему, їй досить гарантувати собі постачання сировини і завалити нас своїми товарами. “Чорний кіт чи білий кіт – важливо, аби він полював на мишей”, так його означав Ден Сяопін, який поєднав підприємницьку ініціативу і залізний політичний контроль, – як ми бачимо, з величезним успіхом, врешті-решт, ми так чи інакше відчуємо вагу його гегемонії, що принесе з собою усілякі проблеми, які уже мають Сполучені Штати. В Європі їх менше, бо Європа має інший тип проблем: безладна імміграція, старіння її населення, незавершений об'єднавчий процес, єдиний спосіб відігравати роль на світовій сцені.
Ми “скитаємося”, як американізувалися? У деяких аспектах – без сумніву: через відблиск, який завжди залишає перша світова наддержава, хоча це буде нелегко. Можливо, найбільшим впливом буде соціальний, а не політичний, оскільки технології є нейтральними. Але китайська ідея демократії є відмінною, і навіть якщо вона на той час еволюціонує, то припускаю, не стане такою, як наша, бо, як каже стара приказка, “Схід – це схід, а Захід – це Захід”. Хоча я уявляю, як Європа перетвориться на такий собі тематичний парк для азійських туристів, і не лише китайських, а також японських, корейських, тайванських, в'єтнамських, індійських та інших, які завдяки своїй працьовитості залишили позаду економічну відсталість. Я цього не побачу, і запевняю вас, що не шкодую. Ну що ж, якщо мені на десять хвилин вдалося змусити вас забути про іспанську дійсність, то я радий.
José María Carrascal
El siglo XXI
АВС, 16.01.2020
Зреферувала Галина Грабовська