У спогадах знаменитого балетного танцівника й хореографа Сержа (Сергія) Лифаря "Роки жнив" 1935 року, крім багатьох наївних і напівтуманних дитячих спогадів про Київ часів Першої світової війни, революції та більшовицького терору, є чимало пронизливих епізодів, що могли би прикрасити не одну кінострічку про події сторічної давнини.
Народжений 1905 року, Сергій Лифар, по суті, ввійшов у життя разом із початком зламу звичного імперського укладу, який надщерблювався з першою війною, що почалася для всіх російських патріотів "за здравіє", а закінчилася "за упокій", укладу, що дедалі сильніше руйнувався, аж поки танцівник зі своїм непересічним талантом 1922 року не опинився врешті-решт у вільному Парижі. Там, на Заході, він зробив карколомну балетну й хореографічну кар'єру за посередництва Броніслави Ніжинської, сестри танцівника Вацлава Ніжинського, і ще одного російського втікача від нового ладу – антрепренера Сєрґєя Дяґілєва. Далі була всесвітня слава, десятиліття ностальгії за рідним Києвом і навіть приватний візит до столиці УРСР 1961 року.
Лифар був із паничів козацького роду – родини, добре вписаної в імперські структури життя, і мав, як і кожна людина, що потрапила під червоне колесо історії, внутрішнє право на будь-який ресентимент. Якою була ідентичність родини київських міщан із землевласництвом в анамнезі? З одного боку, родинна українська пам'ять про "пожовклі вицвілі грамоти з восковими печатками, що ними нагороджували Лихварів українські гетьмани та кошові отамани великого Війська Запорізького", численні легенди з часів козацької старовини перед останнім поділом Польщі, що переходили з покоління в покоління Лифарів, з іншого боку – лояльність до російської монархії й імперський патріотизм родини.
Не дивина, що такі погляди привели його діда-поміщика в середовище братів-хліборобів, що сформувалося навколо постаті гетьмана Скоропадського. Таке, з першого погляду, парадоксальне у своїй безконфліктності поєднання імперського з українським національним, із глибшого погляду виявляється цілком поясненним чинниками класовими: український землевласник тієї епохи, попри рештки своєї національної свідомості, був здебільшого насамперед землевласником і вже наступною чергою – українським. Дідусь Лифаря таким винятком, певна річ, не був. Чи не тому з поразкою російської імперії саме проєкт Гетьманату, який ненадовго встановився за допомогою німецьких багнетів, тобто вчорашніх заклятих ворогів, на певний час став для таких людей ілюзією альтернативи зруйнованому світу.
Лифар змальовує Перші визвольні змагання в Києві, під час яких влада змінювалася вісімнадцять разів, як епоху найбільшої турбулентності, де в центрі – переживання й емоції київського обивателя, що силою об'єктивних причин не бачить порятунку ні в чому і ні в кому. Втім цікаво, що саме в Лифаря з'являється амбівалентне ставлення до "жовто-блакитної" петлюрівщини й Української Центральної Ради, яку він з часом, можливо, і прийняв би як свою владу, якби вона виявилася сильною і змогла протистояти більшовицьким ордам із півночі. Він так і пише – наприклад, розповідаючи про повернення деморалізованих російських солдатів із фронтів війни до Києва: "Що могла з ними вдіяти безсила Українська Центральна Рада?"
І, що прикметно, змальовуючи нерішучих українських соціял-демократів, а згодом і нестерпно важкий і жорстокий більшовицький терор, Лифар не впадає у звичний російський трен за імперією у стилі булґаковської "Білої гвардії". Ні, в якомусь сенсі Лифар, за всієї позірної схожості з типовим російськомовним представником тодішнього київського контексту Міхаілом Булґаковим, вирізняється не мріями про відновлення монархії, а повною розгубленістю перед будь-якими політичними проєктами, з якими він мав тоді безпосередній контакт. Він не довіряє нікому. Включно також із дідовими братами-хліборобами, які не знайшли нічого мудрішого на той час, ніж налаштувати проти себе кілька разів грабоване українське селянство жорсткими стягненнями за завдані збитки. Чим підготували для більшовиків із їхнім "грабуй награбоване!" податливий ґрунт.
І тут ще один цікавий момент. Описуючи більшовицький терор у Києві, Лифар не шкодує емоцій і слів: обшуки, лови, розстріли торкаються його родини і близького кола знайомих. У його візії саме червоні комуністи з півночі – наймоторошніший знак апокаліпсису. Мало скалічити світ – треба його ще у вишукано-диявольський спосіб морально і фізично знищити. Певна річ, він разом зі своїм колом чекає на Добровольчу армію Дєнікіна, але не як лояльний політичний імперець із реваншистськими поглядами, а як людина, втомлена щоденним перебуванням під загрозою смерти. Крім того, у його візії – теж парадоксальним чином – більшовизм не набуває виразного національного обличчя. За жорстокостями ЧК йому не видно ні перефарбованого в червоний колір імперства, ні великодержавного шовінізму – лише один великий хтонічний жах від нестримної стихійної сили, що знаходить у ситуації максимального ослаблення старого імперського ладу і браку місцевої національно-визвольної альтернативи шлях до перемоги, яка позбавить його родину всього – рідного Києва, пожовклих грамот приватного декоративного українства, землеволодінь, самої можливості життя в новій реальності.
Прикметно, що політично короткозорий і зневірений Лифар сприймає більшовиків немов інопланетян, а не як продукт розпаду тієї ж імперії і, зрештою, викривлене, збудоване на інших засадах її продовження. За деревами червоного терору він так і не побачив лісу російських імперських зазіхань. Для нього поразка Перших визвольних змагань була крахом його суспільної верстви. Що ж залишилося в Лифаря від національного? Здавалося б, нічого, крім локального київського патріотизму. Навіть на його могилі написано не що інше, як "Сергій Лифар із Києва". А отже історія не залишила йому нічого, крім місцевої ідентичності, що у своїх проявах так схожа на ностальгію багатьох лояльних до імперії обивателів сьогоднішнього дня – та все ж трохи відмінна.
Легендарний танцівник розповідає певну кінематографічну історію, яка трапилася під час другого захоплення Києва більшовиками. Разом із дідусем, якого червона ЧК місяць протримала в катівні, 13-річний Сергій Лифар пішов на чергову кінну дефіляду, яку так полюбляли влаштовувати на київському Подолі переможні червоноармійці. Завзяті конярі, Лифарі не могли проґавити такого видовища. У певний момент Сергій побачив попереду ескадрону червоного офіцера на величному, могутньому ґунтері, який злегка хвилювався і підтанцьовував під своїм власником. "Раптом дідусь поточився вперед, і його лице осяялося зворушенням, захватом і заразом виразом болісного подиву, – згадує Лифар. – І тут сталося диво: ґунтер так пронизливо-могутньо заіржав, що всіх навколо охопив жах… І так само рвонув до нас, мало не скинувши свого вершника, розкидав кількох людей і впритул перед дідусем став дибки, здригаючись від страшного на всю площу іржання: ґунтер впізнав свого господаря і як міг, по-своєму, виразив і свою радість від зустрічі з ним, і свій гнів проти чужинського і чужого гнобителя". Коні знали тоді правду краще за людей. Тільки вони, здається, і були тоді справжніми українцями серед Лифарів.
