Коли надворі сяє сліпуче сонце 80-х, ти приїздиш до Києва, бо тебе запросили до Спілки композиторів на засідання, присвячене авторській пісні. І там ти зустрічаєш приятелів, на той час іще всіх живих і веселих, не уражених тими чи тими хворобами й залежностями. Зустрічаєш, скажімо, Івана Малковича, а він перепитує приголомшено: «Як, ти не знаєш Василя Жданкіна? Не чув його співу? Ну, зараз почуєш, мало не буде. А потім я вас познайомлю». На сцену виходить невисокий кремезний хлопець із гітарою і починає співати. Ти обожнюєш Антонича змалку, багато текстів знаєш напам’ять, сам пробував складати пісні на його вірші, але цей розкішний баритон, ця неповторна інтерпретація – щось несамовите. Як голос шляху, що кличе йти ним до кінця, не озираючись, не спотикаючись, не збочуючи на манівці. Як пісня Бога, якому набридли традиційні колядки, що співаються століттями, і він вирішив показати, яких колядок хоче насправді і як їх треба складати та виконувати.
Слідом за Василем співаєш ти, а потім починається обговорення. Сивочолі метри музикознавства і якісь пожмакані, виплюнуті життям російськомовні типи, покликаючись на несприятливі для України історичні обставини, доводять, деякі з піною на губах, що української авторської пісні нема і бути не може. Чому ж не може бути української авторської пісні? – щиро дивуємося ми зі Жданкіним, уже знайомі, вже приятелі з першого потиску рук. Та тому, що українці живуть виключно по селах, порають там худобу і вирощують картоплю. А авторська, бардівська пісня – це унікальне творіння міських вулиць, її породила суто міська культура: спочатку романси, потім шансон… Кожному відомо, що справжня міська культура – виключно російськомовна. Ось чому і Володимир Висоцький, і Галич, і Булат Окуджава співають російською, а не забитою і забиченою українською. Українських бардів не може бути за визначенням!
«Але ж ми щойно співали вам своїх пісень! Ми – є», – стенає плечима Василь Жданкін. І ми починаємо сміятися – виклично, задерикувато, переможно. Ми грали вам, а ви не слухали, не танцювали і не підспівували, згадується євангельська притча. Відповідно до ваших уявлень, нас взагалі не повинно бути на цьому світі. Ні нас, ні наших пісень, ані нашої мови. Але ми – є. І ми виходимо геть, у літо нашої молодості, бо так само не потребуємо «балухатих мистецтвознавців», за визначенням Василя Стуса, ані музикознавців у цивільному, ні Спілки такої не потребуємо, ні Союзу, ані його композиторів. Самі собі створимо те, чого неспроможні були створити вони. І українську авторську пісню, і україномовний рок також.
Наступний сполох – з гір; у складі театру-студії «Не журись!» ми зі Жданкіним приїхали на гастролі до невеличкого прикарпатського містечка, в Добромиль. На світанку Василь будить мене, і ми йдемо до лісу. Василь на той час захоплювався вченням Порфирія Іванова, часто ходив босим, навіть на сцені з’являвся без взуття, цього ж разу намовив і мене походити босоніж. Говоримо про те, що Бога неможливо порахувати, один Він, чи три їх, а може цілий пантеон, а може в справді Божому розумінні – жодного. Богів не міряють цифрами ані жменями, як квасолю. Бог – це той, хто дає змогу дихати. І співати. Міркуючи так, піднімаємося все вище, штани мокрі по коліна від рясної гірської роси, одна за одною відкриваються блакитні галявини квітучої лаванди, повітря просотане її пахощами, сонце розгорається. І раптом лунає щось моторошне, як сивий грім, як інтимний постріл у потилицю, з однією кулею на двох. Ми натрапили на закинуту соляну шахту. Таблиця, яку, очевидно, нещодавно поставили поруч, сповіщає, що, відступаючи у 1941 році, радянські кати замордували тут кілька тисяч місцевих українців – учителів, священиків, простих селян і робітників. Сонце, яке щойно встало над горами, гасне нам в очах. Мовчки повертаємося до готелю. Більше не жартуємо. Більше не згадуємо про Бога. Вперше зустрічаємося з правдою про радянський режим з його кривавими слідами. Згодом правда підвелася з-під землі на повен зріст. А ще трохи згодом їхній трухлявий Союз упав і розвалився, як глиняний ідол.
Сполохів багато, кадри мерехтять перед очима. Після німотних десятиліть, коли цей гімн можна було переповісти тільки пошепки найближчим, Жданкін на повен голос співає «Ще не вмерла Україна» на багатотисячному стадіоні в Чернівцях, де відбувалася перша «Червона рута». Жданкін міцно обіймає мене, довідавшись, що я кинув курити. Жданкін проводжає мене на Вкраїну далеку в мюнхенському ресторані «Augustiner»; палають червоні свічки на столику, через півроку далека Вкраїна стане близькою і впритул незалежною. Через півроку. Те, про що марили століттями, – через півроку. Зустрінемося ми аж через два десятиліття неподалік від Кременця, як виявиться згодом – востаннє на цьому світі. Василь іще раз зателефонує мені і спитає, чи можу дати дозвіл виконувати пісню «Зірка ясна», бо він нещодавно чув її на концерті Віктора Морозова, і сльози покотилися з очей, так сподобалася… Ясно, що це був один з найдорогоцінніших відгуків про мою творчість за все життя.
Я ніколи не вмикаю смартфон після десятої години вечора. Не знаю, чому ввімкнув його тоді, 2 вересня, чому подався перевіряти новини, яких теж взагалі майже ніколи не шукаю і не читаю, тим більше серед ночі. Мабуть, я повинен був одним з перших довідатися про трагічну Василеву загибель. Першим жахнутися. Першим помолитися за упокій світлої душі. Зараз, коли я пишу ці рядки, Кременецька міська рада розглядає питання про присвоєння імені Василя Жданкіна одній з вулиць Кременця. Дуже хочу, щоб вони ухвалили це рішення. Хоча б з огляду на дивовижну колядку «Народився Бог на санях», яку створив Василь, і яка давно вже стала народною, бо ж співають її і діти малі, і ченці та церковні хори, і ми, грішні, і ангели в небі співають, дослухаючись до акомпанементу кобзи Жданкіна, якої тепер уже в нього не вкрадуть ні лихі люди, ані заздрісні демони. Для мене давно вже не дивина зустрічати дорогі імена в назвах вулиць – хай це буде вулиця Євгена Сверстюка в Києві чи вулиця імені мого батька, Вілія Москальця, в Бахмачі і рідній Матіївці. Як же добре буде приїхати колись до Кременця, вийти з машини на вулиці Василя Жданкіна, посміхнутися, привітатися з нею. Пам’ятаєш, Василю, як вони запекло доводили, що нас нема і не може бути? Пам’ятаєш, як наші пісні і гімни вже/ще неіснуючої держави поперек горла їм стояли? Так-от, вони не вгадали – ми є, як слушно ти зауважив тоді, є наші пісні, яких уже ніхто не заперечить і не скасує, є наші люди, народ наш, який любить ці пісні співати. А допоки люди співають, допоти й сонце сходить – над Києвом і над Львовом, над Кременцем тихим, над вулицею Василя Жданкіна і над усією нашою Україною.