27 січня 1945 року солдати 100-ї – на той момент уже Львівської – дивізії 1-го Українського фронту увійшли на територію майже спорожнілого концтабірного комплексу Аушвіц-Біркенау. Ще за кілька днів туди ж прибули радянські кінооператори, щоб зняти «хроніку визволення». Дітей повторно одягнули в смугасті роби, наказали закотити рукави і продемонструвати на камеру свої номери. З цієї нагоди 23 січня 2020 року до Ізраїлю на Всесвітній форум пам’яті жертв Голокосту прибув професійний нащадок убивць мільйонів українців (і, звичайно, не тільки українців) Владімір Путін, щоб під аплодисменти зібраних в інституті «Яд Вашем» високих гостей пояснити ізраїльському прем’єрові Нетаньягу, ізраїльському президентові Рівліну та ще чотирьом десяткам закордонних голів держав і урядів, що в історії було багато трагедій, але по-справжньому великих – лише дві: Голокост і блокада Ленінграда. А також, що у нинішньому світі є багато проблем, але по-справжньому великих – знову ж лише дві: антисемітизм і русофобія. Нетаньягу, Рівлін та ще чотири десятки голів держав і урядів радісно з ним погодилися.
А одинадцять років тому смертельно хворий і свідомий цього Тоні Джадт у розмові з Тімоті Снайдером сказав: «Ізраїль як держава – я вважаю, безвідповідально – експлуатує страхи своїх громадян. А водночас експлуатує страхи, пам’ять і відповідальність інших держав. Але так він ризикує з часом вичерпати моральний капітал, який насамперед і уможливлював таку експлуатацію… У подальші роки Ізраїль знецінить, скомпрометує і врешті знищить значення та потенціал Голокосту, зведе його до того, чим уже зараз його багато хто вважає: виправданням Ізраїлю за свою погану поведінку».
Тоні Джадт був не лише видатним істориком, він був євреєм, який навесні 1967 року із сіоністичним запалом займався в Англії пошуком волонтерів, а відтак і сам вилетів до Ізраїлю, щоб докластися до перемоги в Шестиденній війні – спочатку роботою в кібуці, а потім і добровільною службою в допоміжних військах. Тому Джадт мав моральне право як завгодно висловлюватися про пізнішу політику Ізраїлю. Мав, однак мені наведені його слова донедавна здавалися відчайдушним перебільшенням. Після бенефісу Путіна в «Яд Вашем» уже не здаються.
До тріумфу путінської волі на ізраїльській землі я ще повернуся. А як на те, за останні дні світові мас-медіа і так присвятили цій темі безліч матеріалів, тож усі, хто хотів, усе вже знають. Менш знаною – принаймні в Україні – досі залишається книжка ізраїльського письменника Агарона Аппельфельда «Квіти пітьми». Але є надія, що незабаром український читач матиме змогу з нею ознайомитися. Щоправда, навряд чи таких читачів знайдеться надто багато. У кожному разі, вже виданий в українському перекладі Віктора Радуцького та Івана Білика роман Аппельфельда «Катерина» поки що на особливий розголос не здобувся. А шкода: як-не-як, роман цей написаний від імені української селянки, яка рятує єврейських дітей від інших українських селян. І хоча ці інші селяни недвозначно змальовані антисемітами, сама Катерина виявилася настільки позитивною героїнею, що в Європі й Америці автора – за його власним зізнанням – гостро розкритикували, «звинувативши в ідеалізації українців».
І ось – «Квіти пітьми». Народившись у буковинському селі Стара Жадова, Агарон (за румунськими документами – Ервін) Аппельфельд згодом мешкав із батьками у Чернівцях, де його – дев’ятирічного – і застала війна. Відразу втративши матір, він разом із батьком був депортований до трудового табору в Трансністрії, звідки невдовзі втік і до кінця німецько-румунської окупації то переховувався, де вдавалося, то волочився селами з такими ж безпритульниками. Дочекавшись радянського наступу десь між Південним Бугом і Дністром, Агарон влаштувався, сказати б, сином полку на армійську польову кухню, дістався з нею, вивчивши дорогою повний набір російських матюків, до Югославії і в підсумку – через Італію – опинився в Палестині. Там опанував іврит і став одним із найвідоміших ізраїльських письменників, автором сорока семи книжок, серед яких і «Квіти пітьми».
