«...Und die sо reich vor seinem Geiste stand,
Er darf die Zukunft nicht zur Blüte treiben,
Und seine Träume müssen Träume bleiben;
Ein unvollendet Lied sinkt er ins Grab,
Der Verse schönsten nimmt er mit hinab...»
Herwegh.
Було це 1. листопада 1918 p. Коло години 10-тої рано прийшли до мене де секретаріяту залізничників д-р Ковшевич, полковий лікар з Бережан, тов. д-р Мирон Вітошинський і тов. Андрух Шміґельський та просили о інформації, якби видістатися їм зі Львова, де починалася польсько-українська боротьба, до своїх повітів. Залізничий рух тоді перервано й вони дуже журилися, що не можуть виїхати. Особливо тов. Андрух дуже гризся тим, що на такий час приїхав до Львова. Я дав їм потрібні вказівки й вони, попрощавшися, пішли з нашими товаришами залізничниками на двірець.
Не сподівався я, що була це наша послідна стріча. Ні д-р Ковшевич, ні тов. д-р М. Вітошинський нині вже не живуть. Воєнна хуртовина разом з другими забрала й їх. Полковник д-р Ковшевич помер минувшої зими в Бережанах, тов. Мирон Вітошинський інтернований в тернопільській тюрмі на пятнистий тиф скінчив своє молоде життя. Передвчера наспіла зі Збаража вістка, що 27. грудня м. р. на цвинтарі в Проскурові зложено на вічний сон умучене тіло тов. Андруха Шміґельського.
Тямлю, як нині, незабутного 1. листопада 1918 р. і цю останню нашу стрічу. Тямлю це лагідне лице, пригадую собі як спокійно, певно йшов тов. Андрух на залізничий двірець, як спішно було йому дістатися до своєї Збаращини. Не прочував мабуть ні він, ні його товариші, що в останнє були у Львові.
Нині тяжко оцінити належно цю важку втрату, яку понесла наша партія, селянство Збаращини й цілий український народ зі смертю тов. Шміґельського.
Самоук зі села Залужа, збаразького повіту, без ніякого високого шкільного образування, він власною працею, самоосвітою вибився на одно з найвизначніших місць не тільки в нашій партії, але на історичне місце політичного ренесансу українського народу. Андрух Шміґельський це не тільки одна з наймаркантніщих постатей нашого мужицтва, але це покащик цього, до чого спосібне піднестися, які цінности скриває в собі українське селянство.
На досвідках пробудження до політичного життя українського села, на початку радикального руху, захопився тов. Андрух Шміґельський великою ідеєю визволення працюючих мас, загорів великою любовю, охотою все принести цій визвольній боротьбі українського селянства та працюючих мас нашого народу. Разом з тов. Антоном Грицуняком, славним мужицьким бесідником, автором «Свинської конституції», тов. Яцком Остапчуком, Шміґером і другими, поставив він Збаращину в ряді найсвідоміщих, найкультурніщих наших повітів. Збаращина, Новоселеччина, Тернопільщина а навіть Бережанщина знали, цінили та поважали його працю.
Бесідник у великому стилю, не тільки глибиною змісту, всесторонною шириною та бистротою думки, але артистичною літературною формою поривав маси своїх слухачів. На сотках віч і зборів, на десятках ріжних засідань та конференцій вслухувалися його слухачі в його палкі, з жаром виголошувані промови.
В часі великого аґрарного страйку 1902 р., в боротьбі за виборче право до давного парляменту й сойму, в університетській справі, при заснуванню української ґімназії в Збаражі, скрізь віддавав тов. Андрух Шміґельський свою працю, свій труд.
В історії української соціялдемократії, в історії визвольних змагань галицького пролєтаріяту, остане памятним його виступ в галицькому соймі в 1907 р.
Ввійшов туди до шляхотсько-куріяльного сойму, як перший соціялдемократичний посол, вибраний з сільської курії селянством Збаращини в вересні 1907 р. і як речник та виразних народніх низин та соціялістичного пролєтаріяту, станув рішучим оборонцем його інтересів, його болів та змагань.
Всіх штучок мусіли ужити галицькі можновладці, щоби бодай при помочі патентованих патріотів при виборах 1908 р. не допустити до його вибору.
Дня 17. і 18. листопада 1906 року відбулася в Збаражі аґрарна анкета. Тов. Шміґельський взяв в ній не тільки живу участь, але був теж і співредактором першої аґрарної проґрами нашої партії.
І в нашій партійній пресі, в «Червоному Прапорі», «Волі», «Землі і Волі» та у «Впереді» брав тов. Шміґельський все дуже пильну та живу участь.
В творенню української державности, при будові зєдиненої Народньої Української Републики взяв тов. Андрух Шміґельський визначну участь. Він був не тільки членом Національної Ради, не лише належав до її тісніщого Виконуючого Комітету, засідав не тільки в комісії для земельних справ, але по липневій катастрофі не завагався теж піти за Збруч, а там, коли цього треба було, з торбою українських книжок та ґазет піти на села придніпрянської України та словом і ділом працювати для скріплення і уґрунтування Української Народньої Републики.
Сам незвичайно скромний, в особистому життю ніжний та безпретенсіональний, тов. Шміґельський все, що тільки міг, все, навіть особисте щастя та власне господарство віддав та посвятив невпинній, мозольній праці, приніс в жертву своїй великій святій ідеї.
Відійшов від нас ненадійно, в хвилині, коли здійснюються його мрії, в пору, коли нам його так потрібно було. Помер з далека від рідної своєї Збаращини, де його так знали й любили, помер на границі придніпрянської України, в Проскурові, і там на кладовищі спочало його змучене тіло.
Відійшов від нас товариш в силі віку, покинув нас тоді, коли ми так на нього числили в нашій народній та суспільній праці і коли він ще так багато міг нам дати в пребагатої своєї духової скарбівні.
Велику культурну силу — бо чоловіком неаби якої европейської культури був тов. Шміґельський — стратило українське селянство; визначний передовий робітник убув нашій партії, серед українського громадянства не стало щирого, переконаного й завзятого борця за його ідеали.
Коли промине теперішна воєнна хуртовина, коли український народ виборе та закріпить свою державність, тоді разом з українським соціялістичним пролєтаріятом помяне та віддасть належну пошану й памяти незабутого тов. Андруха Шміґельського, що знеможений впав в великій борні на порозі до нового суспільного й національного життя.
Вперед!