Написав Іларіон Свєнціцкий, директор Національного Музея у Львові. Львів, 1920. Вел. 8°, стр. 70, брошур. Ціна 14 К.

 

На днях появила ся на книгарськім ринку нова книжка пера д-ра Іларіона Свєнціцкого, в якій займаєть ся автор музеями і музейництвом. Є се свого рода унікат в українській науковій літературі, що стане угольним каменем в тій широкій, неопрацьованій, незрозумілій ще у нас царині. В царині — музейознавства. Здавалоби ся, що музеї іменно у нас — се насущний хліб для кождого інтелігентного Українця, а тим більше для тих, що бодай в части якимись науковими студіями займають ся. Бо хтож у нас музеями не займав ся? Почавши від перших проблесків національно-духового відродження на нашій Наддністрянщині по нинішний день все наше духове життя тісно звязане з ріжними музеями, архівами. Почавши від Зубрицького, Могильницького, Лаврівського, А. Петрушевича, Тарасевича, Шараневича, Свистуна — до Грушевського, Свєнціцкого, Вол. Дорошенка та инших, всі вони займали ся музеями, але ніхто не дав спеціяльної научної студії про музеї взагалі, а українські зосібна, і про музейництво, що творить для себе широкосяглу галузь строгої, мозольної, всесторонної науки, яка у инших західних народів, а найбільше вже у анґльосаської раси, дійшла до ґіґантичних прямо розмірів. Вони всі займали ся музеями яко середниками до своїх наукових праць, а д-р Свєнціцкий у нас перший уважає музей і музейництво ціллю своїх наукових праць, як се дієть ся в Німеччині, в Америці та инших високоосвічених краях. І тому опираючи ся на вичерпуючу всесвітню наукову музейницьку літературу, зладив директор українського Національною Музею наведену книжку, щоби й українській інтеліґентній суспільній верстві отворити нову дорогу "до загального ушляхотнення музи веде правдиве музейознавство".

 

Отвирає перед очима читача картини заінтересовання, знання і цінення музеїв і їх значіння серед других культурних державних націй, як Німців, Французів, Італійців, Анґлійців, а головно Єнкесів.

 

Книжку сю написав автор на основі обємистої, вичерпуючої літератури з ceгo обсягу, яку в поданнях жерел наводить, на основі своїх особистих поїздок і звиджувань ріжних світової слави музеїв та на основі власної 20-літньої музейницької практики. Тут виступає директор Національного Музею не лише як вчений дослідник, але й яко практичний учитель-музейольоґ, який бажавби не лише вирішити заінтересовання і розлюбовання в обговорюванім предметі, але навчити, як до праці брати ся. Вкладає в долоню читача відразу ніж до анатомії показуваного ним предмету. Тому ся його книжка має характер научний, де автор трактує свій предмет, як на університеті професор якісь експериментальні виклади.

 

А випустив свою книжку д-р Свєнціцкий з нагоди 15-ліття Українського Національного Музею у Львові (1905—1919), та посвятив свій труд "Всещедрійшому Основникови" сеї культурної інституції, галицькому митрополиті Андрію Шептицькому, щоби ся книжка була "живим спомином величного діла".

 

Зміст цілої книжки поділити даєть ся на дві головні части: на оглядово-історичну і на научно-дидактичну. В першій части займаєть ся автор властивими музеями, як се вже з самого заголовка видко. Виясняє, що таке музей взагалі, які фази розвою переходив, поки не дійшов до нинішнього поняття в ріжних віках, з класичної старовини почавши, та ріжних народів, поки не став "або скарбницею творчости людини у звязку із всесвітом, або образом частини життя всесвіту". Відтак дає автор перегляд російських музеїв, бо він для нас важний тому "що на ньому легче всего зобразити розвиток музейного діла значної части України, що довгі літа розвивала свої музеї під переможним впливом музейницьких напрямків і ідей російської держави". І так переводить огляд петроградського Єрмитажа з всіма його пятьма відділами, Русского Музея, Публичної Бібліотеки, дальше московського Румянцівського Музея, Третяківської ґалєрії, Історичного Музея, "Музея изящныхъ искуствъ", а відтак переходить до українських музеїв — в Києві, Чернигові, Полтаві, Харкові, Одесі, Камінци та в инших менших містах. Виказує притім автор "невеселий образ музейництва на Україні".

 

В кінци займаєть ся коротко галицько-українським музейництвом від початку XIX століття аж до заложення Національного Музея у Львові — переходячи з осібна збірки музея "Народного Дому" у Львові, музея о. кан. А. Петрушевича, "Ставропіґійського Інституту", Тов. "Просвіти" та музея "Наукового Т-ва ім. Шевченка" у Львові. Вказує нарешті на благородну високостилеву ініціятиву "естета — знавця мистецтва навіть з мистецьким хистом в рисункови", митрополита Андрея Шептицького, який в марті 1905 року положив основу "Церковному Музею" у Львові, який впротягу трьох літ так розріс ся, що вже з кінцем 1908 року перемінив ся з церковного на "Національний", а в 1911 переніс ся до набутого тимже Основником будинку з 20-ти добре освіченими світлицями при вул. Мохнацького. Додав також директор Свєнціцкий таблицю-образ розвитку Національного Музея XV-ліття: 1905—1919 р. в цифрах.

 

А упестрив автор свою книжку 12-ма ілюстраціями ріжних музеїв, для порівняння з Українським Національним.

 

В другій части поучує на основі власної практики і поступу фахової науки, як треба вести музеї, щоби вони стали "з кунсткамер-гробниць життя, з жерелами нового життя у звязку з давнім". Подає українському читачеви елєментарні підстави тої розгалуженої, деиноді високо плеканої науки, що зове ся музейництвом. Тому дуже велика заслуга автора, що отвирає для всіх охочих нове поле. А книжка зацікавить кождого, хто її перечитає. Писана для всіх зрозуміло, а для цікавійших подає жерела у всіх мовах. Тому повинні професори поручати своїм ученикам її на лєктуру, а кождий громадянин повинен мати її під рукою.

 

Нова Рада

19.01.1920