І.

 

...Я ще не видїв такої нужденної людини! — така думка мусїла насунутись кождому, хто добре приглянув ся Ратицї, хто окинув взором ту мізерну будову тїла Ратицї, те сухорляве лице, маленьке, мов кулачок, ті очи цибульковатої форми, ніс, як сливка, на половину отворений рот, борідку, на котрій виднїлось лиш кілька рижих волосків, подібних до товарячої шерсти, вузкі груди, сухі, довгі руки, що телепали ся по обох сторонах туловища... На имя єму було Кива, но єго майже нїхто не кликав инакше, лиш Ратицею. Не знати, що властиво дало причину до того прізвища; чи єго низька, згорблена стать, чи може пальцї на ногах, дуже нерівні і якось дивно повикручувані... Но Ратиця не робив собі нїчого з того прізвища; він не мав навіть нічого против того, коли часом і малий пастушок кликнув на него: Куди йдеш, Ратиця!

 

Ратиця виріс і виховав ся на селї. Єгo батько Сиваник гендлював рибою за давних, добрих часів і з того гендлю жив. Но коли єму було утяжливо бігати з місточка до села, а коли до того другі жиди й собі стали пхатись до того гендлю, то він пійшов до голови по розум і купив собі хатину в однім, не конче великім селї над рікою С. та переселив ся з жінкою та з малим Кивою і не випускав свого гендлю з рук.

 

Старий Сиваник був з рибаками оден дух, він их частував горілкою, питльованим хлїбом а цїлком собі их зєднав, так, що коли часом якій чужій жид заблукав за рибою, то рибаки кричали: — "Ми маємо свого фуляра, домашного! Геть собі від ріки, бо в воду кинем, аж забулькотить за тобою!" — і чужій жид утїкав з села, як змитий, а Сиваник ликував в душі і вивозив що тиждня до сусїдних міст по бочцї риби, а лїтом крім риби ще й по фірі раків, і добре на тім виходив. На селї створилась єму ще друга нова галузь зарібку: старий Сиваник ходив по хатах і купував всьо, що було на продаж: мід, віск, щетину, покладки і т. д., і цїлком загорнув в свої руки торговлю домашним промислом.

 

Давні то часи! Ратиця собі наче крізь сон пригадує, як то колись малим хлопцем він бігав по зелених лугах, як купав ся в ріцї, як єму батько справляв нові бекеші, а мати годувала сметаною з сиром, ґуґлями, локшинами. Но для него було найлюбійше сховати собі до одної кишенї питльованого хлїба, а другу наладувати цибулею, редьквою, сирими огірками і гайда в луг, над ріку, на цїлий день, аж до заходу сонця... Давні добрі часи! і як они скоро минули? як-би з батога траснув! Батько Киву любив, він приучував єго вже до гендлю, а коли єму скінчилось вісїмнацять лїт, оженив єго з далекою бідною своячкою, з повновидою Рифкою, а вже мав з ним в спілцї провадити гендель. Небіщик зближав ся вже до цїли своїх мрій, мав тїшити ся щастєм своїх дїтей і внуків, но в-тім смерть перетяла нитку єго житя, а в недовзї за ним і єго жінка, Кивова мати, вмерла на холєру, а Ратиця лишив ся сам на білім світї з повновидою Рифкою.

 

ІІ.

 

Ратиця по своїх родичах довго тужив і жалкував, та проковтнув не одну сльозу. А особливо, коли він по матери відправляв босини, то так схуд і змарнїв, що тілько снасть з него лишилась а потім ледви прийшов до себе. Сидячи в кутику хати, підобгавши під себе ноги, він передумав цїле своє дотеперішне житя. Він старав ся собі пригадати кождий ґуґоль, якій коли дістав від матери, кожду бекешу, яку одержав від батька, він пригадав собі кождий день своїх дитинячих і хлопячих лїт і заключив, що доси він був щасливий, а від тепер, коли зістав полишений сам на світї, то хто знає, що буде... хто знає?

 

За той час жалоби єму видало ся, що він нїби постарійшав а порозумнїйшав, що він якось иначе став дивитись на світ, як перше, і він почав собі докоряти! "Чого я нераз був такій дурний і легкодушний? Чому я нераз моєю дурною головою заподїяв гризоту батькови, матери? Та се пропало, а від тепер треба жити вже инакше: від тепер треба жити розумно, статочно, як се й слїд господареви дому. І він став розважати: що єму від тепер робити, щоби вижити в світї... Та не довго Ратиця над тим роздумував. Він виріс при батькови, трохи приучив ся єго гендлю, ну, і рішив ступати тою дорогою, котрою ступав єго небіщик батько: бути фуляром, похатником.

 

В однім кутї хати стояла скриня дубова, кована. Ратиця знав, що там є гроші, він бачив нераз, як єго батько бувало перегне ся до тої скринї і щось там довго нишпорить, чимсь побренькує, а потім дрожачими руками замикає скриню і ховає ключ. Ратиця знав навіть, де ключ лежить: на полицї межи старинезними батьковими книгами. Та нїколи не був він цїкавий заглянути до скринї і зобачити, що там є. Навіть по смерти батька, як довго жила мати, він того не робив, хотяй впрочім, яко господар дому а наслїдник, мав до того право. Аж коли по матери відправив босини, тогдї доперва він поважив ся приступити до обрахунку своєї спадщини. Зараз таки першого вечера защіпнув хату, заслонив вікно, взяв ключ і з бючим серцем отворив скриню. На верху була поскладана одна на другій різна одїж; він брав кожду штуку з-осібна, оглядав довкола і подавав Рифцї, а та знов складала всьо на бамбетлї. Вкінци на самім днї Ратиця догледїв два мішочки: оден більшій, другій меншій. Він поквапно вхопив их в свої пальцї, потряс кождим з осібна, мішочки забренькали... Гроші! В більшім мішочку були мідяки, в меншім срібло. Він став зараз рахувати всьо за порядком і рахуючи, заставив цїлий стіл маленькими купками міди і срібла, а вкінци прийшов до поважної суми: до сто риньских.

 

— Ну! ми богачі! — закликав він до жінки. — Видиш, мій батько був добрим господарем, коли наскладав тілько грошей.

 

Рифка тїшилась: єї очи аж искрились, коли она споглядала на стіл. Она ще нїколи в своїм житю не видїла тілько грошей, а тут нараз такій скарб, і той скарб належить до єї чоловіка і до неї.

 

— Ах, гроші! — закликала Рифка. Она з великого зворушеня не могла навіть нїчого розумного сказати.

 

— Ти дурна! — сказав до неї Ратиця. — Тут цїлком нема чого тїшити ся. Мусиш знати — додав він з розумним виразом лиця, при чім піднїс до гори свої рижі брови [Ратиця все підносив до гори брови, коли говорив щось розумного і чим розумнїйше що говорив, тим висше підносив він свої рижі брови, котрі складались лише з кількох волосків] — мусиш знати, що гроші в житю чоловіка се нїчого, се піна на водї... До грошей [він піднїс ще висше брови] треба ще щастя. Хто має щастє тому й гроші вийдуть на пожиток, а хто не має щастя [він піднїс найвисше брови], то щоби він мав і десять раз тілько грошей, а до того ще десять голов то він пропащій чоловік.

 

І справдї Ратиця говорив дуже розумно.

 

Они обоє поскладали всьо назад в порядку і пійшли спати. Ратиця був своїм відкритєм роздразнений і довго не міг заснути. Він укладав різні пляни, як зачинати, як провадити интереси, щоб свою спадщину побільшити і своїм дїтям зіставити вже не сотку, а тисячку...

 

На другій день він потягнув до міста на ярмарок подивитись, якій там рух і повідновлювати давні знайомости свого батька, щоби відтак мати де збувати свої товари. Всї знайомі єго радо витали і питали, чи не має риби. Він обіцяв, що на другій раз вже певно приїде з рибою. Він купив на ярмарку гостинцї для жінки нові черевики, доброї матерії на спідницю і червону парасольку, щоби, мовляв, мала памятку по моїм батькови. Собі він не купив нїчого; він мав багато одежи по батькови а хоч батьківскі жупани, бекеши і навіть шаравари була на него за довгі й за широкі, то він таки в них ходив і навіть не думав давати собі их перероблювати.

 

Рифка дуже тїшилась подарунками, а найбільше червоною парасолькою, котрої ще не мала в житю і нераз завидувала другим жидівочкам их парасольок різнобарвних.

 

— То всьо купив я тобі за гроші мого батька, — говорив Ратиця з повагою, доїдаючи вечерю, — щоб ти на него памятала, бо він був добрим чоловіком. А тепер треба йти спати, бо завтра час уже взятись до якої роботи.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 19.01.1895]

 

III.

 

На другій день Ратиця справдї взяв ся до роботи. Ще Рифка спала, як він встав, взяв кошик і умивши ся в ріцї зимною водою, пійшов у село. Він кинув ся насамперед до тих хат, де жили рибаки.

 

В цїлім селї можна було нарахувати рибаків до двацять і кілька хлопів, що замешкували хати порозкидувані вздовж берега ріки і по-при мале господарство трудили ся ще риболовлею. Були між ними і богатші, котрі ловили рибу, так сказати б, більше з замилуваня, щоби в той спосіб заробити на обігнанє дрібних хатних видатків, та були між нами й бідні, що заробляли в той спосіб і на кавалок хлїба, особливо на переднівку. Всї рибаки ловили рибу верстатами т. є. громадками по кілька хлопа разом, но коли зайшла потреба більшої ловки неводом або в зимі з леду, тогдї ставали всї до спільної роботи. Впрочім всї мали на ріцї неограничену свободу, кождий ловив там, де хотїв, і тогдї, коли єму подобало ся.

