(З циклю: Недуги нашого століття).
Відомий теоретик анґлійських прерафаелітів Джон Рескін, маючи вже за собою трийцять томів критичних студій, говорить на одному місци:
"Ви хотіли би, аби я говорив вам про мистецтво — приходжу, послушний вашим бажанням — але першою річчу, яку вам маю сказати є це, що про мистецтво не повиннося говорити".
На пів правда, на пів парадокс. Людина, що весь труд свого довгого життя віддала мистецькій критиці, говорить, що властиво критика тут ні причому... А чейже той сам Рескін, вимовивши ці слова, ані не зломав свого пера ані не заперестав своїх викладів про мистецтво.
Видно, що мимо всього критика мистецької творчости потрібна, хочби тільки в характері посередника поміж артистом і публикою.
Глянувши кругом себе побачимо, на скільки роля такого посередника невдячна, скільки на ній відвічальности і скільки глибокого розуміння й такту вимагає від тих, що взяли її на себе.
На думці в нас, очевидно, ця — творча в свойому заложенню критика, яка силою призначення втискається поміж артиста і публику, цю закохану пару, яка ображує себе взаїмно, недовірює, кривдить, але мимо всього чує, що одно без другого жити не може...
Бо артист, сам про себе, без публики, для якоїб він творив, не дасться подумати.
Не вірте артистови, який каже, що творить для себе.
Річ иньша, що артист творить звичайно не так і не те, чого бажалаби собі в даний момент публика.
Уже само заложення його творчої індівідуальности примушує його, часами в супереч практичному розумованню, йти попереду своєї клієнтелі. Правда, на становищі передовиків видержують не всі. Не кожному дано талант в парі зі силою духа. А світ належить власне тільки тим небогатьом.
В психольоґії публики, як маси, без огляду на степень її естетичної культури, лежить певного рода консерватизм, страх перед новиною, що викликує упередження, якого не можна переломати силою. І тут власне поле для критики, що мов завітний голуб має нести оливну вітку перемиря з далекої суші в самотний ковчег артиста.
Колись, коли переміни мистецьких вальорів не чергувалися з горячковим поспіхом наших днів, в часах ґотицького середньовіча чи зарання Ренесансу, конечність такого посередництва не була може до тієї міри очевидною.
Публика, замкнена в рамки льокальної, усвяченої канонами творчости, мала час і спромогу вжитись в мистецтво свого часу і дихаючи тієюж атмосферою, що її артист іти, коли не крок в крок за ним, то хоч в непомітному від нього віддаленню. Але вже творці італійського Відродження, завваживши приспішення еволюційного темпа мистецької творчости, відчули потребу посередництва поміж відбігаючими від себе світами і будучи творцями, рівночасно взяли на себе ролю теоретиків. Згадаємо хочби — архитекта Льва Баттіста Альбертія, Пєтра делля Франческа та ґеніяльного Ліонарда да Вінчі, які в своїх "трактатах" зясували увесь тогочасний світогляд в области мистецва відроджуючогося з клясичних румовищ і з лона повертаючої до своїх прав природи.
Чим далі, потреба цього посередництва ставала усе більше наглядною так, що без критичної літератури важко булоби уявити собі розвиток мистецтва двох останніх століть. З несміливих, нездецидованих, відносно свого характеру первопочинів виросла мистецька критика до розмірів і ваги нової істини, нового культурного чинника. Як часто мистецька критика підіймалася до вершин обговорюваних архитворів! В її зразкових представниках єднався критик і по мистецьки відчуваюча людина зі знатоком минулих епох мистецтва, для якого кожен обяв мистецької творчости, оскільки не входив у сферу патольоґії, мав свою рацію і цінність. Вони розуміли, що — скільки в світі індівідуальностий, стільки ріжних світоглядів, відмінних уподобань і стремлінь. Скільки палких серць, стільки ще палкіших кличів. Вони не обожали одних і не каменували других, але відчували і розуміли усіх, не дивлючися, що не з усіми були споріднені. Вистане, коли згадаємо такі імена як Рескін і Тен.
Так було до недавна, поки в парі з надзвичайною продукцією наших днів не станула — гіперпродукція наскрізь субєктивно зріжничкованої критичної літератури.
В мистецькій критиці останніх десятиліть піднявся шум перехрещуючих себе взаїмно струй й виключаючих один одного кличів. Це має своє оправдання в горячковому темпі нашого життя, алеж роля мистецької критики як посередника поміж артистом а публікою через те тратить.
Бо чи богато осталось творців чи тих, яких зареєструвала уже історія, чи тих, які дожидають своєї черги, на яких би осталася хоч одна "суха нитка"? Усіх їх потурбовано і в міру історичного настрою — боготворено нині а завтра опльовано.
Чуємо ще в ухах шум боротьби о признаннє для "папського тапіцера" Рафаеля, для "здеґенерованого" Бернінія, "визискувача своїх учеників" Рембрандта, "шарлятана" Бекліна, "божеського" Брюлова, "відливника" Родена і так далі без кінця і міри. Стільки напсовано панеру і чорнила в боротьбі о "великих" мистецького світа, ще більший шум дезорієнтації викликає творчість сучасників.
Мистецька критика доходить у тому напрямі до орґій, що вириваючи нещасній публиці ґрунт з під ніг — заганяє артистів в круговорот артистичних дивацтв і очеркнень патольоґічних збочень.
Бо й справді — "нам здається — пише поважний директор дрезденської ґалєрії К. Верман — що стоїмо перед працею поважаною, щирою, оригінально і глибоко відчутою, а тимчасом чуємо, на наше здивовання, що є це продукт неприборканого, позбавленою смаку новаторства. Думаємо, що дивимось в вічі могуче обдуманому, прекрасно в душі опрацьованому і викінченому архитворови, а тимчасом довідуємося зі соромом, що він належить до перестарілого раз на все потоптаного напряму. Здвигаємо раменами на млаве, гладке мальовило, то не зродилася ніби з самочинно відчутої минувшини, ані не є вицвітом нинішних поглядів, а тимчасом маємо в себе вмовити переконання, що стоїмо перед одинокою, невмірущою красою. Думаємо, що маємо перед собою безграмотну ляпанину, в якій немає нічого, що говорило би, що автор дивився власними очима, отже нічого новочасного, крім решток украденої передовикам нашого часу рецепти, під зглядом найбільш зовнішної техніки, (тимчасом, на наше остовпіння почитують нам це за провину, коли "творця" тієї мізерії не ставимо над голови усіх артистів минулої епохи, що чейже — дивилися власними очима инакше, инакше малювали власними руками).
Той какофонічний гамір, що бурею несеться зі шпальт західно-европейських видавництв, нікому так може не шкодить, як нам Українцям, що в области модерної естетичної культури ставимо перші кроки. Заткати уха й не слухати цього гаміру ми не можемо. А чейже, коли хочемо піти в перід не потративши того, що всеж таки є за нами, мусимо його унешкодливити. Мусимо, бо розгубимося в хаосі, бо розтратимо свої молоді сили даремне.
Є на це одна рада — станути понад "злобу дня" і здобутися на відпорність супроти ріжноколірности естетичних прапорів західньої Европи. Завдання, очевидно, не з легких, але від нього залежить не тільки здоровлє розвиваючогося мистецтва а за ним і мистецької критики, але й національний характер обоїх.
Проповідуючи відпорність ми далекі від іґноранції і байдужности для нових явищ духового життя Европи; одначе в парі з можливо широким заінтересуванням не сміє йти безрозмірна похопливість парвеніїв.
[Громадська думка, 23.01.1920]