Досить простий зі стилістичного й композиційного погляду, цей напівавтобіографічний роман здатен викликати у читача далеко не прості рефлексії. Місце його дії не вказане, але кожен чернівчанин легко впізнає свої Чернівці. Час дії – Голокост. Головних героїв двоє: більш-менш ровесник автора – єврейський хлопчик Гуго і більш-менш ровесниця його матері – українська проститутка Мар’яна. Не маючи інакшої можливості врятувати сина, мама віддає Гуго під сумнівну опіку Мар’яні, яка обіцяє оберігати й пильнувати його «в чотири ока».
Так він потрапляє в бордельну комірчину, крізь шпарини в стінах якої намагається зрозуміти, що відбувається за межами цього загадкового закладу, в самому закладі і в Мар’яниному ліжку. Поступово хлопчик і проститутка зближуються. У вільні від клієнтів-окупантів хвилини Мар’яна впускає Гуго до своєї кімнати й лазнички, купає його у ванні, обіймає й цілує, пригощає коньяком – аж котроїсь ночі… як би це назвати… дає йому перший урок дорослого кохання. А тоді другий, третій і так далі. При цьому й даного матері Гуго слова Мар’яна, не раз ризикуючи життям, теж дотримує, і той факт, що він єдиний з усієї близької і дальшої родини вцілів, – це цілком її заслуга.
Ясно, що суто з пустої цікавості, а все ж кортить пофантазувати: присвоїв би «Яд Вашем» такій Мар’яні почесне звання «Праведниці народів світу», яка, врятувавши одне життя, врятувала цілий світ? Чи вирішив би, що вона у своїй діяльності керувалася прагненням розтління малолітнього? Бо з тою яд-вашемівською логікою, згадуючи протилежні приклади захланного члена НСДАП Оскара Шиндлера і безкорисливого митрополита Андрея Шептицького, буває по-різному. Втім, у «Квітах пітьми» енкаведистські попередники Путіна, які слідом за тією ж 100-ю – на той момент ще не Львівською – дивізією входять у Чернівці, подібними дилемами взагалі не переймаються: впіймавши Мар’яну, вони просто розстрілюють її за співпрацю з окупантом і сунуть далі на Захід. Еге ж, я пам’ятаю, що Мар’яна – це всього-на-всього літературний персонаж. Але історія пам’ятає і, скажімо, Рауля Валленберґа, який врятував від вогню Голокосту десятки тисяч угорських євреїв, після чого мученицьки сконав на Луб’янці.
А ще всі, хто в темі, пам’ятають, який вигляд мало вшанування жертв Голокосту п’ять років тому, коли голови держав і урядів не плескали Путіну в Єрусалимі за гроші його холуя і за сумісництвом президента Європейського єврейського конгресу В’ячеслава Моше Кантора, а приїхали – без незапрошеного Путіна – до музею «Аушвіц-Біркенау». Приїхали не щоб виступати з цинічними промовами, а щоб послухати виступи колишніх в’язнів концтабору. У мене тоді на мить склалося враження, що світ нарешті усвідомив очевидну істину, яку я колись вичитав на плакаті у Кракові: «Гітлер сьогодні сидить у Кремлі». Так, п’ять років тому запросити його на голокостівську поминальну урочистість міг додуматися хіба що такий дегенерат, як чеський президент Земан.
Відтоді з вини кремлівського Гітлера пролилася кров тисяч і тисяч невинних жертв у різних куточках нашої планети, зокрема – і єврейська кров, зокрема – і в Ізраїлі. Пролилася і продовжує литися – тепер під акомпанемент овацій «світових лідерів», з яких цей упир відверто знущається, фальшуючи на їхніх очах минуле і втираючи їм небилиці про боротьбу з ненавистю, національним егоїзмом і шовінізмом, тобто з усім тим, на чому він уже два десятиліття будує свою міжнародну політику. Тріумф оновленої версії Гітлера в «Яд Вашем» – це така моральна катастрофа у світовому масштабі, якої не бувало від часів тієї Катастрофи. Боюсь, але й сподіваюсь, що світ за неї належним чином заплатить. Бо світ, у якому можливі такі речі, не має права на існування.