 

Найстаршій віком межи рибаками був дядько Миханенько, а всї прочі товариші не знать длячого, величали єго "паном цехмістром". Здаєсь, з початку хтось так назвав єго лиш жартом, а коли рибаки сю жартовливу назву стали частїйше повтаряти і дядько Миханенько тій почестній назві цїлком не противив ся, то й не диво, що она перейшла з часом в звичай. Но по правдї сказавши, ся назва як-раз лицювала нїкому иншому, як тілько самому дядькови Миханенькови, бо — по перше: дядько Миханенько був, як вже сказано, найстаршій віком; по друге: дядько Миханенько на риболовлї найлучше розумів ся, знав всї печери в ріцї, всї ями і ломи та й взагалї кожде місце, де любить сидїти риба; а по трете: дядько Миханенько був від нїкого незалежним чоловіком. Єго жінка вмерла вже давно, а господарством займав ся старшій син з невісткою. Він мав ще молодшого сина, парубка Панаса, і хоч той все носив ся з книжками і з паперами, як кіт з салом, но не забував також і на роботу. А позаяк сини свого батька до господарства цїлком не займали, то дядько Миханенько посвячував свій час виключно риболовлї. Він був налоговим рибаком і вічно товк ся по ріцї, а в хатї не робив більше нїчого, як тілько вязав кімлї, вятірі, кімлачі та майстрував инші знаряди потрібні до риболовлї. Правда, жінки декотрих рибаків гнївали ся на него за те, що він часто відтягав их чоловіків від роботи, а прозивали єго навіть "старим юдою", але дядько Миханенько на теє не вважав; він нюхав табаку і усміхаючи ся з тайним вдоволенєм, муркотїв собі під вусом: "От, дурне бабство з довгим волосом а з коротким розумом!... Як єму знати: що то значить ловити рибу!..." I коли тілько дядько Миханенько кликнув на рибаків, так всї бігли до него, сїдали на човни і їхали на ріку за рибою.

 

До сего найстаршого рибака удав ся Ратиця насамперед з поклоном. Дядько Миханенько як-раз збирав ся на ріку і коли єго дїти заходились кожде коло своєї роботи, то він латав кімлю, привязував до него шнурки і говорив до себе в пів-голосу.

 

Заледви Ратиця показав ся на подвірю, дядько Миханенько закликав:

 

— Здоров, Ратице! А що, будеш нашим фуляром, чи маємо шукати другого?

 

— На що вам шукати другого? — говорив усміхаючись Ратиця. — Коли мій батько з давен-давна провадив з вами гендель, то чому-ж і я не маю так само робити.

 

— Ну, ну, памятай! Будь тілько добрим фуляром, таким як твій батько пропадущій, то й тобі буде добре і нам. От нинї ми поїдемо до полудня на рибу, на твоє щастє; що тілько зловимо, всьо буде твоє, а за теє ти, небоже, мусиш справити рибакам малу "концеляцію"... то тебе не мине...

 

— Чому нї? справлю! Ви тілько ловіть рибу на початок, — сказав Ратиця, підскакуючи з радости.

 

— Побіжи-ж, небоже, до тамтих других, нехай спішать, бо шкода часу, — закінчив дядько з повагою, закинув кімлю на плече і потягнув до ріки.

 

Ратиця скочив ще до других рибаків.

 

Всї були єму раді і витали єго як свого фуляра.

 

— Ну, ну, будь добрим фуляром, — говорили до него рибаки, — добре за рибу плати, не шахруй, не будь циганом, коли не хочеш, щоби ми пошукали другого жида.

 

Ратиця слухав терпеливо всїх тих напімнень, кланяв ся, підлещував ся рибакам, обіцював золоті гори...

 

— Ну, ну, не бійте ся! — говорив він, — я буду найлїпшим фуляром! Тілько, мої любенькі, йдїть вже на ріку, бо дядько Миханенько чекає...

 

Рибаки потягнули на ріку, а Ратиця тимчасом пійшов по хатах купувати, що трафить ся: покладки, щетину, воскобоїну і т. ин.

 

IV.

 

Сонце підійшло вже високо, коли Ратиця прийшов до дому. На старім годиннику, що висїв на стїнї в кутї хати а у котрого замість звичайних ваг висїли на шнурках поржавілі кіньскі підкови, була вже десята година. Рифка поралась коло печи, доварювала обід, а Ратиця поскладав накуплені покладки до осібної паки, поперекладав их половою і став молити ся Богу. Він привязав собі до чола приказаня, взяв з полицї грубу батьківску книгу і, станувши проти вікна, кивав як слїд по закону рівномірно головою та шептав слова молитви, перевертаючи засмальцьовані листки і уважно приглядаючись єврейским буквам. Ратиця був чоловік неписьменний. З помежи єврейских букв він знав лиш одно "алеф" і всюди вмів єго відрізнити: і в грубім і в дрібнім письмі. Він дуже любив "алеф": він прирівнював єго до рака, то до пташки, то зайчика, і як коли тілько взяв до рук яку книжку, то зараз заглядав до середини, чи там єсть "алеф." Він жалував того, що не знав письма, но найприкрійше єму було се, що він не вмів рахунків. "Без рахунків — говорив він — чоловік як без рук", — і коли єму прийшло часом що записати, то мусїв послугувати ся карбами на палицї або чертати на одвірку.

 

Ратиця помолив ся, пообідав разом з жінкою і знов кинув ся до роботи. Він взяв флящину горівки, бохоня хлїба і пійшов над ріку до приступу, де звичайно причалювали рибаки. Но рибаків ще не було. Він ходив по-над берег і дивив ся ся в даль на зелені луги, на лози, що тут і там мріли по-над рікою. В значнім віддаленю він доглянув купку людей, що рухали ся на однім місци, а з межа людей сюрчали до гори бовти та голоблї і також рухали ся... "А ось, мої рибаки! — подумав собі Ратиця, — дайже вам Боже щастя, багато риби!"

 

Він мав охоту удати ся на місце до рибаків, но в приступі не було нї одного човна нї весла, а пішки бояв ся ити, бо треба було бристи через кілька досить глубоких річок. Він не зводив очей з рибаків, слїдив кождий их рух, до єго ушей долїтав глухій гамір рибаків. "Видно, є риба, коли они так кричать", — подумав собі Ратиця. Він сїв на березї, закотив штани по колїна і погрузив ноги в воду. Єму було приємно слухати, як маленькі коблики і пукасї щипала єго за лидки і лоскотали своїми тупими рильцями.

 

Сонце вже почало звертати ся з полудня, коли рибаки причалили до берега.

 

— А диви! ось уже і Ратиця тут є! — закликав старий Миханенько, — добрий з него буде фуляр... Тілько нинї, небоже, даремний твій і наш труд, бо не зловили сьмо нї за нюх табаки!

 

— Як то? На моє щастє не зловили-сьте нї за нюх табаки? — спитав затрівожений Ратиця.

 

— Як видиш, дурно пів дня згаяли!

 

Обхляпані водою рибаки викидали на берег кімлї, бовти, весла, то вихлюпували виливками воду з човнів, а Ратиця бігав, як той кіт, від човна до човна, та заглядав, чи нема де риби, хоч що трохи.

 

— Ось на, маєш! — закликав до Ратицї дядько Миханенько, подаючи єму плотичку, — ото цїле твоє щастя! Візьми та спечи собі дома на патичку!

 

Ратиця витягнув руку по плотичку, но риба тріпнулась, вихопила ся з руки і впала в воду.

 

— Ось так найлучше! — сказав Миханенько, — як має що бути, то най буде, а як дурниця, то нехай і та йде собі в воду!

 

Ратиця витягнув з кошика горівку і подав рибакам. Кождий брав фляшку до рук, запихав тоненьку шийку межи зуби, і слухав хвильку, як теч булькотіла у фляшцї, переливаючи ся у горло. Ратиця тимчасом краяв старим чепеликом хлїб і подавав кождому рибакови по окрушку.

 

— Нате, живіть ся, закусуйте! — промовляв він смутним голосом.

 

— Не жури ся, Киво! — говорили весело рибаки, — якось оно буде! Ще рибяча мати не загинула, єсть єї досить по печерах та по ломах... не зловили-сьмо тепер, то зловимо в четвер...

 

Рибаки випорожнила фляшку, зїли хлїб та розійшли ся кождий до свого дому, а Ратиця й собі поволїк ся за ними з порожним кошиком.

 

Не веселі думки кружили по єго голові. Ратиця був вельми забобонний і ся перша неудача, на першім кроцї єго житя, цїлком єго пригнобила. "Ну, ну, — думав він собі по дорозї, — коли цїле моє щастє буде таке, як нинї, то нема менї чого жити на світї..." Для него було найприкрійше се, що та плотичка вихопилась єму з руки і впала в воду... "Може справдї в тій плотичцї сидїло моє щастє? — думав собі Ратиця, — і чому я дав їй вихопити ся? чому я не тримав єї міцно за хвіст рукою?.. Га, коли так, то всьо пропало і пійшло моє щастє разом з плотичкою у воду, пропаща моя голова!..." Він пригадав собі помершого батька — і єму пустили ся рясні сльози з очей. Аж тепер він став пізнавати: що то значить бути без нїчиєї помочи і наради... Якійсь жаль, якась туга цїлком єгo обезсилила. Він ледви доплїв ся до дому, впав на бамбетель і твердо заснув.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 21.01.1920]

 

V.

 

Однакож щастє не було так зле, як Ратиця з початку думав. Риба знайшла ся, а Ратиця гендлював і заробляв, а похатництво також добре дописувало. Правда, з початку йшло єму якось не складно з рибаками. Він здавало ся, і добре им платив й гостинцї з міста возив, но рибаки були по найбільшій части невдоволені. Ратиця приняв з початку таку засаду, що все давав рибакам за рибу половину поданої цїни, потім з тої половини накидав ще половину і торг бував скінчений без великих короводів. Но рибаки не переставали крутити носами і Ратиця нераз завважав, як они, по скінченім торзї, беручи гроші, споглядали на него якось з погордою. Він питав себе: "Що то може бути? що им не в смак і як тут им догодити?" Він пригадав собі, що рибаки бувало, заким продадуть рибу єго батькови, дуже довго кричать, сварять ся, потім понюхають табаки і сміють ся. "Чекай! попробую я ще в той спосіб!" подумав собі Ратиця. Він став нюхати табаку і зачав при купнї давати як найменшу цїну.

 

— Ну, що ви хочете за той дріб? — питав він рибаків згірдно показуючи пальцем на рибу.

 

— Якій дріб? Повилазили тобі очи, чи що? Не видиш, що то щупаки? Давай пять шісток і бери! — говорили рибаки з обуренєм.

 

— Нате вам шістку! більше не варта — каже Ратиця.

 

Тут вже починала ся сварня. Ратиця клене ся, на чім світ стоїть, що риба більше не варта, що тут нема нїякого зарібку. А рибаки кричать своє: "Ти ратице свиняча! нехристе! Юдо скаріотскій!" і т. п., обкидують єго прізвищами. "За карк єго, та в воду, щоб аж забулькотїло! буде менше одного жида на світї!" і т. д. А Ратиця голосить своє, накидає по новому. Така сварня тревала часом і цїлу годину. З-далека гадав би хто, що там коло ріки ріже ся половина села, кров проливає, а то кількох рибаків продає Ратицї рибу. Ратиця вислухав рівнодушно всї обиджаючі слова, підтримав сварню, о скілько уважав за потрібне, і купував рибу далеко дешевше, як добрим способом.

 

По скінченім торзї котрий-небудь з рибаків говорив до Ратицї звичайно вже жартовливим тоном:

 

— Ну, дай же бодай зажити табаки, фарисею!

 

"Фарисей" виймав з кишенї березову табакнрку, заживав сам і давав рибакам нюхати за порядком, зачинаючи від дядька Миханенька:

 

— Прошу, заживайте, пане цехмістер!

 

Відтак кождий мачав у табакирку два пальцї, напихав табаки в обі носові дїрки, пчихнув і йшов до дому, а Ратиця лишав ся сам в приступі.

 

"Мій батько небіщик мабуть забув менї сказати, як поводити ся з рибаками" — думав Ратиця, порядкуючи рибу — "але я й сам власною головою прийшов до того... Ну, звичайно рибаки!... Така вже в них, видно, натура... Та й не диво! Обмокне оден з другим на ріцї, виголодить ся добре, то й потребує з ким будь висварити ся, на чім-будь злість зігнати. Та ще добре, що зі мною, а то, здаєсь, були-б жінки их бідні..."

 

Він поскладав рибу в саджик, завіз човном до другого берега і спустив під лізкою в воду, щоби була свіжа, коли прийде час везти на продаж.

 

В той спосіб бігав Ратиця від одного верстату до другого, торгував ся, кричав, купував, а коли наскладав цїлу бочку риби, тогдї наймав фіру і відставляв єї до міста. В містї бігав він по гостинницях, по богатих панах, о котрих знав, що люблять їсти рибу і всюди знов торгував ся, щоби щось заробити. Ті, що возили Ратицю до міста, зараз знали, чи він мав добрий заробок. В такім разї він, вертаючи до дому, був веселий і посвистував собі щось під носом, або щось підспівував, ударяючи по драбинцї від воза до такту патичком. Він і о рибаках не забував. При добрім зарібку він все купував для них по ріжку табаки, а для дядька Миханенька навіть питльоване бохонятко хлїба. I майже нїколи не було випадку, щоби Ратиця нїчого не заробив; коли єму не дописала риба, то заробляв на инших товарах — на яйцях, на щетинї, на клочу і т. д.

 

VI.

 

З часом Ратиця й забув про рокову плотичку... Щастє до него весело всміхало ся, зарібки не переводились, а до того ще кождий рік приносив єму нову потїху — кождого року родив ся єму син. Ратиця страх тїшив ся дїтьми! "Нехай но они — думав він собі — подоростають, а тогдї як ми кинемось всї до зарібків, то але раз буде житя, богатство!... а поки-що, треба самому запопадати коло роботи, треба годувати малих купцїв..." І він запопадав, крутив ся на всї боки, працював з подвійним напруженєм для дїтей, а рік сходив за роком. Пять лїт минуло, від коли Ратиця оженив ся, пять синів єму народило ся, пять разів справляв Ратиця обрізуваня. Кілько щастя, кілько утїхи пережив він за той час зі своєю повновидою Рифкою! За той час єго сонце стояло посеред неба прямо єму над головою і обсипало єго золотим промінєм... Правда, він працював, но і в працї і в невигодах він чув себе щасливим. Цїлими днями він товк ся по своїм селї, заходив і до сусїдних сїл, зносив до дому всяку всячину, що лиш попало єму купити, а дома всьо упорядкував, відтак вивозив в світ дальше. Нераз він намерз ся, нераз дощ перемочив єго до нитки, нераз вітер роздував єму на остїж поли від халата, а снїг залїплював очи, — всьо єму одно! Він ишов наперед, до витиченої перед собою цїли: до зарібку, до житя... Но за те, коли прийшов вечером до своєї хати, як тогдї легко єму було на душі, як благо коло серця, з якою любостію слухав він тріскоту соснових патиків, що горіли в печи, якою роскошію переймало єго тепло, що розходило ся від горючого огню! Як милою була для него жінка, що з зарумяненим видом стояла коло огню і варила вечерю, як милими для него були дїти, котрі він брав одно по другім, гойдав на колїнах, пестив, тулив до свого серця. Спокій, відпочинок по роботї в теплій хатї, коло жінки, коло дїтей — се було для него найсолодшим щастєм.

 

Цїлий тиждень він жив як будь, їв як найпростїйші страви, но за те на перед тїшив ся шабасом. Він тїшив ся, що в шабас буде їсти пшеничний ґуґоль, добірну рибу, мясо... А надійшов шабас, то він вже уживав єго, як тілько міг. Приладжені святочні страви він їв поволи, любуючись их смаком, а щоби той смак ще більше піднести, то він порівнював в думцї ті страви з тим "смітєм", т. є. з цибулею, з часником, редьквою, яке він їв, і то прихапцем, через цїлий тиждень. В шабас він задягав на себе предковічну, вже позеленїлу від старости атласову бекешу, на голову закладав шабасову шапку з тхорів і ходив собі по хатї або по подвірю, співаючи собі щось під носом або посвистуючи крізь зуби, та відганяв геть від себе всякі буденні думки. I Рифка убирала ся по святочному і нераз в лїтний день они обоє виходили на улицю або на оболонє, щоби перейтись, а Ратиця з любостію дивив ся на червону парасольку, котру єго жінка розпинала, і здавалось єму тогдї, що він пан, що єму нїчого не достає до щастя... А минув шабас, Ратиця на другій день брав знов кошик на плечі і гайда в село за рибою, за всякою всячиною. І Рифка дармо не сидїла: она доглядала дїтей, пильнувала корови, та ще тримала і невеличкій склепок та продавала людям, що хто бажав; а хоч і невеликій був з того заробок, то завсїгди щось і з-відси капнуло.

 

Взагалї Ратиця за тих пять лїт не заробив багато, як сподївав ся, не зложив тілько грошей, як се було з початку єго мрією. Однак він, як на єго потреби, жив цїлком вигідно і нїчого єму не бракувало. Заробляв стілько, що міг з жінкою і з дїтьми вижити, з зароблених грошей доповнив батьківску сотку, котру з початку був надшарпав, поправив хату, коли она стала одного року хилити ся, і купив корову, щоб дїти мали молоко.

 

Він нераз перераховував сотку, котра єму лишилась по батькови в спадщинї, і нераз думав, чи би не слїд було розпочати з нею якій більшій гендель. Однак нїчого гідного не міг придумати. Збіжа в тих сторонах люде не продавали; щоби гендлювати худобою, то треба бути сильним хлопом, а в него не було такої сили; щоби гендлювати лїсом або щоби винаймити коршму, треба мати на початок далеко більше грошей. Взагалї що-до купецкої натури він цїлком вдав ся в свого батька. Як єго батько гендлював рибою, так само й він до того гендлю мав найбільше склонности і найбільше хисту. Як колись від єго батька, так тепер від него, чи лїтом чи зимою, вже з далека розходив ся запах сирої риби. Ратиця був справдїшним фулярем! Правда, він пронюхував, чи би де не удало ся єму купити кавалок поля або огорода.... но нїгде не лучало ся: кождий селянин тримав руками й зубами то, що мав, о продажи нїхто й не думав. Щоби побільшити свою спадщину, думав він раз над тим, чи би не удало ся троха ограничитись в їжі... но вкінци махнув рукою і розсміяв ся. "Якій з мене дурень! — подумав собі Ратиця — на що менї жити мов собацї? Як чоловік жиє, то мусить їсти, а як їсть, то повинен робити... І я роблю, а що зароблю, то на теє, щоби з жінкою і з дїтьми зїсти, а що лишить ся від їдла, то сховаю, а як я прожию тілько лїт, що мій батько, то й я зложу сотку а може й більше... А як мої хлопцї доростуть, то они будуть гендлювати різним гендлям: худобою деревом, матеріями... а гроші будуть плисти, як вода..." I він з вдоволенєм поглядав по своїх барчистих і пузатих синів, з котрих одні весело бігали по хатї, другі щойно спиналися дуба, треті рачкували...

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 23.01.1895]

 

VII.

 

Треба знати також, що цїле те родинне щастє Ратицї було сполучене ще з одною утїхою, а именно з тою внутрішною утїхою і вдоволенєм, що він уважав себе "письменним" чоловіком. Вже в перших часах, від коли він став гендлювати, уважав він великою недогідностію сю обставину, що не вмів писати, а особливо, що не знав рахунків. І він постановив навчитись конче, коли вже не читати, то бодай рахувати.

 

Одного разу він удав ся до Миханенькового сина Панаса, став коло него крутити ся, став єму придобрюватись, а вкінци сказав:

 

— Знаєш що, Панасе? Я маю до тебе дуже великій интерес!

 

— Якій интерес? — спитав здивований Панас, бо Ратиця приходив усе до єго батька, — а до него нїколи не мав нїякого дїла.

 

— Ти такій письменний, — говорив Ратиця, підлещуючись, — ти такій учений, що аж страх, а я дурний, темний, як табака в розї... Особливо дуже менї зле без рахунків, як без рук... Чи не навчив би ти мене рахунків., любий Панасе, а я тобі за те подякую, а навіть заплачу, коли схочеш...

 

— Добре! — скликнув Панас, — не велика се штука, а для мене дивота, що виджу хоч одного жида на світї, котрий не знає рахунків. Та коли другі жиди, Иродові сини, уміють рахунки, чому-ж ти, Ратице, не повинен их знати? — Панас сміяв ся весело і поклепав при послїдних словах Ратицю по плечи. — Знаєш Киво? — говорив дальше — я не люблю вашої віри, бо всї жиди то шахраї, пявки, душегуби, но ти, Ратице, чесний жидок, ти не робиш нїчого злого... от торгуєш, щоби вижити в світї... чи не правда?

 

— Ну, таки так! Я бідний жидок, нїчого нїкому не винен.

 

— Ходи, ходи любчику, навчи ся рахунків, — говорив весело Панас, — може й тобі удасть ся кого вшахрувати...

 

Ратиця розсміяв ся і собі; він вищирив зуби, лице єго покрило ся дрібними зморщками, а цибульковаті очи виступили більше на верх.

 

— Бігме, Панасе! — закликав він і ударив ся кулаками у груди, — я не на теє хочу знати рахунки, щоби шахрувати, тілько тому, що менї дуже невигідно: як не запишеш собі, то нїчого не хоче тримати ся голови і геть утїкає...

 

І став Ратиця учити ся рахунків. Найтяжше було єго навчити від 1 до 9, но коли навчив ся читати й писати сі основні цифри, то відтак уже цїлком легко було єму вивчитись аж геть до 100 й до 1000. А коли вкінци зрозумів цїлу тайну читаня і писаня рахунків, тогдї став так тїшити ся, що виглядало, мов-би збожеволїв. Він став скакати по хатї, танцювати в присюди, обіймати Панаса, кланятись єму аж до ні, кидати шаламком до долівки, а при тім все приговорював: "Письменний, письменний, письменний!..." Всї сміяли ся з Ратицї аж за боки тримали ся.

 

— Тю, дурний Ратице! — кликнув вкінци старий Миханенько, — та де ти письменний? А читати, а писати вмієш?

 

— Чому не вмію? Вмію! — відказав Ратиця і дальше скакав по хатї.

 

Він справдї вмів читати й писати — по свому. Рівночасно з рахунками він учив ся дома письма на власну руку, а що єму годї було навчити ся читати й писати так, як умів єго учитель Панас а надто, що він понимав письмо лиш як річ потрібну до практичних цїлей, длятого він винайшов свої власні знаки на кожду річ, якою приходилось єму гендлювати. І так коли треба єму було написати слово "риба", то він малював лежачій подовгастий трикутник; "яйце" означало в него кругле колїсце подібне до яйця, "рака" означало у него жидівске алеф, "щетину" знак подібний до щетини, і т. д.

 

Від того часу став собі Ратиця всьо записувати, що де купив, кілько заплатив, відтак що продав, кілько взяв, що з того заробив, — і з тим було єму дуже вигідно. Єму тепер мов отворили ся очи, він уважав себе за цїлком письменного чоловіка і коли йшов якою улицею міста, то задирав голову до гори і з вдоволенєм відчитував нумери по домах. Бувало й так, що йдучи дорогою, нагло зупинить ся, напише патиком в піску величезне 1000, засміє ся, погрозить тій тисячцї палцем і йде дальше. Все те робив він з радости, з утїхи...

 

Він вже забирав ся навіть учити рахунків своїх старших синів, хоч ті ще нїчого не розуміли і ще не вміли добре говорити.

 

— Нїчого! — говорив Ратиця до своїх хлопцїв, — як будете старшими, я вас навчу не тілько рахунків, але навіть і письма.

 

Щасливий був Ратиця!

 

VІІІ.

 

Шестого року Рифка породила близнята, двох хлопцїв. Ратиця, хоч і як тїшив ся дїтьми, то однакож сим разом тяжко зітхнув. За багато, мовляв, на оден раз! Но він скоро успокоїв ся в тім положеню. Він чув десь від старих жидів, що в жидівских книгах стоїть виразно написано: кого Бог любить, тому дає багато дїтей, а з дїтьми своє благословенє, а вже хто не має дїтей, то видно, що такого Бог не любить і такого треба уважати нещасливим. "Бог, очевидно, любить мене", — думав собі Ратиця — "и коли він дає дїти, то певно дасть і на дїти!..." І він здійняв з полицї стару батьківску книгу, накинув на себе дрантивий талас, став коло хатних дверей і горячо молив ся до Єгови, міцно притискаючи до одвірка свою голову.

 

Відтак він немов набрав духа в незрозумілих словах молитви. Він підступив під вікно з якоюсь урочистостію на лици і в цїлій своїй поставі, підкрутив собі пейси і нїби з гордостію поглянув на світ Божій: на луги зелені, на лїс, що туманїв в далекій дали, на білі хмарки, що плавали по синїм небі... "Що? — мовляв — світ красний, світ широкій, тілько людей на нїм містить ся, помістять ся й мої дїти..." І він підійшов до своїх близняків, брав одно по другім на руки і тулив до своїх грудей.

 

Коли Ратиця після того зворушеня прийшов до душевної рівноваги, став зараз роздумувати: що тут дальше робити? Двоє люда прибуло до хати, треба на них робити, треба их годувати — се обовязок батька. Но чи подужає він сей обовязок сповнити? чи знайде він тілько зарібку, щоби запхати тілько ротів, котрі самі на себе не можуть ще нїчого заробити? Га, се конечність, се мус, що-б там нї було! аби сам нїчого не їв, так він мусить дати їсти своїм дїтям... І Ратиця робив рух руками, мов-би він закочував рукави до роботи і затискав кулаки, мов-би стаючи до борби з різними противностями, які би посміли стати єму на дорозї...

 

Для дїтей було за мало молока і він мацнув за кишеню та купив ще другу корову. Рифка коло коров мусїла ходити сама, мусїла вічно поратись коло дїтей, длятого не було вже часу і склепиком занимати ся і мусїла єго з часом цїлком залишити. Ратиця не робив собі з того нїчо, він навіть потїшав жінку, коли она з початку тим вельми гризла ся.

 

— На що тобі — говорив він — склеп? Ти пильнуй припічка, дїтей, а вже моя в тім голова, щоби вам заробити на їжу!

 

Він залишив цїлком давню гадку: зложити багато грошей; він промишляв лиш над тим, аби тілько вижити. "Не менї, бідному жидкови складати гроші; прийде час на моїх синів, то они мати муть суму, у них гріш буде робити десять грошів, ще й мене запоможуть на старість..." Так думав собі Ратиця і ходив по селї та скуповував, що попало; но завсїгди головним предметом єго торговлї була риба. Тож бігав він від хати до хати, юдив рибаків їхати на ріку, частував их табакою, підлещував ся, обіцював золоті гори, і хоч рибацкі жінки нераз підносили против него свій голос, що, мовляв, на рибі нема зарібку, а господарство на тім терпить, марнує ся час, — то таки рибаки слухали більше Ратицї, як своїх жінок, і пускали ся на ріку пробовати щастя, а дядько Миханенько тїшив ся і називав Ратицю найлїпшим фуляром, якого до тепер ще нїколи в селї не було.. Но все таки знайшло ся щось і для Ратицї вторгувати — і він скуповував рибу, раки, короводив ся з рибаками, а ті, як звичайно, ганьбили єго послїдними словами і навіть [що правда, лише жартом, коли вже добили торгу і зажили табаки] крутили єго за пейси.

 

Було в него господарство: дві корови. і з тими він давав собі якось раду: лїтом виганяв до громадскої череди, а зимою латав як міг. Купував пашу, а не стало коровам давати що їсти, то Ратиця йшов у село "в понавалне". Запрягав ся в санчата, брав в пазуху фляшку горівки та йшов від хати до хати, частував хатню челядь горівкою та прохав о вязаночку сїна, соломи...

 

— Даруйте — каже — вязаночку сїна або міща полови, бо в зуб нема що дати їсти коровам, а дїтям треба молока... даруйте пане господарю!

 

Дехто випивав килїшок та

 

— Пійди — каже до парубка — та навяжи єму вязанку сїна!

 

А дехто й цїлком не пив.

 

— На що менї твоя горівка? У мене в хатї нїхто єї не пьє, а соломи тобі й так дам...

 

— Лучало ся часом, що де-хто собі й зажартував з Ратицї, коли він згадав про свої дїти, котрим треба молока.

 

— Чи ти сказив ся, Ратице? — говорив де-хто, — як можеш ти дати раду такій купі бахурів?

 

Або:

 

— Взяв єсь собі, небоже, на голову біду, не Рифку... Ще рік-два, а дїтиска розіпруть тобі хату. Бігме!

 

В такім разї прибирав Ратиця звичайний фільософічний вираз лиця підносячи як найвисше свої рижі брови.

 

— Що ви знаєте, Грицю? — говорив він. — В наших книгах стоїть написано, що коли Бог дасть кому дїти, то дасть і на дїти... Чи ви або я можемо вгадати, що ще чекає моїх дїтей, або моїх внуків, або моїх правнуків?... Може они будуть панами, може они будуть ходити при зиґарках, їздити каритами, може они мати-муть свої села, поля, лїси... Хто то може знати? От, зажийте табаки!

 

Так крутив Ратиця своїм світом і завсїгди виходив на своє. Він дочекав ще двоє дїтей — дві дївчинї, котрими незмірно тїшили ся обоє з Рифкою, бож обоє вже від давна бажали собі хоч одного потомка женьского роду. Обоє чули се, що их бажаня сповнили ся і нове щастє почало им вже усміхати ся. Дїти бавили вже одні других, старші няньчили молодших, Рифка могла вже на-ново отворити свою крамничку, а найстаршій десятилїтний синок бігав уже за батьком по селї з кошиком в руцї, помагав гендлювати, а Ратиця тїшив ся, споглядаючи на здорового сина. Поміч, мовляв, купець дорастає!

 

(Дальше буде.)

 

ѣло, 24.01.1895]

 

IX.

 

І так Ратиця, ограничивши свої особисті потреби до найбільшої можливости, був би жив дальше з року на рік аж геть до глубокої старости... Він був би може дочекав видїти всї свої дїти дорослими на власнім хлїбі, він був би може видїв, як ті дїти власним промислом заробляли гроші, робили богатство, як се й було єго задушевним бажанєм. Однак се не наступило, а причиною того були злі часи. Злі часи, котрі вправдї не нараз стали злими, лиш помалу погіршали ся, прибирали чим-раз більші загони, обхоплювали чим-раз більше людности, обявляли ся в чим-раз більших наріканях, в сльозах, в простяганих руках за хлїбом, в пожовклих схудощавілих людских лицях, в хоробах...

 

Ті злі часи не минули й того села, де жив Ратиця. Мешканцї того села були колись собі заможними людьми і, хотяй не мали богато поля, за те мали по лїсах вольний випас і утримували багато товару, а земля, хоч і не найлїпша, пісковата, но добре гноєна, видавала обильні плоди. Але прийшов час — вольні випаси перестали бути вольними і люде мусїли за них оплачувати. Люде з початку бурили ся, нарікали, но з часом освоїли сея з тим положенєм, бо вкінци було се лиш пів біди: люде платили за пасовиско і пасли дальше худобу по розлогих лїсах, і дальше їли з сиром пироги і в масло мачали. Но часи все погіршались. Просторі лїсові пасовиска зачали обертатись на сїножати, мочари і трясавицї висушувати і покриватись стиртами сїна, так що з часом прийшло до того, що хоч і плати за худобу, а пасти нема де... Тож люде чим-раз більше випродували худобу, так що вкінци і найбільші господарі ограничались лиш на кілька хвостів. А що-ж варт рільник без худоби? Поля не було чим гноїти, земля яловіла і видавала що-раз менші урожаї. А тут ще, як на теє-ж, наступали лїта мокрі, все вигнивало як по полях так і на лугах, то знов посушливі, градобитя, і т. д. Досить, що люде убожіли з року на рік, а той стан загальної зубожілости мусїв відбити ся також і на Ратици.

 

Правда, Ратиця довгій час того не замічав. В міру, як єго родина побільшала ся, він тим більше запопадав ся на всї боки, горопашив, мов той муравель, і хоч люде постогнували, то він все-таки умів затримати свій дім майже в тім самім станї засібности. Но прийшов час і се стало ся дальше неможливим — і він з затрівоженєм став порівнювати теперішні часи з давнїйшими і разом зі своїми співгромадянами став жалуватись на теперішні часи і нарікати. Бувало на св. Юра, коли то люде обрізують хвости товарови, пускаючи єго на нову пашу, він носить а носить міхами ті хвости товарячі, аж плечі облазять, відтак пакує на драбинастий віз та й ще прирублить і везе в світ, відпродує гуртовим купцям, а до дому привозить красний заробок... А тепер? Тепер не назбирає хвостів з цїлого села і доброї торби!.. Бувало надходить Різдво або Великдень, то кождий господар коле годованого веприка, а щетину продає Ратицї... А тепер? Тепер хто як будь пригладить підсвинка, то зараз тащить єго на ярмарок, продає на податок та на другі потреби, а сам їсть пісно, жиє як мога... Бувало були й пасїчники — і Ратиця добре собі пригадує, як він ще не так дуже давно купував мід, віск, воскобоїну, — а тепер по пасїках і слух пропав. Колись і риби було більше, а тепер і той заробок став упадати. Намножило ся рибаків страх багато. Кождий, хто мав час ишов на ріку і ловив рибу, а в лїтї, то навіть і баби ходять бродяком за рибою та раками. Старі рибаки кривили ся з початку і сварили ся з новітними, а дядько Миханенько, в почуваню своєї довголітнов гідности "цехмістра", виразно голосив:

 

— Що ви, моспаненьку, берете ся не до своєї роботи? Ваші батьки нею не займали ся, то й ви не пхайте носа до ріки!

 

Но ті не робили собі нїчо з того крику.

 

— Господь Бог — відповідали — сотворив ріку як для вас так і для нас, а риба, що в водї пливає, так ваша як і наша, моспаненьку!

 

І бовтали ся в ріцї всї, хоч і як часті були на водах свари і драчі. А Ратиця виходив на тім найгірше, бо не всї продавали єму то, що зловили. Де-хто ловив рибу просто на теє, щоби було з чого зварити юшку до хлїба або до бараболь, а дехто знов, кола трафилась єму більша штука, носив сам аж до міста на продаж, а там купив собі соли та й вертав до дому щасливий. З часом міскі жиди й самі стали приходити до села та купувала рибу, ще й платили лучше нїж Ратаця. А прийшло лїто, якійсь аґент аж з Прус закупав всї раки в ріцї, люде виловлювали до найменшого рачка, бо аґент добре платив. Заволока той пакував відтак раки до кошів, відставляв на зелїзницю і раки вандрували світами.. Все те не йшло до доброго! Рибаків намножило ся, купцїв намножило ся, риби а раків все убувало, а Ратиця видячи чим-раз меншій заробок, з переляком споглядав на жінку, на дїти, та питав себе: Що то дальше буде?

 

Ба навіть склеп перестав Ратицї дописувати. Син дядька Миханенька, Панас, отворив пишну крамницю, спроваджував добірні товари, продавав дешево, а як не мав хто грошей, то Панас давав на борг або приймав покладки. Був то парубок моторний, веселої вдачи, до дївчат любо всміхав ся, до жінок був ввічливий а з господарями поводив ся поважно. Именно з господинями провадив він безнастанно розумні бесїди: з книжок і з ґазет відчитував им різні новини, різні подїї світові і напучував их, як жити, як радити собі, щоби поконати бІду, поправити своє селяньске лихолїтне житє-бутє.

 

— Гей, панове господарі! — говорив Панас, — часи погіршили ся не тілько у нас, но також і у других народів. Та другі народи якось собі радять, радьмо-ж і ми собі так само. На разї заложім собі шпихлїр громадскій, касу позичкови, відтак читаймо, учім ся: як найлучше управити нашу піскувату землю, щоби з неї мати пожиток; що робити, аби у кождого господаря була своя добра худоба. Учім ся, які ми, селяне, маємо права і на підставі тих прав шукаймо і домагаймо ся приналежних нам пільг! Одним словом, панове господарі тепер такі часи, що лиш тому добре живеть ся на світї, хто має в голові науку, просвіту, хто не дасть собі в кашу наплювати... Тож учім ся, просвічуймо ся!

 

І люде слухали цїкаво тих бесїд, кивали головами, потакували, радили межи собою, а Панас тїшив ся надїєю, що прецїнь може колись і до єго рідного села завитає просвіта, а з просвітою щезнуть злиднї, а в тій надїї запаляв ся ще більшим жаром і охотою до заходів і до працї в тім напрямі. Тож і не диво, що в Панасовій крамници все було повно людей, всї до него горнули ся, а навіть найблизші сусїди Ратицї бігали до Панаса.

 

X.

 

А час ишов усе на перед, но до лїпшого цїлком не йшло. Противно — з кождим роком ставало гірше, а у Ратицї давались відчувати чим-раз більші недостатки. Дїти підростали, потребували якоїсь одежі, потребували більше їсти, а тут не було з-відки. Страх, як скрутно було коло Ратицї! І чим скрутнїйше коло него було, тим скорше він бігав по своїм селї та по сусїдних селах. Нераз дощ пере як з лубя, вітер віє, аж з ніг валить, бо лото, хляпаниця, а Ратиця закотив штани по-за колїна і чваляє босоніж полями, лїсами, мов той хорт, аж язик вивалив, а худі лидки так і виблискують...

 

Які мисли переходили єму по голові підчас таких виправ, Бог єго святий знає! Но головна мисль так і висвічувала з єго випулених очей, з єго отвертого рота, а та мисль була: жити на Божім світї! лиш жити, і більш нїчого!

 

Правда, були у него ще батьківскі гроші і він міг ними якійсь час обганяти найпекучійші потреби. Він так і робив. Від кількох лїт Ратиця надбирав свою спадщину. Часом лучило ся що-небудь купити, та не було, під рукою грошей, тогдї він сягав до кованої скринї. Часом цїлими тижднями не заробляв нї дудка, а дїти скімлять з голоду як песята, — треба им купити хлїба. Тогдї Ратиця знов сягав до кованої скринї... Одного разу він обрахував свою спадщину і дійшов до сумного переконаня, що з неї бракувала більша половина... Він злякав ся, серце єму стало бити ся, а волося звелось до гори: більша половина грошей, тих грошей, що єму батько полишив, уже пійшла пріч, а як так дальше пійде, то не лишить ся й крейцаря, всї розкотять ся... Він завязав міцно позісталі гроші шнурком, закляв ся і зїв грудку землї, що в будучности не возьме з них нї нового, щоби там не знать що було, — хиба би єму лучив ся якійсь певний заробок, до котрого випадало би вложити більшу суму. Но жаден такій заробок не лучав ся. Всьо захопили в свої руки богаті, міскі жиди, а єго нїхто навіть не хотїв до спілки приняти. Противно — богаті череваї, до котрих він хотїв пристати до спілки зі своєю невеличкою сумкою, казали, що они самі ледви дихають, та ще й кепкували собі з него, прозиваючи єго "трефним селюхом — ришиши-йід"... і так Ратиця бігав дальше і розбивав ся на всї боки, а коли нїчого не заробив, що найчастїйше бувало, а дїти лебедїли за їжою, то нераз лучало ся, що Ратиця мимо своєї клятви, скрадав ся мов той злодїй до кованої скринї, отвирав єї дрожачими руками і глядав у неї помочи-поради...

 

Та ще поки лїто, було пів біди. Можна пережити як-будь, можна купити за дешеві гроші картофлїв, фасолі, огороднини, то хлїба богато не треба. До того ще дїти радили собі. Пообдирані, на-пів голі потомки Ратицї розбігали ся звичайно по селї по людских садах, по огородах, і рвали та їли, що попало: квасницї, огірки, цибулю, морков, навіть петрушку... Господинї обганялась від них, як від саранчі, і неодна господиня з тичкою в руках гнала за навісними жидівятами, аж на Ратичине обійстє, а там сварила ся, кричала, виклинала Ратицю з цїлим єго накорінком. "Гей, ти Ратице собача! — кричали господинї нераз в лїтї у него під вікном. — Чому не тримаєш на привязї своїх букартів? Намножив-єсь тої погани так, що тепер на грядках вічне стовклиско! А бодай вам сяк та так!..." Коли Ратиця був дома підчас таких випадків, тогдї він звичайно з шаламком в руках кланяв ся господиням і перепрошував за свої дїти, а потім хапав за паровину та обкладав нею за покотом свою "погань"... Но він був людиною мягкого серця, злість у него скоро минала. По такій розправі він виходив звичайно на двір, щоб не слухати лементу дїтей, і звісивши голову, ходив по своїм подвірю там і назад з тяжкими в голові думками... "І на що я катую дїти дурно-пусто? — питав він себе самого. — Чи-ж би они се робили, як би в мене був щодня хлїб на столї? А то хлїб не все є в хатї, а як і єсть, то треба єго перед дїтьми ховати, щоби не зїли всего нараз... Нїколи нема в мене хлїба подостатком, а дїти голодні лїзуть в чужі огороди. Що тут битя поможе? Біда! Чужі дїти ходять до школи, учать ся письма, а моїх нема за що як слїд одягнути, нема чим нагодувати, і ростуть мої дїти темні й дикі... Коби було тепер, як колись, то би можна дїти вигодувати й до школи післати, а так — годї, біда!..." І він тер собі чоло і сїпав себе за пейси. "Тепер ще пів біди, но що то буде, як прийде зима; коли треба буде ще опалити хату, купити дров, привезти..."

 

Так думав нераз Ратиця, а після таких думок хапав за кошик і гнав у село як шалений... Нераз прибіг з кошиком над берег ріки та пригадав собі, що він нинї обігнав уже кожду хату, та нїчого не здибав, і вертав з порожним кошиком назад до дому і вибирав ся в дорогу до других сїл…

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 25.01.1895]

 

ХІ.

 

Після тяжкого, неурожайного лїта настала люта зима, така люта, що й найстарші люде не затямили такої зими. Снїг лежав по-верх плотів, мороз тиснув зі всеї сили, аж дерева пукали. В лїтї сїна не можна було зробити, то люде заздалегідь повипродували майже всю худобу. Продав і Ратиця свої корови за песю цїну, бо кому як кому, а єму то таки цїлком не було як зимувати товару, бо сїна тої зами не то випросити, але й купити було годї. З одержаними грішми він обходив ся дуже скупо, но все-таки купив свому найстаршому дванацяти-лїтному синови нові чоботи й тулубець і дав єго до міста на службу: мав там носити на плечех до хайдера малі жидівскі дїти, а за те богаті жиди давали єму за чергою харч і кватиру. Для Ратицї вже й се було пільгою, але в порівнаню до того, що він мав вигодувати і визимувати цїлу свою прочу родину, пільга була за мала...

 

Тяжка була зима для цїлої громади, но мабуть таки найтяжша для Ратицї. Люде подавали собі довкола хат загати з соломи, а він того не міг зробити, бо за-для безнастанної біганини нїколи у него не було часу. Тож вітер дув крізь старі стїни, що хата аж тріщала, а комином залїтав снїг аж на припічок. Дїти єго вили ся в клубок на печи і скомлили з холоду і з голоду, як песята, а Ратиця дивив ся на ті дїти замізеровані, посинїлі, і серце єму краялось, — дивив ся на свою жінку, котра вже давно перестала бути повновидою Рифкою, — у неї лице пожовкло і якось потягнуло ся в долину, губи посинїли, ніс заострив ся... Ратиця відвертав від того виду свої заплакані очи та дивив ся кудись у вікно... Він сам схуд, як тріска, єго лице почорнїло, очи позападались, а по обох сторонах носа кудись гет в долину потягнулись у него дві глубокі закривлені морщини, подібні до голосниць у скрипки, на голові показала ся передчасна сивина... Всього того причиною були недостатки, журби безнастанні.

 

Гроші, котрі він дістав за корови, правда, поволи, но все-таки розходили ся. Бо хоч він ними де-що заробляв, — на ріцї він тої зими не міг заробити нїчого, бо вся риба під грубим ледом видушилась до-чиста та засмердїлась і з рибаків нїхто навіть не заглядав до ріки, — но завсїгди сам заробок не міг нїколи вистатчити на житє і вкінци прийшло до того, що всї гроші вийшли до послїдного крейцаря і Ратиця побачив себе на краю пропасти... Що робити? Гинути враз з жінкою і з дїтьми голодовою смертію?... Господи Боже! Він роздумував, як тут собі порадити, аж світ єму крутив ся, та не міг нїчого придумати. Була се тяжка зима, на хлїб страшна дорожня, а голод заглядав не лишень до Ратичиного вікна, він дав ся в тямку а всїм єго сусїдам, цїлому селу.

 

XII.

 

Одного зимного ранку Ратиця перекинув через плечі сокиру і пійшов у лїс на заробок. В лїсї мали люде різну роботу: стинали дерева, тесали бальки, різали сажнї і т. д. Годї було стати єму до якої тяжшої роботи, — до того треба сили й зручности, — но і для него найшов ся заробок. Він складав на купи гиляки, міг ще обстругувати кору з грубих трамів, а вкінци можна з де-ким і до сажнїв стати...

 

Робітники приняли єго з голосним реготом.

 

— Гей, Господи Боже! — сміяли ся робітники, — як лїс лїсом стоїть, ще, здаєсь, не було в нїм жида з сокирою, аж ось маєте Ратицю!

 

— Бо, здаєсь, не було ще такого року тяженького, як теперішний, — говорив дехто старшій. — Або то він що? не має рук? не може так само робити, як ми? Не святі горшки лїплять, а голод — великій пан...

 

— Ну, ходи, Ратице! заробляй здоров! — кликали до него робітники. — Заробить на день пятнацять крейцарів, коли будеш скидати гиляки або стругати колоду, а як різати-меш сажнї, заробиш більше, ну, а тесати бальки або різати тертицї, то вже треба бути майстром, моспаненьку!

 

Ратиця не відповідав нї слова, лиш махнув рівнодушно рукою. Він став з напруженєм всїх своїх сил стягати на купу гиляки, спотикаючась і нераз падаючи в снїг коміть головою...

 

На полудне позасїдали робітники довкола огню, пекли картофлї, де-хто добував хлїба а що там мав до хлїба — чи цибулю, чи чосник... Ратиця навіть не дивив ся в той бік — він прийшов до лїса натще, та й в пазусї не мав навіть сухарця. Но робітники закликали єго до себе:

 

— Гей, Ратице! ходи сюди, до гурту! Чи ти хочеш уже нинї цїлий лїс переборикати? Поволи, зима ще довга... ходи лїпше та загрій ся!

 

Ратиця прийшов і сїв коло огню. Утома і пригнобленє пробивали ся з цїлого єго єства, так що робітники, котрі перед хвилею шуткували з него, дивили ся з якимсь співчутєм на него а подали єму печених картофлїв, чоснику, цибулї...

 

— Що-ж Киво? [він дивив ся на печені картофлї з таким якимсь пригнобленєм і їв их з такою якоюсь побожностію на лици, що той, котрий до него говорив, не посмів єму назіть сказати: "Ратице"] — як тобі подобає ся робота в лїсї? Нїчого робота, правда?

 

— Робота як робота, — відказав Ратиця, — заробок добрий, як у кого є челядь а в коморі не пусто. Коби так мої хлопцї були вже рослі, то я міг би з ними і риньскій срібла денно заробити, а так, то підлий заробок... але й тим не треба кидати ся.

 

— Добрий з тебе робітник, — говорив дальше парубок; — Ти нинї заробиш що-найменше дві шістки, но коли схочеш так дальше робити, то з тебе скоро дух випре...

 

Ратиця справдї заробив дві шістки, о пять крейцарів більше, як пересїчний робітник заробляє при складаню гиляк, бо заплата йшла не від дня, но від того, що хто зробив.

 

Та Ратиця не тїшив ся тим зарібком; противно, сумні думки товаришили єму, коли вертав до дому.

 

"Заробив-єм дві шістки — думав собі Ратиця, — добрий то заробок, у кого є в хатї хлїб, картофлї, борщ... Но у мене нема нїчого і я мушу всьо купити за тих дві шістки... І як тут нагодувати і жінку й дїти тими двома шістками?"

 

В хатї застав Ратиця крики, лемент. Жінка плакала, дїти плакали дивними голосами: "хлїба! їсти..." Ратиця перейшов по хатї два рази і вибіг на двір. Він побіг до сусїдних селяньских хат по ратунок.

 

— Люде добрі! — лебедїв він, коли прийшов до першої хати, — продайте що-будь, щоби я міг дати дїтям їсти, бо ще нинї не мали ріски в зубах... Заробив-єм нинї в лїсї дві шістки, зараз вам заплачу. Беріть, нате, прошу! а менї дайте решето картофлїв або миску муки...

 

Но в хатї мешкали бідні люде, що також мали цїлу купу дїтей і рахували ся з кождою одробиною хлїба, з кождою картофлею, та й з нїчим відправили Ратицю. Так само і в других хатах не міг він нїчого дістати. Десь аж на десятій хатї змилосердились над ним добрі люде і дали решето картофлїв. Ратиця, мов не знать з яким скарбом вернув до дому, сам розіклав огонь і вставив в горняти варити вечеру. В короткім часї картофлї були варені, всї покріпились і пійшли спати.

 

Положив ся і Ратиця, та сон не ймав ся єго повік... Він думав, що дальше робити?... В лїсї якій-небудь — но завсїгди є заробок і тим зарібком можна від біди дихати, но щоб се наступило, то передо всїм треба мати запас поживи, хоч на оден тиждень, хоч на пару днїв, а в него нема нїчогісенько... Та з відки взяти поживи? Нїчого не випадає, тілько йти жебрати, от хоч-би на тиждень поживлїня для дїтей з жінкою, а коли дїти мати-муть на тиждень що їсти, то за той час можна в лїсї заробити кільканацять шісток, з тими грішми пійти потім на ярмарок та купити хлїба, щоби було знов на тиждень, а потім знов ити до лїса на роботу і т. д. Як небудь, аби докалатати до зими — а потім може полїпшить ся, може часи змінять ся... Но передо всїм треба йти жебрати, просити, кланяти богачам, витягати руку по милостиню, дякувати... Гей, тяжка се річ, но треба, треба... З таким постановленєм Ратиця й заснув.

 

(Дальше буде.)

 

[Дѣло, 28.01.1895]

 

XIII.

 

На другій день в ранцї ще дїти спали, коли Ратиця встав і зібрав ся в дорогу. Страх, як тяжко єму було на серци! Єму здавало ся, що він иде на тяжкі муки, що він иде на другій світ межи мерцїв, що він вже нїколи не верне до своєї нужденної оселї, в котрій він виріс і котра мимо своєї нужденности, все єму була дорога і мила.

 

Онтам у кутї лежить ще трохи картофлїв, сказав він до жінки, котра також ще не вставала. — Як встанеш, то звари собі і дїтям на обід, а під вечір може я принесу що нового.

 

Жінка, як звичайно, не питала куди він иде.

 

— Добре, добре, — сказала она, — дай тобі Боже щастя на дорогу!

 

Ратиця перевісив через плечі мішок і пішов — до міста шукати помочи межи жидами, своїми одновірцями, та й межи богатими панами.

 

Чим більше зближав ся він до міста, тим тяжше єму ставало коло серця: се-ж новий заробок, котрий називав ся жебри, а на жебри пускають ся старцї, калїки, люде не здібні до працї. А єму ще і не старому, та й не калїцї, чи дасть хто що-небудь. Чи не будуть єго проганяти та ще може й ганьбити послїдними словами? Він і так жиє в пониженю, нїхто на него не зглядаєсь, а тут ще треба більше понижати ся, аж геть до самої землї... Гіркій світ! лучша вже смерть нїж таке житя! Но там дома жінка, голодні дїти виглядають на него, чекають на кусник хлїба. Га, треба йти, треба спішитись...

 

Такі гадки і обави переходили Ратицї по голові, коли він зближав ся до міста. Ті гадки й обави походили из зворушених єго почувань і відносили ся скорше до загального безпомічного єго положеня, бо в дїйстности він умів уникнути підчас жебраня всякі для себе неприємні пригоди. Єго в містї знали всї і він знав всїх мешканцїв міста: він знав, де мешкають люде добрі а де лихі, де єму щось дадуть і де би єго відправили голїруч. Тому вступав він лиш до вибраних домів. І справдї люде, до котрих він вступав, показувались для него прихильними: кождий слухав єго просьби і відчував єго прикре положенє і дарував, що міг. Жиди надавали єму хлїба: хто цїле бохоня хто половину, а де-хто лиш булочку. Ратиця пійшов ще до панів, до котрих давнїйше носив рибу, і пани не відпускали єго з порожними руками. Одна панї дала єму муки, друга круп, не оден пан всунув у жменю грошей.

 

Но се дїло йшло дуже поволи. Ратиця в кождій хатї оправдував ся зі свого кроку, викладав своє тяжке положенє, тяжкій рік, брак зарібку, що єму ходить лиш о се, щоб єго добрі люде запомогли хоч на оден тиждень, а за той час він буде заробляти собі в лїсї та й може перепхає ся через зиму, а там може обставини змінять ся на лїпше, може він ще колись своїм добродїям віддячить за их ласку...

 

І Ратиця ще навіть не обійшов усїх тих домів, де він сподївав ся дістати запомогу, як уже стало вечеріти. Та се нїчого! Він мав уже повний міх всякого добра, він чув що єго кишеня тяжка від дрібняків і тїшив ся в душі... "От, люде добрі, дай им Боже здоровля, запомогли чоловіка! — думав він собі, — тепер буде в мене гаразд. Більше як на тиждень буду мати для дїтей хлїба, муки, круп; за гроші, що брящуть в кишенї, куплю картофлїв та й будемо жити... За той час кинус до лїса на зарібки, та й все-таки щось зароблю, а може й лучить ся й купити що-небудь на заробок..." Він закинув міх на плечі і пустив ся в дорогу до дому. Тяжко єму було двигати мішок, хлїб давив єму плечі, но се нїчо, він до того привик, а "такій тягар, як нинї, подай Господи двигати і до самої смерти!..."

 

Дорога з міста йшла через поле, потім через кавалок соснового лїса, а вкінци через громадскі "валєнти" [еквівалєнти]. Но тими громадскими "валєнтами", котрі громада дістала за вільвий випас в лїсї і на котрих ріс самий маленькій, якійсь червоний мошок, і де не то худоба, але навіть гуси не мали для себе паші, не треба вже довго йти. Вийшовши з лїса, міг Ратиця в далечинї доглянути своє село, а як-би добре приглянув ся темної ночи, то навіть світло в своїй хатї.

 

Вийшов Ратиця з міста на поле. Сонце вже зайшло, а зійшов місяць круглий, ясний, на небі показала ся тьма зірок. Ніч красна, погідна, но і мороз красний, пече аж сльози витискає, в очи віє вітрець, що правда, слабий, но пекучій, мов оприском кидає в лице... В таку ніч найлучше закутати ся в теплий кожух, завинути ноги в бараницї і їхати санками, по пішки йти — вже цїлком не варто. Но Ратиця мусїв... Він зігнут ся в дугу, йде наперед полем, аж підбігає. "Коби скорше до лїса, — думав він собі, — там буде затишнїйше, буде лекше йти..."

 

Та ось і лїс, знакомий єго сосновий лїс!... Вершки сосон шумлять, нїби по тихоньки ледви чутно розмовляють щось з собою, то знов загудуть голосно мов розпочали між собою сварку за якусь річ... Кілько то разів в своїм житю чув Ратиця той шум соснового лїса. Коли він часом з-відки ишов або їхав, а дістав ся вкінци до своєї соснини, то думав звичайно, що він уже дома. Що-ж! там за лїсом перебіжи через "валєнти" — та й вже своя хата, тепла хата! і він за кождим разом вслухував ся в шум сосон, мов у яку милу музику, єму все здавало ся, що ті соснові верхи говорять до него людскою мовою, витають єго по довгім невиданю, перед ним кланяють ся... Єму й тепер стало лекше: на душі і нїби потеплїйшало... "Ну, хвалити Бога, я вже в своїм лїсї!" — подумав він собі. Подивив ся в гору: місяць підійшов уже високо і мав якесь злісне, зеленковате лице... То так від морозу — подумав собі Ратиця. — Коби скорше до дому, бо мороз, бачу, бере чим раз більше"... І він поправив на собі мішокь і йшов дальше... "Ось уже й лїсова дорога кінчить ся, вже виднїє ся в дали прогалина покрита білим снїгом. Треба прискорити ходу... там десь дїти чекають на вечерю. Бідні! они будуть мати нинї на вечерю горячу кашу і закусять хлїбом"... I він з напруженєм розставляв ноги до ширших кроків, та почув, що се єму приходить з великим трудом. В підошвах чути велике зимно, здаєть ся, мов-би они цїлком примерзли до чобіт, а колїна нїби дрожать, нїби заклякають... Нараз видалось єму, мов-би соснина перестала шуміти, але се тревало лише хвильку... нагло обвіяв єго зимний вітер і лїс зашумів зі всеї сили. Середь того шуму єmу видало ся, мов-би зараз за єго плечима хтось їхав саньми або залубнями: порскають конї, скриплять копаницї, дзвонять дзвінки... Ратиця уступив на бік з дороги і оглянув ся: може хто змилуєсь, возьме на сани та підвезе. Но нїгде не було нї живого духа. Дорога біла, ясна, освітлена місячним промінєм тягнулась посеред лїса і кінця єї не було видно... "Се менї так кров ударила до голови, — подумав собі Ратиця, — треба трохи стати, загріти руки, натерти колїна... Він опустив на снїг мішок і хотїв себе ударити руками по плечах — но годї! руки в суставах і пальцї цїлком заклякли, мов патики, а ноги в колїнах так ослабли, що єму здавало ся, мов би у него цїлком не було ніг... Він стояв так хвильку, но вітер опять обкрутив ся довкола него і він упав на мішок... "Замерзаю!" — майнула єму страшна гадка через голову. Єго обняв ляк. Він зібрав всї свої сили і крикнув: "Ратуйте!"... Но довкола було пусто, нїхто дорогою не йшов анї не їхав. В таку морозовицю кожде сотворінє ховає ся в нору, а чоловік гріє ся під теплою печею, а хто може, то і на піч лїзе... Ратиця все ще кричав, чим раз слабшим, захриплим голосом, но єго голос розходив ся враз з шумом лїса і гинув десь далеко... Вкінци Ратиця цїлком затих, єго став морити сон, він став позіхати, повіки єго стали тяжкі мов оловяні, а очи самі від себе клеїли ся... По хвили він ще раз отворив на силу очи, подивив ся ще раз на небо покрите зорями, якимись великими, мов полумиски, то подовгастими, різнобарвними... потім знов єму очи замкнули ся. Він уже не чув зимна, єму зробило ся тепло, єму здавало ся, що він в опаленій хатї, на мягкій постели, о єго уши відзивав ся уриваний голос єго жінки, веселий гамір і сміх єго дїтей... ті дїти десь сїпають єго за ноги, за руки, будять до вечері — но він, змучений далеким ходом, добре що допав ся теплої постелї, він і горячої каші не хоче, нї навіть найсмачнїйших страв... він хоче спати і більше нїчого...

 

І заснув Ратиця... Місяць плив по безкраїм небі, міліони звізд искрились, мороз тиснув, вітер мів поперед себе дрібний порох снїгу, лїс шумів, розлягав ся, а край дороги спав твердим сном розхрістаний, в нужденні лахи одягнений жидок-сїромаха...

 

(Конець буде.)

 

[Дѣло, 30.01.1895]

 

ХІV.

 

На другій день знайшли Ратицю неживого, замерзлого як кіста. Він приклякнув на колїна, грудьми спер ся на мішок і так замерз край дороги під самим лїсом. Ся новина розійшлаеь блискавицею по селї і невдовзї рушила цїла громада на місце випадку, щоби подивитись на замерзлу людину. Перед вів той чоловік, що здибав замерзлого Ратицю і, широко розводячи руками, оповідав, "як се було"...

 

— Запряг я — каже — раненько конї до саней та іду в лїс по дрова. Виїзджу за село, а тут за самим таки селом заяць, як добре теля завбільшки [і де він такій взяв ся?] перебігає менї дорогу... Ов! — думаю собі — коби хоч не було якої халепи! але знов за-для дурного заяця годї вертати до дому, треба їхати... Перехрестив ся я та й дальше вйо! Переїхав через "валєнти", доїзджу до лїса, а тут під самою сосниною щось в снїгу чорнїє? пень, чи що? Коли-ж бо пня я тут нїколи не бачив. Може хто положив які чари? — думаю собі, а конї все біжать на перед... Не вспів я ще добре розібрати в своїй голові, що би то таке могло бути, коли втім моя гнїда кобила, як не суне в бік, мов навіжена, а я з саней, та на землю, аж носом запоров у снїг. А бодай тобі! — закляв-ємь, прости Господоньку.. Встаю, дивлюсь, а мої конї відбігли в бік може на двацять кроків та й стоять, хропуть, ухами стрижуть... Ну, стійте собі, думаю, а я подивляюсь, чого ви наполохали ся? Підходжу близше до тої чорної купи і бачу людина... з першу хотїв-єм стягнути через плечі батогом, бо, думаю, може якай драбуга прикучнув навмисне, щоби сполохати конї... Но приглядаюсь близше, та бачу, що вітер обвіяв єго довкола і як-би обмостив снїгом, та нїгде близько не видно свіжого слїду... Ов! — думаю собі, се не з добром!.. Нахиляю ся, торкаю — не рухаєсь. Хочу єго підвести за-під пахи, а він, як костомаха! Заглядаю на лице — а то хто? Таж то наш Ратиця.. Господи Боже! Я до коней, та назад до села, щоби ще якої біди не було...

 

Незадовго обступила замерзлого Ратицю цїла купа людей і старих і молодих, навіть кількох школярів з книжками під пахою протискало ся поміж старших.

 

З-першу всї стояли в нїмім мовчаню, нїби залякані, лише з-рідка давали ся чути якісь тихі, несміливі голоси. "Що за нещастє! замерз чоловік, як муха!" дав ся чути оден голос. — "Алеж-бо то й мороз був сеї ночи, тріскущій!" — промовив другій.

 

Оден з людей відгорнув від него снїг на бік. Всї мали очи звернені на нещастного Ратицю, котрий непорушно клячав на колїнах зі зложеними на грудях руками, опершись о мішок. Шапка враз з шаликом злетїла єму з голови і лежала десь у снїгу. Довгі пейси звисали по обох боках висок і з-легка колихали ся на вітрі. Голу шию, повіки, ніздрі покривали тоненькі кришталики инею і мінились до ранного сонця різними барвами. Хоч і як з лиця негарною людиною був Ратиця за житя, то по смерти так як він тепер лежав опертий о мішок а именно разом з тим мішком, він виглядав якось величаво. Хоч і як за житя мало хто єго шанував, то тепер, в сїй хвили з тим мішком повним жебраного добра, він викликав для себе поважанє.

 

І се мабуть було причиною, длячого люде, кола єго обступили, не знали з початку, що говорити, всї були нїби несміливі, нїби здивовані.

 

— Бідний Ратиця, — промовив хтось по хвили, — нїс щось в мішку дїтям, та й не донїс до дому...

 

— А може-б ще удало ся відратувати єго? — вирвав ся хтось з товпи.

 

— Ого! — закликав старий дїдок Миханенько. [Він уже від давна цїлком занехав ловити рибу; раз за-для старости, а по друге, що тепер всьо змінилось: настали нові рибаки, молодики, а з такими не слїд єму старому заходити в компанію] Ого! — кликнув старий нахиляючись над Ратицею, — чи не видите, що він, як дубина, цїлу ніч перележав на морозї? Стань єго відтерати, то поломить ся на кавалки!

 

Хтось дав знати Рифцї. і она прибігла простоволоса, в драній спідничинї, обтулюючись старою, витертою хусткою. Люде розступились а она так і припала до свого чоловіка та стала заводити, що аж луна йшла по лїсї, качала ся по снїгу, омлївала...

 

Прийшов вкінци війт з присяжним. Аж тепер настав гамір. Одні опамятували та розважали Рифку, а війт почав "урядувати".

 

— Чи ви всї можете потвердити, — запитав війт з повагою, звертаючись до людей, — що то Кива, не знать, як він пише ся, на прізвище Ратиця?

 

— Запитай єго жінки, — відповів дїдок Миханенько, — она тобі скаже!

 

— Таж прецїнь самі видите, що то нїхто другій, тілько Ратиця! — закликало кілька голосів.

 

— А можете ви панове на випадок потреби потвердити присягою, що то власне Кива на прізвище Ратиця? — питав війт дальше.

 

— Ну, річ відома, що можемо!

 

— А може тут скоїло ся убійство? — питав війт дальше. — Треба єго зревідувати, а ви свідки дивіть ся, глядїть уважно, чи нема де яких знаків на тїлї...

 

— Де тут бути знакам? — сказав старий Миханенько. — Замерз чоловік, як дубина, та й годѣ!

 

Но війт тим не вдоволив ся. Він казав обернути Ратицю, оглянути шию, череп на голові, груди... Нїгде не було нї одного знаку.

 

— Замерз! — заключив війт урочисто з урядовою повагою. ["Я давно казав, що замерз!" додав дїдок Миханенько.] Гей хлопцї! робіть ноші та несїть замерзлого чоловіка, несїть до дому, до місця постійного побуту! А ви свідки, приходїть до канцелярії для списаня протоколу...

 

Кількох молодих парубків кинуло ся в лїс, виломили дві сосонки, обчімхали, переплели их тонкими галузками на впоперек, зложили на них Ратицю з мішком, оден взяв з переду, другій з заду і понесли до села. Позаду йшла Рифка, заливаючись сльозами, а цїла громада поступала з-вільна за ношами. І як звичайно в таких випадках буває, балакала про небіщика.

 

— Тихій жидок був той Ратиця! — говорив хтось з громади, — сумирний, нїкому не заколотив води...

 

— Наш таки жидок, громадскій, — сказав хтось другій, — та й замерз на морозї нї за нюх табаки.

 

— Добрий з него був колись фуляр, — додав дїдок Миханенько, — але як пропала риба, так ось і Ратиця пійшов за рибою...

 

— Но що тепер буде з Рифкою та з дїтисками? — замітив хтось в товпі. — Поки жив Ратиця, то запопадав на всї боки та прияв до дому, що міг, мов той муравель, а тепер... Господь их святий знає!

 

— Вже ти ними не журись! — сказав на те дїдок Миханенько, — вже им жиди не дадуть загинути. Жидівня звичайно тримає ся купи, оден за другим в огонь скочить.. не так, як наш брат христянин...

 

XV.

 

Правду сказав дїдок Миханенько. Таки того самого дня нахляло до села міских жидів тьма-тьменна, та нанесла Рифцї з сиротами добра цїлу купу, що могла для Ратичиної сїмьї вистати аж геть під весну; а що грішми, то ніхто вже й не знав. Взяли Ратицю та й занесли на окописко, а Рифка з дїтьми остала ся сама. Не знати, як она жила через зиму, нїхто не видїв, щоб она виходила де в село, та й нїхто й до неї не заглядав. Чого, мовляв, ити, коли нема Ратицї?..

 

Та на весну розійшла ся чутка по селї що Рифка продав хату. Була то нужденна хижа, Вже цїлком підупала, но за те місце під хатою разом з подвірєм все-таки мало свою вартість. Хто мав гроші, почав навідуватись до Рифки, питати о цїну, торгувати... Но вкінци добив торгу син дядька Миханенька, Панас. "Вправдї не треба менї тої хати, — казав він, — але завсїгди буде се гріш не дармо виданий. Хату розберу та поставлю хлїв на свинї, а місце нехай лежить. Може колись, як потягнуть лїпші часи, громада менї сплатить та поставать на тім місци громадскій будинок на канцелярію, на читальню, на шпихлїр, бо вже виджу, що люде зацїкавлюють ся, зачинають рухатись і може Бог дасть, що оно таки прийде до лучшого"...

 

І як прилетїли з вирею бузьки, вибрала ся Рифка з села разом з дїтьми. Поскладала всї свої пакунки й вузлики на драбинастий віз, на вузлаках поусадовляла свої дїти і сама сїла, в останне сплакнула, поглядаючи на своє подвірє, на хатину, де зазнала всього, і доброго і злого... "Ньо-о!" крикнув фірман на конї — конї рушили з місця, віз заскрипів і виселенцї подали ся в дорогу до міста..

 

Незадовго і в містї нїхто не стрічав нї Рифки, нї єї дїтей... Розлїзло ся Ратичине потомство по білім світї, мов ті муравлї, і Бог их знає, де они подїлись і що з ними стало ся. Чи і их спіткала де батьківска доля, та сама нужда чорна, безвихідна, — чи може им щастє усміхнулось... Може они збивають богатства, як сего й бажав колись Ратиця, може она ходять при зиґарках, їздять каритами, купують села, поля, лїси... Хто то може знати? Но і се річ можлива...

 

[Дѣло, 31.01.1895]

 

31.01.1895